Політологічний словник
Харизма (від грецьк. charisma – божий дар, благодать) – поняття, яке до новітньої історії було рудиментом католицької теології і означало надзвичайні духовні властивості, дані Богом будь-кому заради блага церкви (пророцтво святих, непогрішимість папи та ін.). У соціологію цей термін уперше було запроваджено німецьким істориком релігії та соціологом Е. Трельчем. Політологічний аналіз і перенесення поняття X. у сферу політичного життя зробив Макс Вебер, поклавши початок науковим розробкам цієї проблеми численними
Концепція харизматичного лідерства розроблялася М. Вебером на основі глибокого аналізу політичної діяльності В. І. Леніна і голови революційного уряду Радянської Баварії Курта Ейснера. Пізніші політологи до списку харизматичних лідерів зарахували Сталіна, Гітлера, Муссоліні, Мао Цзедуна, Ганді, Кім Ір Сена, Фіделя Кастро, Мартіна Лютера Кінга, Хомейні, Джона Кеннеді, М. Хрущова та інших політиків XX ст. На жаль, у політичній науці пострадянської доби спостерігається політична вульгаризація поняття харизматичності, коли словом “харизма” наділяються практично всі політичні діячі, навіть особи пересічні та політично непомітні або виключно демагоги. Ця тенденція прийшла в політологію не завдяки науковим дослідженням та новаціям, а внаслідок публіцистичного популізму.
Вебер М. Избранные произведения. – М., 1990; Кудряшова Е. В. Лидер и лидерство. – Архангельск, 1996; Пахарев А. Д. Политическое лидерство и лидеры. – К., 2001; Эфиров С. А. Харизма // Современная западная социология: Словарь. – М., 1990.
А. Пахарев