Час виникнення та основні етапи розвитку української мови


Тема 1. Літературна мова як основа ділового та професійного спілкування. Стилістична диференціація української літературної мови

2. Час виникнення та основні етапи розвитку української мови

Українська мова походить від право-слов’янської – спільної мови всіх слов’янських племен, що проіснували до VII ст. У розвитку української мови виділяють періоди:

– протоукраїнський (VII – XI ст.)

– староукраїнський (XI – XIV ст.)

– середньо-український (кінець XIV – початок XIX ст.)

– новий (початок XIX і до нашого часу)

До цього часу невідомо, якою була протиукраїнська мова, бо не залишилось письмових пам’яток того часу, хоч є свідчення, що писемність тоді вже існувала.

У княжу добу паралельно функціонували дві мови, які не дуже між собою відрізнялися, – жива розмовна староукраїнська мова і літературна, або церковнослов’янська, яка була запозичена у Болгарії. Живою розмовною мовою, представленою кількома діалектами, послугувалася переважна


більшість населення Київської Русі, а літературну використовували освічені верстви тогочасного суспільства. Коли було прийнято християнство, то почали створюватися школи, бібліотеки, перекладалася численна кількість творів грецьких авторів, писалися оригінальні філософські історичні та літературні твори. Цей вплив був відчутний у літописах “Слово о полку Ігоревім” та інших творах. У межах Великого Литовського князівства (XIV – XVI ст.) починається середньо-український етап у розвитку української мови, яка стає державною. До нас дійшло 500 томів документів, написаних літературною мовою того часу, в якій присутні елементи живої української мови.

У козацьку добу (XVI – поч. XVIII ст.) бурхливо розвивала українська наука, шкільництво, література, книгодрукування. Літературна мова сягаю апогею свого розвитку. Мелетій Смотрицький створює славнозвісну “Граматику слов’янську” старослов’янської мови. Продовжує формуватися жива розмовна мова нашого народу, якою твориться багатющий український фольклор.

Внаслідок цілковитою втрати Україною політичної незалежності в кінці XVII – XVIII ст. українська літературна мова і культура в цілому зазнають переслідувань з боку російського уряду і церкви, закривається мережа українських братських шкіл. Натомість відкриваються російські школи і університети.

У час, здавалось би, найбільшого культурного занепаду з виходом “Енеїди” I. Котляревського в 1798 році, написаної живою розмовною мовою, починається новий етап у розвитку української літературної мови, мистецтва і науки. Незважаючи на переслідування української культури, русифікація України впродовж XIX – поч. XX ст. завдають великої шкоди, але не зупиняють українського культурного відродження.

Розвиток української літератури йде рівнобіжно з розвитком української лінгвістики. У період визвольних змагань (1917 – 1920) українська мова знову стає державною і усувають всі перешкоди на шляху її розвитку, проте ненадовго. З початку 30-х років розпочинається новий тотальний наступ на українство. Русифікується словниковий склад української мови, звужується сфера вживання української мови. З проголошенням незалежності України 24 серпня 1991 року розпочинається відродження української мови. Як будь-яке суспільне явище, мова постійно розвивається. Причому не всі її рівні (лексика, фонетика, морфологія, синтаксис, стилістика) змінюються однаково.

Лексика безпосередньо відбиває всі зміни, що відбуваються у суспільному житті. Так, наприклад зникли із загального вжитку слова: цар, граф, наймит, земська управа, бо зникли предмети і явища, названі цими словами. З’явилися слова й словосполучення кібернетика, голографія, лазер, комп’ютер, космонавт, біоінженерія.

Але є слова, які незмінно вживаються протягом багатьох століть, наприклад: земля, вода, дерево, день, веселий, червоний, сто, я, ти. Завдяки такій стійкості основного шару лексики мова може забезпечувати тривкий зв’язок між різними, навіть далекими поколіннями людей.

Зміни в звуковій системі і граматичній будові відбувалися дуже повільно і зумовлювалися внутрішніми законами розвитку мови. Так, наприклад, у давньоруській мові звуки ш, ч, ж, дж були м’якими. Десь наприкінці XVI ст. в українській мові вони стверділи. Проте і зараз шиплячі звуки в багатьох випадках стоять поряд із м’якими: вони, як і м’які, можуть продовжуватися (збіжжя, ніччю – як колосся, тінню); після них, як після м’яких, у закінчення іменників ніколи не виступають голосні о, и, а тільки е, і ( межею, межі – землею, землі.). Колись прикметники відмінювались так само, як іменники. Згодом вони втратили цю здатність, але й тепер залишки колишнього відмінювання прикметників спостерігаються в застиглих формах від прикметникових прислівників: звисока – як дуба. Знання того, як розвивалась мова, допомагає краще розуміти її сучасний стан глибше усвідомити її особливості.

До основних ознак високорозвинених літературних мов належать (поряд з іншими) багатство виражальних засобів мови на всіх рівнях її структури, всебічний розвиток функціональних стилів та завершеність стилістичної диференціації мовних елементів, якщо про неї взагалі можна говорити як про кінцевий процес.

Історія літературної мови – це одночасно й історія її стилістики, історія формування і розвитку стилістичної системи національної мови – стилів, стилістичних засобів, тропіки і фігур. Складні історичні, політичні, економічні, національно-культурні умови життя українського народу, спричинені втратою ним своєї державності й залежністю від інших народів, зокрема російського та польського, не могли не позначитися на формуванні й розвитку української літературної мови.

Державна влада і літературна мова за нормального перебігу історії народу постають одночасно. І перша “заявка” літературної мови – це насамперед поява її офіційно-ділового стилю, щоправда не в тому відшліфовано-документальному вигляді, який маємо нині. В давній книжній українській мові цей стиль поєднував зростаючі елементи наукового стилю й майбутньої публіцистики та історичної прози. Пізніше, у XVII-XVIII ст., офіційне українське письменство представлене універсалами Богдана Хмельницького, грамотами, листами гетьманських і полковницьких канцелярій, міських управ тощо. Художня й полемічна література все більше відходила від давньокнижних традицій і потребувала життєдайності народної мови. Давня літературна мова (ділова, наукова та історична проза), переобтяжена книжними елементами, чужомовними запозиченнями (Л. Булаховський називав її церковнослов’янсько-білорусько-українською мішаниною), відставала від новочасних національно-культурних запитів. Українське суспільство відчувало необхідність створення своєї літературної мови на іншій, не давньокнижній основі.

У XVIII – на початку XIX ст. сформувалася нова українська літературна мова, яка стала загальнонаціональною і послідовно розвинулася в сучасну українську літературну мову. Вона продовжувала художні традиції своєї попередниці – давньої мови, але інерція книжного викладу вже була перервана. Нова мова мала гомогенну основу, грунтувалася на народно-розмовній основі – південно-східному наріччі. Це вже був час остаточної і повної втрати Україною своєї державності, посиленої русифікації шляхетської верхівки, постійних утисків та заборон української мови, книг, релігії, літератури, культури. Сфера суспільних функцій української мови звужується, тому офіційно-ділове, наукове письменство української мови розвиватися не могло. Українська мова функціонує тільки у сфері побуту і з багатьма обмеженнями – у художній літературі. Нова українська літературна мова розвивається тільки у художньому стилі, спираючись на фольклор і живомовну практику. В побуті ще панує стихія усно-розмовної мови, та вже поширюється суржик.

Слід відзначити, що аналогічний шлях розвитку, з певними особливостями, проходили й літературні мови інших народів, зокрема тих, що не мали своєї державності чи втрачали її, – білоруська, словацька, сербсько-хорватська, верхньолужицька. Те, що українська літературна мова в її новому образі переорієнтовувалася через історико-політичні причини лише на художній стиль (інших можливостей просто не було), врятувало нашу мову від загибелі, хоча така загроза була. Серед інших стилів художній стиль займає особливе місце і як опора всієї літературної мови. Він міцно пов’язаний з усною і народною творчістю, живиться її образними і мовними засобами, постійно збагачується елементами усної розмовної мови, і використовує діалектизми. Оскільки художній стиль містить у собі елементи інших мовних стилів, сприяє їх розвитку і користується їх здобутками, іноді поняття літературної мови і мови художньої літератури ототожнюють, хоча насправді поняття літературної мови значно ширше, місткіше, об’єднує мову художньої літератури й інші стилі.

Нова українська літературна мова постала на добрій основі, вона сформувалася на синтезі кількох джерел. Це і традиції давньої літературної мови, і фольклор, і жива народна мова, і говірки основних наріч, і впливи сусідніх літературних мов. Проте серцевиною цього формування є концентрація діалектів української мови, насамперед середньо-наддніпрянських (полтавських, слобожанських, степових) говірок, що представляють південно-східне наріччя України, її центральну частину.

Вплив цих говірок помітний у живомовній стихії “Енеїди” і “Наталки Полтавки” Івана Котляревського, у творчості Григорія Квітки-Основ’яненка, Петра Гулака-Артемовського, Євгена Гребінки, Віктора Забіли, Миколи Петренка, Левка Боровиковського, Пантелеймона Куліша, Панаса Мирного, Івана Нечуя-Левицького, Івана Карпенка-Карого та ін. Проте літературні мови “як щось стале виникають, звичайно, не відразу, а як сума спроб, вдалих і невдалих, часто – як окремі струмочки і струмки, поки не з’явиться серед представників слова, що вибивається вгору, авторитет, художній або граматичний, чи взагалі стилістичний, писемні твори якого вже не сприймаються як спроби, а стають зразковими і надовго визначають шлях мови, що він її репрезентує”. Таким авторитетом, який став зразком (і не тільки у сфері мови) та визначив шлях української мови, є Тарас Шевченко. Мовотворчість Івана Котляревського міцно спиралася на живу народну мову, але не могла бути взірцем для загальнонаціонального мовно-літературного наслідування через бурлескний, комічний характер більшості його творів, обмеженість і розмовно-побутовістю і невисокою нормативністю, зокрема у сфері лексики.

Про те, що нова українська літературна мова зачиналася на народно-розмовній основі, свідчать лексика і фразеологія “Енеїди” І. Котляревського, яка стала першим великим твором нової української літератури.

З ідеями, темами й образами поширювався і закріплювався в освітньо-культурному житті українців мовний матеріал південно-східного наріччя – фонетико-орфоепічний, лексичний, граматичний, стилістичний. Саме це наріччя охоплювало найбільшу етнічну українську густонаселену територію і вже на початок XVIII ст. відзначалося найвищою уніфікованістю і лексичних, граматичних, вимовних норм. Носіями говірок цього наріччя було багато відомих письменників і діячів культури, серед яких особливе місце належить Тарасові Шевченку як засновнику нової української літератури і нової літературної мови.

Тарас Шевченко синтезував у своїй мовотворчості виражальні елементи багатьох джерел: живої народної мови, українського фольклору, зокрема народної пісні, давньої літературної традиції, біблійної міфології, запозичень тощо. Надзвичайна популярність Шевченка і поетичної творчості робили його мову вже літературною нормою для українців усіх регіонів. Користуючись незамуленими джерелами народної пісні і живої розмови, Шевченко підніс українську мову до вершин неймовірної краси звучання і форми, розширив її виражальні можливості, показав спроможність передавати нею найтонші відтінки думок і почуттів, найглибші філософські й політичні узагальнення. Збагатившись мовотворчістю Т. Шевченка, нова українська мова остаточно переросла бурлескну традицію і стверджувалась як повноцінна літературна мова.

На формуванні нової української літературної мови позначився і вплив південно-західного наріччя. Художній стиль збагатився елементами південно-західного наріччя через творчість таких визначних майстрів українського слова, як Михайло Коцюбинський, Іван Франко, Василь Стефаник, Ольга Кобилянська. Вплив північного наріччя української мови на літературну йшов через творчість Леоніда Глібова, Лесі Українки, Павла Тичини.

Художній стиль, започаткувавши нову українську літературну мову, став регулятором її норм і основою для формування інших функціональних стилів. Виражаючи національну ментальність народу, художній стиль підіймає планку інтелектуальних потенцій та естетичних смаків українського суспільства, обслуговуючи духовну культуру, творче життя.

Художній стиль займає особливе місце серед стилів. Він започаткував розвиток нової української літературної мови на народно-розмовній основі. Багатством засобів і довершеністю мовлення, текстами художньої літератури художній стиль засвідчує високий рівень розвитку сучасної української літературної мови, представляє її у мовному просторі. Художній стиль є серцевиною стилістичної системи національної мови. Він активно взаємодіє з усіма іншими стилями і впливає на їх формування та розвиток. З одного боку, в його текстах використовуються зі стилістичною метою елементи інших функціональних стилів. Це зумовлюється тим, що предметом образного зображення у художньому стилі є всі сфери людського життя – політична, правова, наукова, виробнича та ін. З іншого боку, він постійно “постачає” мовні елементи у певні жанри інших стилів. Полемічність і публіцистичність художньої творчості українських письменників відбрунькувала від художнього стилю публіцистичний стиль (наприклад, починаючи з давньої полемічної літератури, послань І. Вишенського, діалогів Г. Сковороди, статей І. Франка, Лесі Українки та ін.). Багатство словника художньої мови, розвиненість граматичної структури дають добру основу для термінотворення і розвитку наукового стилю. Художній стиль широко використовує матеріал усно-розмовного стилю, але й дисциплінує його, вводить у літературні норми побутове мовлення. Усно-розмовний стиль літературної мови постійно орієнтується на норми художнього, тому що він є зразком літературних норм, еталоном мовної культури. Унікальність художньої мови в тому, що в ній у взаємозв’язках і переходах реалізуються всі функціональні типи мовлення. Відтак, всі слова поділяються на стилістично нейтральні та стилістично марковані.

Художній стиль розвиває всі стилістичні засоби національної мови, які потім використовують інші стилі. Тільки художній стиль має багату систему стилістичних колоритів – офіційного, урочистого, піднесеного, книжного, інтимного, дружнього, жартівливого, іронічного, фамільярного, саркастичного, сатиричного. Через авторське образне бачення художній стиль естетизує матеріал практичної мови і закріплює за мовними одиницями стильові й стилістичні значення. Наприклад: Наталка Полтавка, Катерина, вишневий садок, тополя, думи, гайдамаки, розрита могила, лісова пісня, мавка, зів’яле листя, тіні забутих предків, на білих островах, тронка, чотири броди і т. ін.




1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Час виникнення та основні етапи розвитку української мови - Плани-конспекти уроків по українській мові