КУЛЬТУРОЛОГІЯ
Розділ VII
ХУДОЖНЯ КУЛЬТУРА
Художність – це складне поєднання творчих і професійних якостей, які визначають кінцевий результат праці творця в мистецтві. Художності характерні завершеність адекватного втілення творчого задуму, “артистизм”, який є умовою активного впливу твору на читача, глядача, слухача. Художність безпосередньо пов’язана з творчою свободою, оригінальністю, смаком, почуттям міри автора у висвітленні теми. До художніх належать твори, де у співзвучності з ідеальними нормами та вимогами
Кожному митцю завжди притаманне протиріччя між природною суб’єктивністю бачення події людиною-автором та його прагненням об’єктивно розповісти через художній образ про реальні події. Об’єктивність передбачає особливість художнього методу в усіх жанрах і є тією загальною умовою, коли автор висловлює власну точку зору не декларативно, а відповідно до вимог суспільства. Таємниця художньої об’єктивності передбачає вміння розмежувати суб’єктивне та об’єктивне, тобто власне “Я” підпорядкувати
У цьому разі вступає в силу протиріччя між задумом твору і необхідністю підпорядкувати реалії буття художньому процесу. Для того щоб гідно пройти шлях від невизначеності задуму до конкретного твору, митець має піднестися над хаотичним розмаїттям творчої фантазії. Багато митців наголошують на тому, що на шляху до реалізації художнього задуму накопичується безліч невизначених образів, які, впливаючи на свідомість автора, кристалізуються у цілісний художній образ. Для того щоб вирішити поставлене завдання, художник має володіти високим рівнем професійної майстерності, знаннями та умінням. Лише в такому разі можна досягти адекватності творчого задуму його успішній реалізації. Часто творчим процесом намагаються управляти люди, які хочуть щось зробити на мистецькій ниві, але не вміють реалізувати задумане. Між митцем високого рівня і дилетантом – “поетичною натурою” – існує суттєва відмінність: перший може і вміє реалізувати задумане, а другий лише дискредитує його.
Художній процес, принципи художності у кожного митця базуються на життєвих реаліях. Однак художня ідея не обмежується одним фактом, навіть якщо він надзвичайно значущий. Художник конкретне явище узагальнює, виокремлює з подібних і виводить на рівень художньої ідеї. Професіонал високого рівня досягає бажаного результату завдяки грунтовній підготовці, помноженій на щоденну працю – це вищий вияв художності втілюване.
Велике значення для художності має етика творчого процесу, свідомий і вольовий контроль художника за втіленням образу, коли автор захищає образ від випадковостей, стежить за етикою втілення задуму, орієнтується на високогуманні засади. Лише в цьому разі твір може посісти чільне місце в мистецькій загальнолюдській спадщині.
У творі високого громадянського звучання художня і життєва правда завжди продекларована і закріплена автором, не вступає у суперечність із логікою його мистецької ідеї, що дає змогу відокремити істинне від випадкового. Внутрішня художня правда узгоджується з істиною лише через освоєння вищих рівнів і досягнень, здобутих попередниками. А. Чехов казав: “Правдиве те, що художнє”.
Мистецтво як вищий вияв художності дає змогу сформувати особистість, сприймати світ цілісно, зберігати і трансформувати здобутки культур і життєвий досвід людства. Багатофункціональність мистецтва забезпечує на всіх етапах розвитку людства розмаїтість форм діяльності: наука – мистецтво пізнання; педагогіка – мистецтво виховання; засоби масової інформації – мистецтво передавання інформації; праця – головне у сутності людини, мистецтво робочого процесу. Розмаїття мистецьких напрямків збагачує кожну з форм та вносить артистичний елемент, що позитивно впливає на якість кінцевого продукту.
Мистецтво не лише навчає, а й розважає. Через естетичний вплив і насолоду, яку людина одержує у процесі художньої творчості та сприйняття, здійснюються функції виховання та інформування, здобуваються знання, передається досвід, аналізуються життєві ситуації та їх вплив на суб’єкта. Природа людини визначає специфіку мистецтва.
Головним у житті людини є праця. Завдяки їй відбувається пізнання у спілкуванні, оцінюються події, збагачується і розвивається інтелектуальний потенціал людини, а це ефективний шлях до самопізнання та самотворення, до формування та вибудови особистості. Особистість – це сукупність суспільних зв’язків, які утверджують її сутність і мають певні ознаки.
– Діяльність суб’єкта спрямована до зовнішнього світу: перше – пізнання, друге – оцінка, третє – праця, четверте – спілкування.
– Діяльність суб’єкта спрямована на себе: перше – самопізнання, друге – самооцінка, третє – самотворення, четверте – самоспілкування; за допомогою цих чинників можна розкрити та ідентифікувати взаємодію і взаємозв’язки людини із суспільством, вивести підсвідомі процеси на рівень свідомого і втілювати їх у життя.
Мистецтво завжди виконує такі діяльнісно-перетворювальні функції:
– художній твір здійснює ідейно-естетичний вплив на людей;
– задіює людей до цілісно-орієнтованого виховання та бере участь у соціальному перетворенні суспільства;
– процес творчості – це трансформація дійсності на базі уявлень, вражень, фактів. Автор осмислює життєвий матеріал, вибудовуючи при цьому нову реальність – художній світ;
– трансформація матеріалу, яким оперує художник, творячи образ у архітектурі, скульптурі, живопису, літературі, музиці, – це завжди перехід із пасивної якості матеріалу в активну якість мистецького образу.
Усі твори мистецтва незалежно від виду і жанру виконують певні чітко визначені функції. Провідною серед них є творча. Ще стародавні греки відзначали особливий духовний характер естетичної насолоди творення, коли художник, вільно володіючи життєвим матеріалом, засобами його художнього втілення, реалізує задумане. Мистецтво як сфера свободи поєднує громадянську свідомість і професійну майстерність – вище естетичне багатство світу, що завжди викликає захоплення у людей. Викінчена художня форма завжди гармонійно поєднана зі змістом. Художня реальність упорядкована і вибудована за законами краси. Творець відчуває радість творчості, натхнення. Художня творчість – завжди гра. Мистецтво моделює діяльність людини у безкорисливій формі, уособлює свободу творчого потенціалу.
Художня творчість розкриває людям правду життя, дає радість осягнення краси, естетичну насолоду.
Естетична функція мистецтва сприяє:
– формуванню естетичних смаків, здібностей людини;
– формуванню ціннісних орієнтацій у світі;
– пробудженню творчого духу, творчого начала, бажання та вміння творити за законами краси.
Мистецтво вибудовує ціннісну свідомість людини, вчить її бачити життя крізь призму образності. Увесь світ постає як естетично значущий у своєму прояві, природа є естетичною цінністю. Всесвіт набуває поетичності, художності, стає театральною сценою, живописною галереєю, художнім творінням, яке має постійний потяг до вдосконалення. Мистецтво передає людям відчуття естетичної значущості світу, формує естетичні смаки, пробуджує в людях художників, викликає пристрасть до мистецької діяльності в усіх напрямках (як професійної, так і самодіяльної), закликає перебудовувати світ за законами краси. Природною є багатовимірність людини. Незалежно від обраної професії вона намагається реалізуватися в мистецтві. Наприклад, конструктор літаків О. Антонов добре малював, лікар В. Коротич став поетом, ракето-будівник Б. Раушенбах здійснив грунтовне дослідження з історії та теорії іконопису. У стабільному суспільстві творчість мас завжди визначає високий рівень його культури.
Що вищий рівень розвитку суспільства, то вища потреба творити життя за законами краси. Тому вважається, що ця функція ставатиме більш значущою з розвитком суспільства.
Естетична функція мистецтва забезпечує соціалізацію особистості, формує її соціально-творчу активність, безпосередньо впливає як на мистецтво, так і на всі форми суспільної свідомості.
Пізнавальні функції мистецтва практично безмежні, їх не можна замінити іншими сферами духовного життя. Мистецтво здатне відображати важкодоступні для науки сторони буття, розкриває естетичну різноманітність у щоденному, загострює увагу на новому в уже відомих речах. Зображуючи явище, художник повертає речам їх первісну чарівність, чим збагачує почуття людини, сприйняття нею світу.
Кожний вид мистецтва має певні співвідношення діяльного і пізнавального начал. У деяких з них провідну роль відіграє діяльне начало. Тут більшою мірою розвинена виразність прагматичного, ніж, наприклад, в архітектурі, а там, де переважає пізнавальне, зростає значення зображальності, як у живопису.
Література, театр, кіно та телебачення поєднують обидва чинники: вони і зображальні, і виражальні.
Мистецтво – один із засобів просвітництва, що передає досвід, утверджує факт як явище, закріплює навички мислення, узагальнює систему поглядів, є “підручником життя”, який читають навіть ті, хто не полюбляє навчання, суттєво доповнює знання людини про світ. Поєднуючи життєвий досвід особистості з досвідом інших людей, мистецтво є засобом пізнання світу та самопізнання.
Мистецтво завжди несе в собі інформативну функцію. Ще Арістотель зазначав, що твори мистецтва містять значну кількість інформації. Він вважав, що художник зображує у творах те, що невдовзі відбудеться. Ця інформація високо цінується з точки зору сучасної теорії прогнозування. Яскравим прикладом є літературні твори Ж. Верна, О. Толстого, братів Стругацьких, О. Бєляєва, 1. Єфремова та ін.
Як і знаковим системам, мистецтву притаманні певні умовності, історичний і національно зумовлений код. Спілкування народів через засвоєння культури минулого робить ці коди та умовності загальнодоступними, вводить їх до арсеналу загально-художньої культури людства. Сприйняття твору відбувається за законами спілкування. Художнє спілкування дає можливість людям обмінюватися думками, опановувати історичний і національний досвід незалежно від часу і простору. Мистецтво завжди зміцнює духовний потенціал і сприяє консолідації людських спільнот.
Інформація, яка передається мовою мистецтв – через танець, театр, архітектуру, живопис, скульптуру, декоративно-прикладне,
Кіно тощо, – максимально доступна і легко засвоюється на відміну від тієї, що передається лише у мовному еквіваленті. До того ж на земній кулі функціонує понад сто мов, що значно утруднює обмін інформацією. Інформативні можливості художньої мови набагато ширші й якісно вищі: мова мистецтва зрозуміла завдяки метафоричності, гнучкості, емоційності; вона легко сприймається.
Мистецтво завжди об’єднує людські спільноти. У давні часи різномовні племена при укладенні мирної угоди виконували ритуальний танець, який об’єднував їх своїм ритмом. Упродовж XVIII і до початку ХХ ст., коли політики поділили Італію на дрібні держави, графства та князівства, єдиним, що об’єднувало неаполітанців, римлян, ломбардців і допомагало їм бути єдиною нацією, було мистецтво. У сучасному світі мистецтво прокладає шляхи до взаєморозуміння народів, це інструмент мирного співіснування та співтовариства.
Провідною в мистецтві є виховна функція. Завдяки їй формуються почуття, думки і дії людей. Тоді як інші форми громадської свідомості мають частковий характер (мораль формує моральні норми, політика – політичні погляди, філософія – світогляд, освіта і наука готують спеціаліста), мистецтво діє на особистість комплексно, одночасно на розум, серце і почуття, тобто істотно впливає на духовний стан людини.
Ще стародавні греки стверджували, що мистецтво облагороджує та очищує людину від усілякої скверни. Арістотель розробив і ввів в естетику категорію “катарсис” – очищення засобами “подібних афектів” (почуттів). Показуючи героїв, які пройшли випробування, твори мистецтва змушують людину співпереживати, брати за взірець їхні кращі риси, збагачуючи цим її внутрішній світ. У процесі сприйняття творів мистецтва людина дістає можливість зняти внутрішню напруженість, хвилювання і стреси, що породжуються реальним життям, і компенсувати психологічну монотонність щоденного буття.
Катарсично-компенсаторна функція мистецтва має три основних визначальних чинники: творчо-ігровий, розважальний; компенсаторний; почуттєвий.
Усі вони істотно впливають на внутрішню гармонію особистості, зберігають і відновлюють її психічну рівновагу. Почуттєва і компенсаторна функції є найважливішими у формувально-виховному впливі мистецтва на особистість.
Інформація, яку одержує людина при спілкуванні з творами мистецтва, примножує і розширює реальний життєвий досвід. Це примноження суттєво розширює межі свідомості особистості, озброює її художньо організованим, відібраним і узагальненим осмисленням, сприяє виробленню власних установок, ціннісних орієнтацій у різних життєвих обставинах. Високе мистецтво прямо й опосередковано діє на соціалізацію цілісної особистості й утвердження її самоцінного значення.
Мистецтво охоплює багато видів і жанрів, що зумовлено суспільною практикою художнього освоєння світу. Кожний митець сприймає навколишнє середовище залежно від того, в якому виді мистецтва працює. Так, композитор картину світу сприймає через слух, живописець – через зір, літератор – через слово, діячі театру і кіно – у синтезі слова, дії і форми. Багатоманітність видів мистецтва дає можливість естетично освоювати світ в усій його складності й багатстві. Немає головних чи другорядних видів мистецтва, кожний із них має сильні та слабкі сторони.
Узагальнюючим видом вважається архітектура. Це рукотворна організація навколишнього середовища за законами краси, коли зводяться будівлі та споруди, що мають задовольняти потреби людини в житлі, громадських і культових спорудах. Архітектура створює замкнений, утилітарно-художньо освоєний світ, відмежований від природи. Архітектор протиставляє себе стихійному середовищу і дає можливість використати олюднений простір згідно з матеріальними і духовними потребами. Архітектурний образ невіддільний від функції споруди, органічно визначає функціональне призначення (архітектура поділяється на побутову, ділову та культову), виражає художню концепцію особистості, уявлення людини про себе і суть своєї епохи. Архітектурі притаманні ансамблеві вирішення. Форми її завжди зумовлені: природою – залежно від географічних і кліматичних умов, характеру ландшафту, безпеки тощо; соціальними потребами – залежно від суспільного ладу, естетичних ідеалів, утилітарних і художніх смаків суспільства. Архітектура пов’язана з декоративним мистецтвом, монументальним живописом, скульптурою.
Скульптура – це просторове образотворче мистецтво, яке відображає світ у пластичних образах, що реалізуються в матеріалах, за допомогою яких передається життєва подоба явища. Зображення людини – переважаючий сюжет у скульптурі.
Скульптурні твори виконують з твердих матеріалів, перевагу віддають мармуру, граніту або іншим видам каменю; відливають із металів: бронзи, чавуну, сталі, різних сплавів; твори дрібної пластики виконують із благородних металів: золота, срібла, рідко платини; вирізьблюють із дерева. Кожна історична епоха шукає нові пластичні матеріали. Так, у ХХ ст. скульптуру почали виконувати з бетону, пластмас, штучних і синтетичних матеріалів.
Скульптура поділяється на круглу – таку, яка сприймається з усіх точок зору, барельєф, рельєф і горельєф, які дають лише часткове зображення предмета. Скульптурі притаманні монументальні форми, тому увічнення відомих особистостей або визначних подій переважно здійснюється у скульптурі. Безліч пам’ятників встановлено в містах і селах. Скульптура загострює психологічний зміст зображення, розширює можливості вираження у пластичних формах духовного життя.
Найпопулярнішими серед пластичних мистецтв є живопис і графіка. Живопис – це зображення на площині картини реального світу у творчому переосмисленні художника. Живопис оперує кольором, максимально наближуючи зображуване до реальної події. З часом живопис трансформувався від умовно площинних трактувань образу до максимально точного відтворення світу. Особливо після XVI ст., коли художники освоїли перспективу і почали широко використовувати її у побудові живописного полотна.
Графіка тривалий час була допоміжною фазою при створенні архітектурного проекту, скульптурного твору чи живописного полотна. Активно розвиватись як самостійний вид вона почала з ілюструванням книг як елемент її декору. Після винайдення книгодрукування збагатились графічні техніки. Проте лише у ХVIII ст. графіка почала набувати самодостатнього значення. У цей час з’явились замовник і споживач графічних творів. Графіка оперує переважно лінією і плямою. Тривалий час вона була чорно-білою, і лише наприкінці ХVIII – у ХIХ ст. почала використовувати колір завдяки технічним нововведенням. Твори графіки виконуються як в одному примірнику – малюнок, акварель, так і у тиражних формах – гравюра, офорт, літографія, що дає можливість безпосередньо виконану художником оригінальну роботу розмножити у певній кількості відбитків, кожний з яких є оригіналом.
Література – один з наймобільніших і найдієвіших видів мистецтва. Література історично змінна. Змінюються в часі відображення життєвих явищ, світоглядні позиції, ідеали творців, виробляються нові художні течії, прийоми та форми. Усі елементи й особливості літературного твору, літературного процесу історично рухливі. Література – це жива художня система, яка чутливо реагує на зміни життєвого процесу.
Головний елемент літературної творчості – слово, яке є вічним будівельним матеріалом літературного образу. Слово закладене в основу мови, яка створюється народом, вбирає в себе весь гуманістичний потенціал народу і стає формою мислення. Історичний процес насичує її асоціативним баченням світу і сприяє художньому відображенню дійсності.
Завдяки гнучкості й безмежності виражальних можливостей слова література здатна вбирати в себе елементи художнього змісту практично будь-якого іншого виду мистецтва. Мовою літератури можна виразити образи інших видів, що часто спостерігаються в літературних творах: це описи природи, пісні, портрета, архітектурної споруди та ін. Якщо в наукових працях висвітлюється лише один вид реальності, який грунтовно досліджується й описується, то у творі художньої літератури автор розглядає реальність у багатовимірному сплетінні та взаємодії якостей і особливостей життя.
У ХХ ст. за активного розвитку аудіовізуальних видів мистецтва – кіно, телебачення – окремі дослідники стверджували, що література відмиратиме, але цього не сталося. На користь читання як збереження культурних літературних традицій свідчить таке:
– розширюється структура реальних культурних запитів у багатьох країнах, завдяки чому підвищується потреба у книгах, збільшуються тиражі, попит на книги в бібліотеках;
– потяг до читання після екранізації художніх творів;
– як кіно не витіснило театр, так і інші аудіовізуальні засоби не витіснять читання;
– кожний вид мистецтва з певними особливими формами відтворення, поширення, сприйняття і комунікації незамінний за громадським значенням.
Читання не можна замінити нічим, жодними іншими художніми враженнями. Це провідна форма мистецької комунікації. Естетичний статус читання пояснюється спиранням на мову народу, якою він користується щоденно і в якій сконцентровано досвід попередніх поколінь і сучасності. Читання літературного твору дає цінну можливість зворотного впливу – розвиває почуття мови, збагачує її і впливає на високий рівень мовотворення. Читання потребує значних інтелектуальних зусиль, має великий виховний ефект і впливає на світоглядну систему особистості. Щоправда, це не стосується масової культури, “література” якої є засобом маніпуляції свідомістю людей. Класична ж література та література високого мистецького рівня сучасників збагачує особистість. Усі перелічені чинники дають змогу вважати літературу провідним типом художньої комунікації.
Синтетичним і узагальнюючим видом мистецтва є театр – вид мистецтва, який акумулює драматургічний твір, тобто літературу, слово, пластичний рух, хореографію, музику, художнє оформлення, світло та архітектурно-просторове рішення сцени. Театр – це колективна творчість, оскільки у спектаклі об’єднуються зусилля драматурга, режисера, акторів, композитора, художника.
Театральні дійства зародилися дуже давно, коли люди відтворювали побутову подію, фіксували її у мистецькому еквіваленті. З часом театральне дійство розвивалось і збагачувалось, набирало усталених форм. На високий рівень його вивели стародавні греки, які ввели класичну триєдність, що стала нормативною та обов’язковою – єдність дії, місця і часу. Це зумовлювалось абсолютною прагматикою, бо старогрецький театр не мав завіси, куліс, задника. Спектакль відбувався у природному середовищі, тому змінити час і місце дії було неможливо.
З розвитком суспільства театральне мистецтво збагачувалось і ускладнювалось, віднаходилися нові жанри і види. До епохи Відродження переважали драма і народний театр, в епоху Ренесансу зародилась опера, яка з часом у Франції, Німеччині, пізніше в Росії стала дуже популярною.
Завдяки технічним досягненням у XX ст. з’явився новий вид мистецтва – кінематограф, який увібрав кращі досягнення попереднього часу всіх видів мистецтва: театру, літератури, живопису. Кінематограф фіксує динаміку епохи, оперує часом як окремим засобом виразності, здатний передати стрімку зміну подій, не порушуючи внутрішньої логіки. При безумовних позитивних якостях він має один суттєвий недолік – відсутність зворотного зв’язку творця фільму і співтворців з аудиторією.
За природою кінематограф є синтетичним видом мистецтва. Він, як і театр, об’єднує літературу, живопис, режисуру, акторську гру і музичний супровід.
Кінематограф – інтернаціональне мистецтво; технічні вдосконалення, робота над художньою досконалістю збагачуються і беруться на озброєння митцями різних країн, націй і народів. Цей вид мистецтва має багаті та різноманітні засоби – монтаж, зміна точки зору, кадрування, оперування планами та багато інших технічних нововведень. Кіномистецтво сьогодні є загальнолюдським надбанням світової цивілізації.
Щодо телебачення точаться гарячі дебати. Куди його віднести: до кіномистецтва, яке можна дивитися вдома, чи до певного типу журналістики, чи до нового виду мистецтва. Усе викладене та багато іншого уособлює, акумулює та об’єднує телебачення. Важлива особливість телебачення – фіксація події і подання її сьогодні на сьогодні, безпосередній репортаж з місця події, інтерв’ю, узяте в людини сьогодні, сьогодні ж передається в ефір, екранний час абсолютно тотожний реальному, моментальний зв’язок із будь-якою точкою світу. Це лише незначна частина з переліку того, що може телебачення. При безумовних позитивних якостях телебачення має й негативні: просиджування біля телевізора днями, а часто й ночами, зумовлює хворобу – телеманію. Телебачення є прямим провідником не кращих ідей для молодшого покоління, оскільки провокує модель наслідування. Сподіватимемось, що цей вид мистецтва з часом усталиться і служитиме людині гуманістичного майбутнього.
У кожному виді мистецтва є два великих блоки: професійні митці – люди, які мають відповідну фахову підготовку і певний вид діяльності – це їхня професія; народне мистецтво, де народ є творцем художніх і культурних цінностей. У цьому разі народне і національне зводяться до спільного знаменника:
– народ стає об’єктом художньої творчості, виводить узагальнений тип самого себе, який виражає його на рівні великої ідеї; ці твори легко прочитуються і сприймаються представниками народів інших країн;
– відображення інтересів народу, де визначається життєва і творча позиція митця, що лежить в основі його естетичних ідеалів, має національну самобутність у висвітленні дійсності;
– народ не лише об’єкт, а й суб’єкт мистецтва;
– народ – творець, носій, охоронець мови і культури, у сфері яких відбувається процес художньої творчості, досягаються соціальні результати. Мова є рушійним чинником демократії. Ж. Ж. Руссо зазначав: “… будь-яка мова, що не зрозуміла народові, – це мова рабів”; народ виробляє і береже в пам’яті всі передумови мистецтва;
– важливим чинником народного і національного у мистецтві є те, що народ – це мета мистецтва, він же його кінцевий адресат і споживач, що тримає мистецько-культурне поле, яке забезпечує сприйняття і розуміння мистецтва.
Народне і національне – категорії конкретно історичні; їх зміст діалектично зумовлений. На різних етапах розвитку художньої творчості народна сутність найповніше проявляється тоді, коли оповідь іде про народ з точки зору людства і створюється народом. Лише в цьому разі твір набуває загальнолюдського звучання.
(2 votes, average: 4,00 out of 5)