Яке місце політичної культури в загальній системі культури і в політичному житті суспільства?

23 Яке місце політичної культури в загальній системі культури і в політичному житті суспільства?

Пізнання реального політичного життя суспільства неможливе без поглибленого вивчення політичної культури народу. Це зумовлено тим, що розвиток будь-якого суспільства, його складових елементів і насамперед людини здійснюється під визначальним впливом культури, яка, у свою чергу, вплетена у свідомість та діяльність суб’єктів.

Оскільки низький рівень політичної культури або навіть відсутність її призводить до значних негативних наслідків,

постає об’єктивна потреба людей у оволодінні політичною культурою, механізмами свідомої реалізації себе у політичному житті.

Об’єктивний науковий підхід до розуміння політичної культури грунтується на уявленні про неї як про невід’ємну складову загальної культури людства, що пов’язано з діяльністю соціальних верств і класів у соціально-політичній сфері суспільства, з їх інституційною творчістю, боротьбою за владу та її використання.

Термін “культура” (лат. cultura – догляд, освіта, розвиток) спершу означав функцію, пов’язану з набуттям знань, досвіду. Упродовж історичного

розвитку в нього вкладали не лише духовний, а й практичний зміст, наближаючи культуру до людини, розуміючи її як міру олюдненості суспільних відносин. Культура не є суто духовною субстанцією, обмеженим чинником, який існує лише завдяки свідомості. Це особлива об’єктивна дійсність, яка, на відміну від природної, має суб’єктивне (не “свідоме”, а “діяльне”) джерело походження.

У цивілізованому суспільстві політика не існує поза культурою і навпаки. Однак це не означає, що між ними немає суперечностей і вони не можуть призводити до напруженості, непорозумінь, відчуження одна від одної. За тоталітарних і авторитарних політичних режимів політика певною мірою (або й цілком) антикультурна. Вона обмежує, відчужує культуру мас від політичного процесу, політичної системи громадянського суспільства. За окремих форм і видів антидемократичних політичних режимів культура неминуче потрапляє в жорсткі рамки ідеологічних постулатів або стає підпільною. Проте вона призначена для відкритого існування і може реалізуватися тільки у відкритому просторі. Створити відповідні умови для взаємодії політики і культури означає залучити до неї маси людей, сформувати їх політично культурними.

Нині у дослідженні феномену політичної культури набули актуальності принаймні дві проблеми: по-перше, слід відмовитися від усього зайвого, моноідеологічного у визначенні політичної культури, механізмах її формування й реалізації; по-друге, треба визначити вихідні теоретичні імперативи пізнання політичної культури. При цьому наука має не уникати складності та не розробленості проблеми, а осмислювати, чому нині бракує умов для всебічного аналізу політичної культури як способу політичної діяльності суб’єктів, що є невід’ємною частиною політичних відносин й відображує досить усталені вияви духовності людини.

Політична культура – це стабільна відповідність способу й результату поведінки суб’єкта культурним імперативам – цінностям, знанням, нормам, принципам, що функціонують у царині політики і реалізуються на практиці.

Не випадково професор Оксфордського університету А. Браун вважає політичною культурою найважливіші політичні переконання й цінності, інтерпретацію історії, її героїв і навіть міфи, які допомагають нації здобути стабільність. Завдяки стабільності політичних знань і цінностей політична культура суб’єктів виконує функцію відтворення політичних відносин у формах політичної свідомості й політичної поведінки людей.

Термін “політична культура” ввів у науковий обіг німецький мислитель доби Просвітництва Й. Гердер, а поняття “політична культура” запровадили у політичну науку американські вчені Г. Алмонд і С. Верба, автори праці “Культура громадянськості”, яка на Заході стала класичною. Політична культура – це сукупність індивідуальних позицій та орієнтацій учасників політичної системи, а також суб’єктивна сфера, що є основою політичних дій і надає їм певного значення.

У радянській літературі під політичною культурою донедавна розуміли стан самосвідомості соціальних груп і націй; систему соціальних норм; сполучний елемент культури і політики; підсистему широкої культури суспільства в цілому; процес формування і реалізації сутнісних сил соціального суб’єкта тощо.

Зміст політичної культури віддзеркалює сукупність духовних цінностей, уявлень, орієнтацій, пов’язаних зі ставленням суб’єктів до політичної влади, політичної системи, що дістає відображення у політико – управлінській діяльності й політичній поведінці соціальних спільнот та осіб. Політична культура грунтується на культурі загальній як історично певному рівні розвитку суспільства і людини й охоплює: знання про політику, ознайомлення з фактами, інтерес до них; оцінку політичних явищ, оцінні судження щодо того, як має здійснюватися влада; емоційний аспект політичних позицій; прийняті у тому чи тому суспільстві зразки політичної поведінки, які визначають, як можна і як слід діяти у політичному житті.

Отже, політична культура – це такий спосіб діяльності соціальної спільноти, особи у царині політичних відносин, який відображує рівень політичної активності та політичної зрілості суб’єктів.

Вона охоплює різні компоненти й рівні: культуру ставлення суб’єктів до здійснення політичної влади; культуру електорального процесу; культуру формування політичних і громадсько-політичних інститутів; культуру політичної поведінки; культуру політичної свідомості й спілкування тощо, тобто поширюється на всю сферу політичного життя суспільства і виконує низку важливих функцій.

Політична культура суспільства покликана звести найрізноманітніші інтереси суб’єктів до єдиного уявлення щодо політичних знань, механізмів і шляхів реалізації політичних завдань і цілей. Однак водночас вона є єдністю різноманітностей, уніфікованою формою політичної свідомості і діяльності суб’єктів. Єдність елементів, з яких вона складається, грунтується на реальному існуванні, функціонуванні різних інтересів і сподівань соціальних спільнот, осіб.

Виявити спільну політичну культуру можна лише тоді, коли відомі її складові – субкультури, які можна класифікувати за суб’єктами – носіями, змістом, якісними ознаками, типом орієнтації суб’єктів політичного процесу тощо. У такому разі політичну культуру суспільства можна поділити на субкультури соціальних спільнот, національних утворень, колективів, осіб; на

– Функції політичної культури

– Пізнавальна

– Виховна

– Комунікативна

– Інтегративна

– Регулятивна

– Нормативно-ціннісна

– Захисна

– Прогностична

Державно-політичну і громадсько-політичну; радикальну, реформаторську, опортуністичну, конформістську, лояльну та ін. Характеризуючи ці види політичної культури, треба пам’ятати таку закономірність: реальна культура, людська духовність не вичерпуються і не можуть бути обмежені тим етнічним матеріалом, в якому вони розвиваються. Будь-яка соціальна або національна спільнота, якою б великою, навіть єдиною, вона не була, залишається частковою, окремою, а не універсальною. Однак особистісні начала зорієнтовані саме на універсальне, тому вони і є умовами нормального існування, повноцінного й живого функціонування національного характеру.

Ось чому політична культура особи, основою якої є її суверенність, має стати відправною точкою й результатом політичної культури суспільства, держави, всіх елементів політичної системи. Культура – основа суверенного буття особи.

Складовими політичної культури особи є: політичні знання, цінності й орієнтації та перетворення їх на політичні переконання; набуття необхідних навичок політичної діяльності й політичної поведінки у різних видах політичного процесу; усталені способи політичної діяльності в усіх формах і видах політичного життя тощо. Політичну культуру особи визначають також такі якості, як організаторські здібності, вміння згуртовувати й мобілізувати людей на розв’язання політичних завдань, компетентність і професіоналізм, наполегливість і толерантність, здатність до компромісу, гуманність та ін.

Таким чином, політична культура особи не є механічним конгломератом політичних знань, уявлень, поведінкових актів. Її функціонування передбачає постійний процес перетворення політичних знань на стійкі регулятиви свідомості й поведінки, на переконання, а останніх – на практичні дії, спрямовані на реалізацію суспільно значущих політичних цілей і завдань.