КУЛЬТУРОЛОГІЯ
Розділ V
СТАНОВЛЕННЯ ЕТНОНАЦІОНАЛЬНОЇ КУЛЬТУРИ
Розвиток етносів, їхнє походження і становлення – сьогодні одна з провідних тем у культурологічній науці. Вона є базовою при вивченні культурних процесів народу, народності, нації. Теорія етносу методологічно обгрунтовує наукові пошуки, дослідження походження етнічних процесів, їх наслідків для розвитку нації. Значення цієї теорії зростає, як і цінність кожної людини, її життя в духовно-культурному середовищі суспільства.
Етнос – це культурно-духовна спільність
З етносів, що проживають на земній кулі, складається людство. Кожний з етносів самоцінний незалежно від рівня розвитку: політичного, економічного чи культурного. Це природний результат етногенезу.
Етногенез (від грецьк. ethnos – плем’я, народ і genesis – походження) – це сукупність соціально-історичних і духовно-культурних процесів, що формують етнос, зумовлюють подальший розвиток діалектичних змін, які відбуваються завдяки взаємодії етнічних спільнот.
Етногенез – складний і неоднозначно спрямований процес. Історія засвідчує народження, розвиток і зникнення етносів. Цьому передують фізичне знищення, штучна чи природна асиміляція іншим етносом, зародження нових етносів шляхом виокремлення від базових чи злиття двох або більше етносів, які створюють новий етнос, абсолютно відмінний від попередніх.
Поряд з етнічними відмінностями існують расові з успадкованими зовнішніми ознаками – колір шкіри, яскраво виражений фізичний тип та ін. Виокремлюються три типи, що різняться найбільшою мірою: негроїдний, європеоїдний та монголоїдний.
Людство – це єдиний біологічний вид, який сформувався внаслідок адаптації до різних умов географічного середовища. Відповідно всі раси були й є творцями культурних цінностей. У кожної раси, народу, нації цінності мають яскраво виражені особливості, що цілком природно.
Досить часто термін “етнос” порівнюється з поняттями “народ” і “нація”, але переважно народ як культурно-історичну спільність слід розглядати лише на певному етапі розвитку етногенезу. Термін “народ” може бути синонімом корінного етносу країни чи розпорошеного по світу. Через постійні міграційні процеси важко знайти народ, який би постійно проживав на аборигенній території. Можливо, є на земній кулі такі племена, але їхній внесок у загальнокультурний розвиток Землі неістотний, тому ця проблема цікавить переважно етнографів, які вивчають реліктові народи.
У науковій практиці народ – це все населення країни, оскільки він завжди складається на основі кількох етносів або, як правило, багатьох етнокомпактних груп, наприклад бельгійський народ, швейцарський народ, американський народ, український народ, китайський народ та ін. Усі народи мають схожу історичну долю, і ті, хто з повагою ставиться до всіх суб’єктів державного об’єднання, яке утворює це угруповання, живуть мирно та дружно. Кожна територія – завжди поліетнічне утворення; “чистих ” щодо етнічності народів не існує. Усі народи мають певні назви. Якщо у Старому світі самоназви часто походять від назв території – Данія, Угорщина, Фінляндія, Україна та ін., то в Новому світі назви народів не мають етнічних коренів, оскільки немає етнічних канадців, американців, панамців, аргентинців тощо.
Народ відрізняється від нації не кількісними та якісними показниками, а рівнем свідомості, зумовленої проблемами та турботами облаштування державного устрою та об’єднання; лише тоді він стає народом-нацією і в сучасній практиці міжнародних відносин розуміється як такий, який має власну державність, суверенітет і є самодостатнім суб’єктом зовнішніх стосунків.
Сьогодні всі держави поліетнічні. Тому природним стає поступова асиміляція, розчинення малих етнічних груп у корінному етносі. Це пов’язано з динамікою економічного, політичного життя. Проте варто наголосити, що повсюдно підвищується усвідомлення збереження цінностей етнічної культури “малих” народів як пам’яті кожного етносу про свою історію. У цьому зв’язку загострилися проблеми щодо самовизначення народів та їхнього місця в історичному розвитку. Деякі “науковці”, відшукуючи “глибинні” корені походження своєї нації, інколи забираються в такі нетрі, з яких важко вибратися навіть “теоретикам”. Вони шукають своєрідності культурного процесу і відповідно культурного феномену народу, забуваючи про походження терміна “своєрідне”: це всього-на-всього “своє рідне”, яке з часом стало своєрідним, тобто таким, що вирізняє його серед інших.
Культурологи та мистецтвознавці намагаються визначити етнографізм як провідну тезу зв’язку з рідною землею, вбачаючи в цьому передумову життєвості, доцільності й краси мистецької діяльності, ігноруючи постулат про те, що взаємозбагачення культур виводить національну культуру на вищі культурно-мистецькі рівні. Кожний із митців з любов’ю і ніжністю згадує свою малу батьківщину, яка дала шлях у життя, а деяким і в мистецтво, використовує національні елементи у своїх творах, досить часто виводить їх на рівень знакової системи, яка має тенденцію у їх творах переходити до загальнолюдських символів. Це притаманно таким відомим митцям, як Маріус Петіпа, Айра Олдрідж, Сара Бернар, Пабло Казальс, Мстислав Ростропович, Йосип Бродський, Олександр Архипенко, Пабло Пікассо, Марк Шагал, Сальвадор Далі, які народились в одних місцях, а всесвітню славу здобули зовсім в інших. Можна вважати, що етнографізм не завжди є обов’язковою передумовою життєвості, доцільності та краси в мистецькій діяльності непересічної особистості.
Етнографізм уособлює характерні особливості художньої чи мистецької діяльності народу, визначає відповідно до умов, що склалися в суспільстві, погляди та уявлення про красиве, доцільне для певного народу. Здебільшого ці чинники поєднуються, тому в мистецькому вимірі це стає художнім, у побутовому – етичним, у духовному – святим (сакральним), а в цілому – уособленням народного, етнографічного, національного, тобто для конкретного народу стає рідним і відповідно прекрасним.
Але це зовсім не означає, що наше своєрідне є єдиним прекрасним у світі, оскільки психологічні установки та орієнтації формуються в дитячому віці й засвоюються підсвідомо, некритично. Тому все навколишнє сприймається як єдино правильне, тобто як визначна унікальність. Запозичене добровільно чи завдяки силовому тиску з часом може стати також своєрідним (своїм рідним). Так, візантійська архітектура в Київській Русі в X ст. зустріла досить сильний опір, а через 500-600 років після цього і донині вважається своєрідною українською; так само й бароко, яке прийшло в Україну з Європи, також з часом стало українським, і таких прикладів можна навести безліч.
Виробляючи своє, запозичуючи щось у сусідів та акумулюючи його, народ поступово формує так звану національну традицію. Традиція – це, власне, те, що передається у спадок майбутнім поколінням. Російською мовою буквальний переклад з латинської traditio більш точний: “предание”, українською ж – “переказ” – більш звужене.
Національні особливості уявлень про красу тісно пов’язані з конкретними місцевими умовами, що яскраво простежується на прикладі архітектури. Традиційне житло різних регіонів максимально адаптоване до кліматичних і природних умов, а також видів діяльності. Кочові племена і кочові народи користуються мобільним житлом: на Півночі – це яранга з крутими схилами стін – багато снігу, у Середній Азії – юрта з плоскою покрівлею – дощів і снігу майже немає. У лісовій місцевості житло будували з дерева, у гірській – із каменю, а у степових регіонах, де не було ні першого, ні другого, – із глиняних вальків. Будівельний матеріал диктував конструктивні особливості, форму, оздоблення. Традиції зведення житла передавались із покоління в покоління, відбувалась їх естетизація; люди звикали до свого житла, і воно видавалось їм єдино красивим. Навіть пізніше, коли збільшився арсенал будівельних матеріалів і замість глини та дерева почали використовувати цеглу, у зведенні споруд продовжували зберігатись попередньо нароблені форми, оскільки вони вважалися природними, відповідали смакам місцевого народу і визначали стиль певної місцевості. Отже, художнє з самого початку зливалося з національним, традиційним, народним, ставало виразником етнічного.
Одним із чинників визначення національної, етнічної культури є традиції народної художньої творчості. Чим вищий рівень розвитку і технізації суспільства, тим швидше і безповоротно зникає з побуту і вжитку народна творчість. Сьогодні в Європі, як і в розвиненій Америці, традиції народної художньої творчості практично зникли. Цьому сприяв розвиток виробництва, поліграфічних послуг, а особливо – засобів масової інформації, зокрема телебачення. Наприклад, зараз в Україні національна народна традиція активно витісняється західними зразками маскультури найнижчого гатунку. Технологічний процес з україно та російськомовного переходить на англомовний, що негативно позначається на лексиці як технічної, так і творчої інтелігенції. Різко зменшились тиражі україномовної літератури, на що звернули увагу і забили тривогу письменники, бо для них це проблема творчого життя чи смерті, буквально фізичного існування та можливості реалізуватися. Адже сумнівно, що хтось читатиме літературні твори, окрім фахівців, мовою, якою не користується суспільство в державі.
Історія засвідчує: жодна мова не жила, не живе і не житиме вічно. Сьогодні у світі багато мертвих мов, зокрема старогрецька, староіндійська, староєврейська, латинська, староруська та староукраїнська. Адже народи, які користувалися в давні часи цими мовами, нині живуть і розвиваються в нових історичних реаліях і відповідному мовному еквіваленті.
До першої чверті XX ст. визначальною була теза про те, що мова є провідною ланкою, яка об’єднує народ. Однак сьогодні наукові дослідження довели, що мова є дуже важливою, але не вирішальною складовою того, що націю робить нацією, а народ – народом. Насамперед це стереотип поведінки, способу життя, що традиційно склався з урахуванням особливостей ландшафту, середовища, які формують і виробляють у процесі пристосування ті неповторні звичаї і психологічний еквівалент, що вирізняють певний народ серед інших.
На розвиток культурних процесів нації впливають також іно-культурні надбання. Визначаючи повноту культурної спадщини народу, варто звертати увагу на те, чому були витіснені аборигенні надбання. Як приклад розглянемо територію України. У Х-ХІ ст. теремну шатрову архітектуру витіснила візантійська, було знищено скульптуру; християнство забороняло народне музикування, скомороство, танці, хороводи, пісні; у живопису заохочувався лише візантієподібний напрямок. З прийняттям християнства у Київській Русі була ліквідована протодемократична система і натомість введена жорстко уніфікована авторитарна. Щоправда, деякі вчені, навіть такого високого рівня, як академік Д. Лихачов, не хотіли чи не змогли побачити згуби, яку завдало християнство слов’янській культурі.
Провідним у теорії етносу стало питання про етнічну цілісність на інтелектуальному, духовному і політичному рівнях. У визначенні місця, ролі та значення етнічного в сучасному світі, виробленні загальнолюдських цінностей, консолідації людства як цілісного феномена підвищилась роль особистостей і невеликих груп.
Кожний етнос – явище унікальне і соціально безцінне. Це соціуми, які об’єднуються навколо ідей позитивного ряду. На таких стрижневих ідеях базуються провідні лінії розвитку етнокультурного процесу народів, націй. Часто ці ідеї виводяться на вищі щабелі й сакралізуються (від лат. sakrum – священне), тобто предмети, речі, явища наділяються “священним” змістом і підпорядковуються політичним і громадським інститутам, догматизуються в соціальній і науковій думці, вводяться як обов’язковий атрибут у культуру та мистецтво, релігію. Символом у сакральному може виступати звичайне для певного часу явище чи церемонія, у результаті якої життєва колізія набуває “значущості”. Наприклад, страта Ісуса Христа разом із двома злодіями на хресті для початку нової ери була звичайним явищем для Римської імперії, а з часом переросла в один із провідних символів християнства. Поряд з теологічним визначенням сакрального і світські вчені присвятили його вивченню багато уваги. Так, Е. Дюркгейм виводив ідею священного як діалектично-природну основу людського буття, громадську колективістську сутність, яка протистоїть індивідуалістичному, егоїстичному існуванню.
Кожний період історії виробляє свої форми і методи сакралізації явищ – як природних, так і суспільних. Чим вище рівень розвитку суспільства, тим більше розмежовуються розуміння і сприйняття сакралізації. У кризових ситуаціях завжди знаходяться люди, які намагаються сакралізувати минуле, зокрема релігійні постулати, і видавати їх як єдино правильні для всього суспільства. Це притаманне також деяким політичним партіям, які сакралізують учорашніх вождів, творячи із них святих.
XX ст. поставило перед людством нагальне завдання – поєднати прекрасне і добре так, щоб ідеал фізичного і морального уособлював людину з усіма рисами гуманізму і доблесті, аби вона була
Красива душею і тілом. Основне завдання незалежної України – створити умови для повного здійснення громадянами права на працю, достатній життєвий рівень, освіту. Складні проблеми сьогодення можна розв’язати лише через високий рівень освіченості, адже вона – той важіль, який рухає прогрес.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)