Соціально-психологічні особливості сімейного виховного впливу – ПСИХОЛОГІЯ СІМЕЙНОГО ВИХОВАННЯ

Педагогічна психологія: навчальний-методичний посібник

Розділ 4

4 ПСИХОЛОГІЯ СІМЕЙНОГО ВИХОВАННЯ

4.2. Соціально-психологічні особливості сімейного виховного впливу

Суттєве значення для прогнозу ефективності сімейних впливів на розвиток особистості дитини у сучасній психологічній науці набуває дослідження соціально-психологічних особливостей сім’ї як малої контактної групи. З погляду соціальної психології сім’я є соціальною групою (що відповідає певним нормам і цінностям конкретного суспільства), об’єднаною сформованою

у спільній діяльності сукупністю міжособистісних відносин (подружжя між собою, дітей до батьків, батьків до дітей і дітей між собою), які проявляються в любові, прив’язаності та інтимності її членів.

У сучасній психологічній науці з метою з’ясувати особливості організації у сім’ї виховного процесу прийнято виділяти такі напрями її психологічного аналізу:

Склад сім’ї. За цією ознакою виділяють повні сім’ї, в яких діти проживають з обома батьками, неповні, якщо немає одного з батьків, і формально повні, коли в сім’ї є обоє батьків, але один з них із певних причин не бере участі

у вихованні дитини. Зрозуміло, що найсприятливіші психологічні умови для повноцінної сімейної соціалізації найвірогідніше очікувати від повних сімей.

Характеризуючи повну сім’ю, необхідно враховувати взаємовідносини, що в ній складаються за типами:

Чоловік-дружина;

Батьки – діти;

Діти – батьки;

Діти – діти.

Ці структурні характеристики, маючи відносну автономність, являють собою соціально-психологічну єдність. Повною вважається така сім’я, яка має в наявності всі типи взаємовідносин. Реально, однак, сім’я може бути й неповною. Найбільш розповсюдженою сучасною формою неповної сім’ї є сім’я без подружжя, коли тільки один з батьків (найчастіше мати) виховує дітей.

Характеристика сім’ї визначається за критерієм: гармонічна або проблемна. Повна сім’я, що має в наявності всі типи взаємовідносин, називається повноцінною. В більшості випадків такі сім’ї в педагогічній психології характеризуються як гармонічні, якщо внутрішньо сімейні відносини в них відповідають принципові гуманності – формуванню й прояву відносин до іншого, як до себе, і до себе, як до іншого; передбачають взаємну щедрість і доброту, повагу і вимогливість. Усе це забезпечує сприятливий соціально-психологічний клімат у сім’ї. Отже, повнота соціально-психологічної структури сім’ї та існування в ній активних взаємостосунків між усіма елементами такої структури, що будуються на принципах взаємозацікавленості й позитивної взаємоприв’язаності, створюють психологічний підмурок гармонійних стосунків у сім’ї. Зрозуміло, що всю повноту таких відносин важко відтворити за умов неповної чи фор-мально повної сім’ї. Саме тому за результатами психологічних обстежень неповні й формально повні сім’ї набагато частіше потрапляють до розряду проблемних (конфліктних, антипедагогічних, асоціальних).

Типовий стан (мікроклімат сім’ї) у психології розуміється як найхарактерніший для всіх членів сім’ї спосіб самопочуття в ній, який визначає їхнє ставлення до сім’ї. Тут розрізняють емоційно комфортні сім’ї, де діти переважно переживають емоційно комфортні відчуття захищеності, затишку й приязні їхніх членів, які, у свою чергу, виступають як внутрішній еквівалент гармонійних відносин; тривожні сім’ї, мікроклімат яких найчастіше є проекцією відповідних особистісних характеристик батьків, та сім’ї, яким притаманний емоційно-психологічний дискомфорт і нервово-психічне напруження. Як правило, такий мікроклімат характерний для проблемних сімей із суттєвими відхиленнями спілкування батьків від норм ефективної педагогічної комунікації.

Стиль сімейного виховання. Як правило, сам стиль визначає в сім’ї систему виховання, що поєднує об’єктивно існуючу й не завжди усвідомлену конфігурацію цілей і завдань виховної роботи з дітьми, більш-менш цілеспрямова-не застосування методів і прийомів виховання, врахування того, що можна й чого не можна допустити по відношенню до дітей. Своєрідність поєднання батьками у ставленні до дитини соціальних сподівань (очікувань) вимог і контролюючих санкцій у психології прийнято визначати як стиль сімейного виховання. За цією ознакою виділяються п’ять стилів або тактик виховання в сім’ї:

– Авторитарний виховний стиль має в основі тактику диктату, яка проявляється в систематичному пригнічуванні одними членами сім’ї (переважно дорослими) ініціативи й почуття власної гідності в інших її членів. Безоглядна авторитарність батьків, яка супроводиться систематичним ігноруванням інтересів і ставлення дитини, позбавленням її права голосу при вирішуванні питань, які мають до неї безпосереднє відношення, жорсткий наказ, примус і сваволя батьків – усе це гарантія серйозних невдач у формуванні особистості дитини. Батьки, які надають перевагу таким видам впливу на дитину, як наказ і насильство, неодмінно стикаються з супротивом дити-ни, яка відповідає на тиск, примус і погрози контрзаходами: спалахами агресивності, грубості, брехнею, лицемірством, а іноді й відвертою ненавистю. І навіть, якщо опір дитини зломлено, то разом із ним ламаються й такі цінні якості особистості, як самостійність, ініціативність, віра у власні сили й можливості, почуття власної гідності, на які за означених умов просто не може бути запиту, а значить і неможливим є їхній розвиток.

Демократичний стиль сімейних стосунків (тактика співробітництва) в основі має опосередкованість міжособистісних стосунків у сім’ї спільними цілями й завданнями спільної діяльності, її організацією й моральними цінностями. Розуміння співробітництва як тактики виховання не зводиться лише до орієнтації батьків на допомогу й підтримку дітей у їхніх окремих справах (навчання, ускладнення у взаємодії з оточенням, набуття трудових чи спортивних навичок) та участь дітей у домашній праці (посильні прибирання, походи за покупками, доглядання молодших дітей), хоч це і суттєвий бік спільної діяльності дітей та дорослих. Така тактика передбачає взаєморозуміння й взаємоповагу дорослих і дітей, встановлення між ними паритетних, партнерських взаємин, які базуються насамперед на співучасті, тобто емоційно дієвому включенні у справи іншої людини, на співчутті, співпереживанні й активній допомозі їй. Формування здатності до такої співучасті, відповідальності за наслідки власної активності дитини для люблячих і поважаючих її батьків є спеціальним завданням сімейного співробітництва.

Ліберальний стиль (тактика невтручання) передбачає систему міжособистісних відносин у сім’ї, яка будується на визнанні можливості й навіть доцільності незалежного існування дорослих і дітей. Найчастіше такий тип взаємовідносин має за основу пасивність батьків як ви-хователів, що ухиляються від активного позитивного втручання у життя й долю дитини, надаючи перевагу комфортному співіснуванню з ними, яке не потребує душевних витрат. За таких умов дитина найчастіше стає індивідуалістом, емоційно байдужим до проблем інших, для якого сім’я як емоційний магніт є фікцією, а проблеми життя й переживання рідних просто не існують.

Потуральний виховний стиль (тактика опіки й безоглядної любові) передбачає систему відносин, за яких батьки, забезпечуючи власною працею задоволення всіх потреб дитини, відгороджують її від будь-яких турбот, зусиль і життєвих складнощів, приймаючи їх на себе. За таких умов штучного дистанціювання від зусиль і відповідальності дитина виростає млявою й байдужою до всього, що не стосується її особистісних інтересів. У неї відсутні самостійність та ініціатива, власний досвід долання труднощів. Вона так і залишається некомпетентною й безпорадною у розв’язуванні питань, що стосуються безпосереднього задоволення її потреб, а тим більше загальних проблем сім’ї. Інтегральним підсумком такої тактики сімейного виховання є інфантилізм дітей, їхнє прагнення уникати відповідальних рішень і видів активності, які потребують від людини мобілізації фізичних і особистісних зусиль. В її свідомості міцно вкорінюється егоцентрична домінанта, формулою якої виступає така установка у ставленні до людей, що її оточують: егоїст кожен, хто не ставить за мету своєї активності задоволення моїх потреб.

– Нестійкий стиль виховання передбачає тактику не прогнозованого переходу батьків від одного стилю ставлення до дитини до іншого. Такий підхід у вихованні породжує у дитини двоїсте ставлення до дорослих, проростає в її душі недовірою й відстороненістю від батьків, формує установки реагувати на форму, а не на зміст їхнього звертання, тенденцію орієнтуватися на свої потреби всупереч мінливим і нестійким вимогам батьків, використовувати ситуативно-сприятливий емоційний фон стосунків з батьком або матір’ю з метою задовольнити свої індивідуалістичні потреби.

Таким чином, лише демократичний стиль батьківського ставлення до дітей визнається нині беззастережно педагогічно продуктивною тактикою сімейного виховання. Усі інші стилі призводять до певних порушень сімейного виховання й розглядаються як передумова виникнення різних проблем розвитку особистості дитини в сім’ї.

В узагальненому вигляді вплив деяких особливостей стилю сімейного виховання (слів, приписів, інструкцій та зразків поведінки) на формування психологічної позиції дитини представлено у табл.

Таблиця

Вплив факторів сімейного виховання на формування психологічної позиції дитини

№ пор.	Зовнішні фактори виховання	Психологічні позиції (варіанти особистості і типи долі)
1	Підтвердження від дорослих “негарності” дитини	“Я – негарний, Інші – гарні” (комплекс неповноцінності) Кредо: ” Моє життя не багато коштує” Варіанти: пасивне переживання невдач; прагнення удосконалити себе за допомогою якихось предметів (зовнішня перевага за рахунок модного одягу, автомобіля тощо); прагнення вдосконалити себе за рахунок досягнення успіху в кар’єрі, спорті (зовнішня зверхність)
2	Відкидання дитини Суперечна поведінка батьків Жорсткі покарання	“Я – негарний, Інші – погані” (повна безнадійність). Кредо: “Жити взагалі не варто!” Варіанти: невдачі; алкоголізм, наркотики; самогубство
3	Побої Розбещеність дитини	“Інші-погані, Я – гарний” Кредо: “Чуже життя не багато кош-тує!” Варіанти: жертва (усі погані); бажання робити боляче іншим: вербальна (критика інших) або фізична (побиття, убивства); бажання розпоряджатися іншими (прагнення до влади)
4	Твердження дорослих про позитивні риси дитини Прийняття її такою, якою вона є Розвиток у дитини зусиль до самовдосконалювання, прийняття відповідальності за своє життя, соціального інтересу та продуктивного підходу до невдач: “Не вийшло, то спробуй інакше”	“Я – гарний, Інші – гарні, Життя – гарне” Кредо: “Життя варте того, щоб жити!” Для того, щоб стати переможцем, необхідні свідомі дії й цілеспрямованість

Порушення сімейного виховання в психології розуміється як стійке поєднання певних рис виховання, що призводить до негативних наслідків розвитку особистості дитини. Для аналізу порушень виховання перспективно послуговуватися такими критеріями:

Рівень протекції (тобто скільки сил і часу приділяють батьки вихованню дитини); тут розрізняють:

– гіперпротекцію як надмірну увагу до проблем виховання дитини;

– гіпогіротекцію як недостатню увагу з боку батьків до виховних проблем;

Ступінь задоволення потреб (якою мірою діяльність батьків націлена на задоволення матеріально-побутових і духовних потреб дитини); мова йде про:

– потурання – прагнення батьків до максимального й некритичного задоволення потреб дитини;

– ігнорування потреб дитини, недостатнє прагнення батьків до задоволення їх;

Рівень вимогливості до дитини в сім’ї виступає у вигляді заборон, покарань по відношенню до неї, а також знаходить прояв у колі її обов’язків:

– надмірність вимог – обов’язків (містить ризик психотравматизму й розвитку в дитини почуття власної несвободи й залежності від батьківської родини);

– недостатність вимог – обов’язків (має наслідком складність залучання дитини до будь-якої справи);

– надмірність вимог – заборон (формує у дітей реакцію емансипації з захисно-агресивними проявами або, навпаки, розвиток її надмірної чутливості й тривожності);

– недостатність вимог – заборон (стимулює розвиток сваволі й надмірної самостійності дитини, сприяє формуванню нестійкого типу характеру);

– надмірність санкцій (бурхливе, надто суворе реагування навіть на незначні порушення поведінки дитини зазвичай призводить до формування залежної безініціативної особистості дитини або ж набутої агресивності як захисно-агресивного реагування на позицію батьків);

– мінімальність санкцій, що проявляється у відсутності системи контролюючих дій з боку батьків, у їхньому ставленні на заохочування дитини та в сумнівах у результативності будь-яких покарань.

Наведені риси виховання, поєднуючись між собою, утво-рюють певний тип порушень сімейного виховання. Класифікація цих типів є такою:

– потуральна гіперпротекція (характерна для потурального стилю виховання);

– домінуюча гіперпротекція (авторитарний стиль), емоційне відкидання (авторитарний і ліберальний стилі);

– підвищена моральна вимогливість (авторитарний стиль);

– гіпопротекція (ліберальний стиль).

Незалежно від того, якими є особливості порушень у взаємовідносинах “батьки-дитина”, дорослі займають по відношенню до дитини неефективну виховну позицію.

Серед причин неефективного батьківського ставлення назвемо такі:

– педагогічна й психологічна неграмотність батьків;

– ригідні стереотипи виховання;

– вплив особливостей спілкування в сім’ї на відносини батьків і дитини;

– особистісні проблеми й особливості батьків, які вносяться у спілкування з дитиною.

Доволі часто батьки схильні розв’язувати особистісні проблеми за рахунок дитини. Це може виражатися у наступному:

– переданні дитині своїх власних небажаних якостей;

– винесенні конфлікту між подружжям у сферу виховання;

– зсуві в установках батьків по відношенню до статі дитини (надавання переваги жіночим або чоловічим якостям у дитини протилежної статі);

– нерозвиненості батьківських почуттів;

– надмірному розширенні сфери батьківських почуттів;

– виховній невпевненості батьків;

– фобії (боязні) втратити дитину (особливо, якщо такі прецеденти вже були).

Подібні порушення викликають такі причини: підвищену протекцію батьків (домінуючу або потуральну) або, навпаки, їхню низьку опіку, емоційне відкидання й жорстоке поводження – проблема, яку психологові доводиться вирішувати у кожному окремому випадку. Ця робота необхідна батькам, насамперед, для того, щоб усвідомити, як не слід чинити по відношенню до дітей.