Умови формування та загальні риси філософії. Стародавності

Вступ до філософії – підручник

РОЗДІЛ ІІ

ФІЛОСОФІЯ СТАРОДАВНЬОГО СВІТУ

Умови формування та загальні риси філософії. Стародавності

Відігравши значну роль у розвитку людської свідомості, становленні “духу”, багатотисячолітня практика первісного суспільства не могла дати науки з тієї простої причини, що тодішнє знання у своїй орієнтації на розв’язання завдань безпосереднього практичного життя не здатне було піднятися над своєю примітивною основою. Щоб знання насправді перетворилися у наукові, треба було виділити

людину не тільки практично, а й теоретично. Останнє вимагає вироблення нових форм раціональності, відмови від “фантастичних посередників” на користь природних процесів, що давало можливість пов’язувати явища світу в раціонально осмислену систему, тобто переходу від діалектики міфу до діалектики логосу. Саме тоді, коли практичний досвід людини, її раціональні побудови вступають у суперечність з міфологічними уявленнями, цілісна картина світу будується не на емоційно-вольових актах, а на знанні, виникають наука і філософія як форми теоретичного освоєння світу. Для цього необхідні були щонайменше такі умови: досягнення певного рівня розвитку суспільного виробництва, яке б забезпечило перехід від привласнюючого типу господарювання до виробничого; відділення розумової праці від фізичної, розподіл виробництва на матеріальне – виробництво речей та ідеальне (духовне) – виробництво ідей, з виникненням якого мислення саме ставало об’єктом дослідження, а теоретичне пояснення природи та її осмислення були б виражені у межах певної системи знання; нагромадження знань про світ, їх осмислення і систематизація мали б стати спеціальним заняттям окремих людей, з метою чого

І вироблялися певні методи опрацювання фактів, їх теоретичне осмислення і побудова на цій основі системи знання. І нарешті, формування вільної особистості, бо, як зазначав Арістотель, важко бути філософом, перебуваючи в стані залежності.

Формування зазначених умов як соціальної передумови зародження науки і філософії хронологічно збігається з розпадом первісного суспільства і становленням рабовласницького. Виникнення останнього, сприяючи подальшій соціалізації людини, суттєво змінило бачення світу, способи діяльності та вичленування об’єктів діяльності. На відміну від, міфологічного світосприйняття та світорозуміння з їхнім поєднанням природного і соціального, формуються нові уявлення про світ і людину, в яких природа і суспільство розділяються як дещо зовнішнє по відношенню до людини, що вимагало узагальненого погляду на світ і людину, тобто усвідомленого теоретичного освоєння світу.

Перші паростки вказаних рис філософії Стародавнього світу певним чином проявляються у духовній культурі Месопотамії та Єгипту. Завдяки вигідним природним умовам саме тут виникає і розвивається суспільство осілих землеробів, прискорюється процес розподілу праці та пов’язаних з ним соціальної диференціації суспільства, концентрації населення в містах, розвитку ремесла, товарно-грошових відносин, спеціалізації самої праці. Все це інтенсивно впливало на свідомість людини, а нові види господарської діяльності вимагали практичного оволодіння природними закономірностями, накопичення знань та їх систематизації в окремих наукових галузях. Так, стародавні вавилоняни вперше розділили рік на 223 дні, час – на секунди, хвилини і години, довели теорему, відому сьогодні як теорема Піфагора, заклали початки алгебри, геометрії, вавилонський учений Селвек створив одну з перших геоцентричних систем.

Стародавні єгиптяни розрізняли зірки і планети, дали назви деяким сузір’ям, намітили розробку нових уявлень про Землю, першими створили географічні карти, заклали основи механіки, геометрії, знайшли число пі і виявили його значення, розробили прийоми дії з дробами, розв’язання рівнянь з двома невідомими. Значних успіхів досягли вони в анатомії, медицині, хімії. Раціональне відношення до процесів і явищ, що стосувалися безпосередніх практичних потреб життя, простежується серед шумерів, асирійців. Проте відповіді на питання про походження космосу, людини, її місце в світі шукались у тих самих міфах, релігійних уявленнях, які залишалися головними формами пояснення космологічних процесів.

Більш радикальні прояви раціоналізації людської свідомості в месопотамській та єгипетській духовній культурі відбивались у поглядах на суспільно-політичні проблеми, становище людини в суспільстві. Саме тут виникає суперечність між міфологічним мисленням і новим, що зароджувалося, перші паростки вільнодумства, в яких з логічною силою прогресивна думка протиставлялася традиційному рабовласницькому світогляду, релігійному скептицизму та оптимізму до життя, зумовлених соціально-економічними чинниками месопотамських держав та Єгипту. Становлення рабовласницького ладу тут, як і пізніше у більшості країн світу, здійснювалося не лише через ліквідацію родових закладів, а й внаслідок перетворення їх у рабовласницькі інститути, де реальна влада залишалася в руках тієї самої родової верхівки як світського, так і духовного стану. Остання, відводячи міфу приналежність до релігійного культу, свідомо прагнула закріпити існуючий стан речей, дати ідеологічне виправдання диференціації рабовласницького суспільства, укріплення централізації влади, її переміщення посиланнями на авторитет Бога, перетворюючи міф у світогляд архаїчних прошарків суспільства.

Водночас держава рабовласницької знаті трималася на експлуатації не тільки рабів, а й праці вільних общинників, що призводило до напруження взаємин між верхами і низами, яке, як свідчать “Промови Іпувера”, досить часто виливалося у безпосередні повстання. Як наслідок зменшується роль великих фараонських і храмових господарств, виникають і зростають рабоволодіння окремих приватних осіб, посилюються роль і значення товарно – грошових відносин у житті суспільства. З’являється прошарок багатих вільних людей, котрі вступають у боротьбу її старою рабовласницькою верхівкою, критично ставляться до її ідеології, зокрема до уявлень про вічність та про божественне походження влади знаті з її презирливим ставленням до праці, релігійних догматів про потойбічне життя, обстоюючи нові Погляди про місце людини в суспільстві, сенс людського буття. Показовим прикладом може слугувати класичний твір стародавньоєгипетської літератури “Пісня арфіста”, у якому заперечується існування потойбічного світу і наголошується, що треба дім ти про своє життя у цьому світі, не чекаючи допоки будуть оплакувати, бо оплакування ще нікого не врятувало від смерті, не думати про потойбічний світ, звідки ще ніхто не повернувся і не розповів про своє існування.

Ще повніше ця думка викладена в одному з найдавніших єгипетських папірусів, що зберігається у Лондонському музеї. У ньому стверджується, що після смерті людина перетворюється у прах, а той, хто хоче увічнити своє життя, мусить подбати про свої земні діяння, де мудра книга, залишена людиною, важить більше, ніж палац чи каплиця на цвинтарі. Думка про обмеження життя в часі і переконання в тому, що людина має реалізувати свої цілі й прагнення своїми власними зусиллями і так досягти безсмертя, є домінуючою і в “Поемі про Гільгамеша”, написаній аккадською мовою на основі шумерських епічних пісень.

Багато пам’яток стародавньої месопотамської та єгипетської літератури, що дійшли до нас, піддають сумніву не тільки визнання потойбічного світу, а й самий сенс релігійного кульгу. Для прикладу можна назвати давньовавилонські твори “Діалог пана з рабом”, “Поему страждаючого праведника”, у яких доводиться даремність усіх звернень до Бога і релігійних ритуалів. Звикаючи до жертвоприношень, Бог починає уподоблятися собаці, який біжить за тим, хто кине йому кусень м’яса, вимагаючи при цьому: “виконуй мій ритуал”, “наслідуй мою релігію”. Сумнів незнатної людини в справедливості встановлених небом порядків, котре само є злим і несправедливим, простежується в усьому змісті літературної пам’ятки Єгипту Середнього царства “Розмова розчарованого зі своїм духом”. Як і в попередніх творах, тут заперечується потреба в заупокійному культі, обряді жертвоприношення, засуджується світ соціальної несправедливості. Водночас у цьому творі висвітлюються протилежні інтереси різних прошарків давньоєгипетського суспільства, робиться спроба заглянути у внутрішній світ людини, описати її духовний розпад, коли у думки людини приходять сумніви стосовно заупокійного царства, а разом з ними і гіркота існування у цьому світі, який наповнений злом, жорстокістю, несправедливістю, злодійством та грабунками і в якому навіть брат відбирає речі у свого брата.

Загалом, незважаючи на розвиток наукового знання, елементи вільнодумства та релігійного скептицизму для давньої месопотамської та єгипетської духовної куль тури, міфологія залишалася універсальною формою осмислення світу, оскільки в своїй недиференційованій цілісності міфи, постаючи калькою реальних процесі” і видозмінюючись, крім релігійних уявлень, містили певні знання, які давали можливість пояснювати новий суспільний та життєвий досвід. Стосовно філософії, то тут може йтися не про філософію як науку, а про духовні передумови її виникнення: добре розвинутий міфологічний світогляд та сукупність емпіричних знань. Формування філософії у названих культурних цивілізаціях гальмувалося наявністю досить впливової касти жреців, які не були зацікавлені у розвитку теоретичних досліджень, що могли поставити під сумнів релігійно-міфологічну ідеологію, тим паче що й сам рівень нагромадженого знання того часу та соціально-економічні умови не вимагали цього. Як така, філософія формується під впливом нових соціально-економічних і політичних умов у трьох світових цивілізаціях – стародавньоіндійській, стародавньокитайській та стародавньогрецькій, досягши вершин свого розвитку в останній.