Політологічний словник
Карпатська Україна – українське державне утворення на Закарпатті, важлива віха в історії українського державотворення XX ст. Проголошена 14 березня 1939 р. у м. Хуст.
Спроби самовизначення К. У. почалися з 1918 р. в період визвольних змагань українського народу. Слідом за проголошенням Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) у Львові 1 листопада 1918 р. українське населення Закарпаття висловилося за об’єднання зі східними землями України в єдину соборну Українську державу. З’їзди відбулися у Любовні 8 листопада
22 січня 1919 р. всі землі України, включно з К. У., добровільно ввійшли до складу соборної України (Злука УНР і ЗУНР). Проте, об’єднання УНР і ЗУНР в одну державу внаслідок певних обставин не було завершене. Поразка визвольних змагань, окупація Польщею західноукраїнських земель, Румунією – Буковини призвели до ізоляції Закарпаття від основної частини України.
8 травня 1919 р. Центральна Руська Народна
Очолюваний А. Волошиним уряд діяв у надзвичайно складних міжнародних умовах, наближалась Друга світова війна. На міста і села К. У. постійно чинились напади з боку угорських і польських терористів, активізувалася діяльність проугорської “п’ятої колони”; українців грабували, убивали. Відомі розгули терористів у селі Копань, у Виноградівському та Міжгірському районах. Українські загони самооборони не мали достатніх навичок та зброї, щоб протистояти нападникам.
2 листопада 1938 р. у Відні (Віденський арбітраж) так звані арбітри – міністри закордонних справ Німеччини та Італії, скориставшись слабкістю Чехословаччини, ухвалили рішення про передачу південної частини Закарпаття зі столицею Ужгородом, містами Мукачевим та Береговим (загальна площа 12400 кв. км, 1100 тисяч населення) Угорщині. З приводу цього грабіжницького акту у заяві А. Волошина та маніфесті Української Народної Ради “Український народе Підкарпаття!” зазначалося: “Представники нашої влади змушені були прийняти цю умову, бо несила наша боротися з світовими державами”. В названих документах містилося звернення до українців зберігати спокій й “засукати рукави” та посилити працю з розбудови національного державного життя зі столицею в Хусті.
Уряд К. У. вжив ряд конкретних заходів щодо зміцнення української державності. Проводилася українізація адміністрації, системи освіти, видавничої справи; набув прискорення процес створення збройних сил краю. Січові загони, які почали формуватися ще з початку 30-х років як звичайні протипожежні та культурно-просвітницькі товариства, було реорганізовано на нових засадах. 9 листопада 1938 р. у Хусті відбулися установчі збори Організації Народної Оборони “Карпатська Січ” (ОНОКС). Січові відділи були підпорядковані Головній Команді. Головним комендантом було обрано Д. Климпуша. До Карпатської Січі вступали добровольці, зокрема й такі, що нелегально прибули із Західної України та інших земель. Військовий штаб Карпатської Січі очолювали полковник М. Аркас, потім полковник Г. Стефанів. До його складу увійшов майбутній командарм УПА Р. Шухевич. До військового будівництва залучалися колишні генерали Української Галицької Армії В. Курманович і В. Петрів. Координатором ідеологічної і політичної роботи в Карпатській Україні був поет і науковець О. Кандиба (Ольжич).
Дослідники Карпатської Січі розходяться щодо кількісного складу січовиків. Вважається, що загальна кількість так званих дійсних членів Січі, тих, хто брав участь у боях з угорським військом, не перевищувала 2 тисяч.
Наприкінці січня 1939 р. розпочалася підготовка до виборів до регіонального парламенту – Сойму. Список кандидатів у посли (депутати) до Сойму К. У. (32 особи) формував центральний провід політичної партії під назвою “Українське Національне Об’єднання” (УНО). Свого часу А. Волошин ніби погодився з рішенням празького уряду про розпуск політичних партій, яких у 30-ті роки діяло понад три десятки, але дав дозвіл на створення УНО. Вибори проводились на основі виборчого закону Чехословацької Республіки, який продовжував діяти на території Закарпаття, але обиралася вже нова українська влада. Із 92,5 % населення, що брало участь у виборах, 92,4 проголосувало за УНО, яке очолював А. Волошин.
Скликання Сойму весь час відтягувалося урядом Чехословаччини, нарешті була визначена дата – 15 березня 1939 р.
14 березня 1939 р. А. Волошин проголосив самостійність К. У., про що сповістив міністра закордонних справ Німеччини. Представникові при уряді Чехословаччини доручалося “виконати акти незалежності в Празі”. Перший Сойм К. У. прийняв історичні документи: 1. К. У. є незалежна держава. 2. Назва Держави є Карпатська Україна. 3. К. У. є республіка з президентом, вибраним Соймом К. У. на чолі. 4. Державна мова К. У. є українська мова. 5. Барви Державного прапора К. У. є синя і жовта, причому барва синя – горішня, а жовта – долішня. 6. Державним Гербом К. У. є дотеперішній краєвий Герб: медвідь у лівім червонім полі й чотири сині та три жовті смуги у правому півполі і тризуб Володимира Великого з хрестом на середньому зубі. 7. Державний Гімн К. У. “Ще не вмерла Україна”. 8. Цей закон зобов’язує зараз його прийняти. Таємним голосуванням був обраний президент К. У. За А. Волошина проголосували всі посли (депутати).
Таким чином, закарпатські українці продемонстрували державницьку зрілість та готовність влитися до великої української нації. Безперечно, на проголошення К. У. вплинули зовнішні фактори: державний розпад Чехословаччини, проголошення самостійності Словаччини, вторгнення угорських військ на територію К. У. Однак немає жодних підстав вивищувати фактори міжнародного характеру та/чи обмежуватися ними.
Нова українська держава – Карпатська Україна – проіснувала менше доби, її окупували угорські війська. Армія К. У. Карпатська Січ лише реорганізовувалася в регулярну: відповідний наказ А. Волошина від 15 березня 1939 р. не зміг вплинути навіть на визнання її під охороною Женевської конвенції стосовно полонених. Через те репресії хортистів проти карпатських січовиків були грубим порушенням міжнародних угод.
Після визволення Закарпаття від фашистів край возз’єднався з Радянською Україною. Проте тогочасне радянське керівництво не визнало К. У., мало того, розпочалися гоніння на її активістів. Після капітуляції гітлерівської Німеччини у травні 1945 р. співробітники “Смершу” заарештували А. Волошина у Празі і вивезли до Москви, де проти нього висунули стандартне звинувачення в українському буржуазному націоналізмі. Після численних допитів здоров’я А. Волошина різко погіршилося, він помер 19 липня 1945 р, в Бутирці. Лише в умовах незалежної України президенту К. У. посмертно було присвоєно звання “Герой України”.
Відсутність юридичного визнання та юридичних наслідків проголошення К. У. не применшує політичної ваги цієї події. К. У. знаменувала собою завершення своєрідного переходу у свідомості українського населення Карпатського краю від підкарпатських русинів до закарпатських українців. Безумовно виваженою видається оцінка проголошення К. У. з огляду на відзначення її 65-річчя директором НДІ карпатознавства професором М. Вегешом як історичної події “в житті не тільки закарпатських українців, а й усього українського народу. Це була друга, після 21 січня 1919 р. – Акта Злуки УНР і ЗУНР, спроба заявити перед цілим світом про самодостатність української нації”.
В цьому контексті “проблема русинів” у Закарпатті, що мусується сьогодні прихильниками політичного русинізму, видається надуманою, призначення якої, як засвідчує історичний досвід, – розділяти і асимілювати. Історія державного утворення К. У., яку “русиністи” намагаються “по-своєму” використати, не дає жодних підстав для нагнітання сепаратистських настроїв, міжнаціональної напруженості в Закарпатському регіоні України.
Вегеш М. Велич і трагедія Карпатської України // Дзеркало тижня. – 2004. – 13 берез.; Мала енциклопедія етнодержавознавства. – К., 1996; Малик Я., Вол Б., Чуприна В. Історія української державності. – Львів, 1995; Стерчо Т. Карпато-Українська держава. До історії визвольної боротьби карпатських українців у 1919- 1939 роках. Репринт. видання. – Львів, 1994.
С. Стеценко
(2 votes, average: 4,50 out of 5)