Філософія в Україні в 20 – 90-х роках XX ст

Вступ до філософії – підручник

РОЗДІЛ ХІ

УКРАЇНСЬКА ФІЛОСОФСЬКА ТА СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНА ДУМКА ХІХ – ХХ СТ.

Філософія в Україні в 20 – 90-х роках XX ст.

З усієї історії вітчизняної філософії чи не найскладнішим є післяреволюційний період – 20 – 80-ті роки. Складним є й науковий аналіз здобутків українських мислителів цього періоду. Справа в тому, що вся українська філософія, як і філософія інших радянських республік того часу, була “розмита”,

“розчинена” в єдиній пануючій тоді марксистсько-ленінській філософії,

з єдиними вимогами, єдиними завданнями, цілями і єдиним світоглядом. Все було радянське, марксистсько-ленініське, а якщо й з’являвся хтось, у кого були протилежні погляди, то його чекала досить тяжка доля – від переслідувань, заборони вільно мислити та працювати до еміграції або репресій з відомими після цього наслідками.

Кожен філософ, вчений у Радянській Україні зобов’язаний був твердо притримуватись позицій діалектичного та історичного матеріалізму. Склався догматичний і досить “зашорений” розгляд традиційних філософських проблем, у тому числі і самої історії філософії. Філософія

в СРСР перетворилась у служницю політики і офіційної ідеології.

Таке “закріпачення” філософської думки почалось з кінця 1920 р., коли Україна втратила свою незалежність, ввійшовши до складу СРСР під виглядом рівноправної республіки, а, фактично, колонії Росії. Щоправда, радянська тоталітарна система з єдиною офіційною уніфікованою сталінською (марксистсько-ленінською) ідеологією не тільки в Україні, а й в Росії та всіх союзних республіках проводила жорстоку політику по відношенню до “інакомислящих”, про що свідчать численні репресивні заходи, які проводились протягом багатьох десятиліть тоталітаризму в Радянському Союзі.

Хотілося б зауважити всім сьогоднішнім “захисникам” ідей Леніна, що саме він започаткував цю політику. Досить звернутись лише до його так званого “філософського заповіту” – статті “Про значення войовничого матеріалізму”, щоб переконатись у цьому. Саме тут він закликав до розправи над тими, хто думає інакше, хто не йде в одній колоні з ними. “Швондери” і “шарікови” з величезним завзяттям і жорстокістю взялись виконувати ці заповіти. 1 виконали! Ще при житті Леніна було депортовано близько двохсот кращих представників так званої “буржуазної інтелігенції”, серед яких всесвітньо відомі філософи – М. Бердяєв, М. Лоський, С. Булгаков та ін. Так що не тільки Сталін був ініціатором усіх спотворених ідей і поступків, які призвели до подальших переслідувань тих, хто “не йшов за Леніним – Сталіним”. Сталін – прекрасний виконавець “заповітів Ілліча” майже в усіх напрямах теорії та політики, а його наступники вже в інших “формах” і “модифікаціях” продовжували цю справу.

Особливо постраждали національні культури всіх народів СРСР, які піддавались багаторазовим “чисткам” з метою вилучення “чужого”, “націоналістичного”, “класово ворожого” тощо. Український народ втрачав кращих представників національної інтелігенції, національної культури. Створилась така атмосфера, був закладений такий грунт, на якому не могли зростати ні дійсно творчі філософські напрями, ні видатні філософи – мислителі.

Ще на початку 20-х років в Україні, виконуючи вказівки Леніна “побороти весь опір капіталістів не тільки воєнний і політичний, але й ідейний…”, закриваються університети, а на їх базі створюються “інститути народної освіти” і їм подібні заклади, в яких проводилась “чистка”, “демократизація” як професорсько-викладацького складу, так і студентства. Всі рівні освіти – від самих нижчих в колгоспах, на заводах, фабриках до вищої школи заповнились цілою системою з різними ланками, школами, семінарами політосвіти. Організовувались інститути, університети марксизму – ленінізму тощо. Фактично єдиною філософією у вузах був діалектичний (діамат) і історичний (істмат) матеріалізм. Інші філософські напрями з класових, партійних позицій розглядались як ворожі, буржуазні, піддавались необгрунтованій критиці. Прикро зазначати, що більшість радянських філософів щиро вірила в “істинність”, “науковість”тільки марксизму – ленінізму, марксистсько-ленінської філософії.

Однак навіть в умовах системи тоталітарного мислення філософська думка України повністю не згасла. В 20-ті роки увагу привертають філософські розробки В. Юринця, С. Семковського, П. Демчука. Глибоке філософське осмислення характерне і для ряду творчої літературно-художньої інтелігенції, насамперед М. Хвильового, М. Зерова, М. Вороного, М. Куліша та інших, які прагнули зберегти українську національну культуру. Проте ці процеси українського відродження тривали недовго. Уже з середини 20-х років почались репресивні заходи, викликані звинуваченням у “зраді”, “шпигунстві”, “відступництві” від марксизму – ленінізму. На початку 30-х років розпочався наступ і на філософів. Сталіним було оголошено про два “ухили” в філософії, де неправильно тлумачиться марксистська філософія. Розгорнулась широка дискусія, яка привела до висновку про існування в Україні механістичної (С. Семковський) та ідеалістичної (В. Юринець) ревізії марксизму – ленінізму. Відповідно до цього почалися репресії проти прогресивних філософів.

Культурне відродження, яке почалось у 20-х роках, закінчилось трагічно і ввійшло в історію під назвою “розстріляне відродження”.

За передвоєнне десятиріччя (1931 – 1941 рр.), як зазначає В. Табачковський, внаслідок масових репресій в Україні змінилось три покоління філософів, які не здатні були на прояв самостійної думки, а могли лише повторювати “глибокі” думки геніального керманича. Проте певні зрушення у філософському житті України все ж таки відбувалися: в 1944 р. відкрито філософський факультет у Київському університеті; у 1946 р. створено Інститут філософії АН УРСР; у 1950 р. – ІПК викладачів суспільних наук (з кафедрою філософії) при КДУ ім. Т. Шевченка.

XX з’їзд КПРС (1956 р.) сприяв, деякою мірою, позитивним зрушенням в ідеологічній сфері. Так звана “хрущовська відлига” привела до того, що в 60-х роках в Україні почалось “друге відродження” філософії. В 1958 р. з Москви до Києва приїздить Павло Васильович Коптв (1922 – 1971), який спочатку очолює кафедру філософії КПІ, згодом – кафедру філософії КДУ, а в 1962 р. стає директором Інституту філософії Української Академії наук. Саме Копніну і його школі з молодими українськими філософами – науковцями вдається розпочати “ревізію” усталеної філософії діамату, за що його й звинувачували в “ревізіонізмі”. Школа Копніна робить спробу виходу на тематику філософського гуманізму. Увага науковців була акцентована на онтологію людського буття, на проблеми, які пов’язані з діяльністю людини. У 60 – 70-ті роки виходить у світ цілий ряд серйозних наукових досліджень З” проблем логіки, світоглядно-гуманістичних проблем філософії, історико-філософських, у тому числі й проблем сучасної світової філософії. Особливий інтерес становлять! дослідження українських філософів з історії вітчизняної філософії. Ведуться дослідження в галузі етики, естетики філософії науки тощо.

Нове відродження української світоглядної культури у тому числі й філософії, настає з кінця 80-початку 90-х років, коли створюються нові історичні умови розвитку української державності.

Вагомим і необхідним доповненням до історії української філософської думки є розробки філософських проблем мислителями української діаспори.