КУЛЬТУРА І ЦИВІЛІЗАЦІЯ

КУЛЬТУРОЛОГІЯ

Розділ II

КУЛЬТУРА І ЦИВІЛІЗАЦІЯ

Під час класифікації та узагальнення суспільних і культурних процесів природно виникає бажання визначити першопочатки людства, його зародження, походження, тривалість життя на Землі та на конкретній території. На ці запитання відповідей безліч, оскільки знахідки, які засвідчують буття людини, відсуваються в часі щораз далі й далі. Щороку археологи знаходять нові свідчення діяльності на Землі людини розумної. Людина розумна, тобто така, яка свідомо здійснювала трудовий процес, з’являється

на рубежі середнього і верхнього палеоліту. Вважається, що це вже “справжня” людина, за науковою термінологією – Homo sapiens.

Цей період став межею, яка відокремила світ людини від світу тварин, і засвідчує витоки формування культурних процесів, що відзначають вчені при аналізі найдавніших пам’яток. Вони підтверджують тезу про те, що праця стала вирішальним чинником у становленні людини, дала їй перевагу над іншими біологічними видами і зберегла протягом тисячоліть людський рід. Найпростіші засоби та інструменти, що були виготовлені з кістки, рогу, каменю, стали трампліном до створення

фігуративних зображень, а отже, фіксації інформації доступними засобами, які умовно називаються протописемністю. Це сприяло формуванню конкретнообразного первісного мислення, де фіксувалися загальні уявлення про навколишній світ. Людина, зупинивши “мить”, утвердила себе у часі й просторі. Це було початком нової форми буття – художньої форми, коли подія, явище осмислювались стосовно власного буття. Безліч пам’яток, які людство залишило по собі на всій території земної суші, дають змогу простежити його адаптацію до природних умов, їх освоєння.

Вивчення культурного процесу дає змогу осягнути історичні умови функціонування у соціумі соціальної групи, народу чи регіону, простежити за розвитком суспільства. Динаміка культурного процесу показує народження нових форм мислення, їх інтеграцію в соціальну практику, формування систем, спадковість традицій, відтворення або відмирання певних явищ у життєвій практиці.

Археологічна культура не завжди збігається з трактуваннями культури у філософському, соціологічному, етнографічному розумінні, оскільки визначає спільність матеріальних пам’яток, які належать до одного часу і розміщуються на певній території. Як правило, археологи дають назву культурі за місцем перших знахідок або за певною характерною ознакою.

Археологічні культури поділяються на три великих періоди:

– ранній (нижній) палеоліт (3 млн. – 100 тис. років тому);

– середній палеоліт (100-30 тис. років тому);

– пізній (верхній) палеоліт (30-8 тис. років тому).

У кожному періоді виокремлюються культурні періоди, які мають власні назви:

1. Перигорд (30-20 тис. років тому). Характерні крем’яні пластинки з ретушованими краями, шила з кістки, наконечники списів. У пізній період спостерігаються фігуративні зображення тварин і людини.

2. Оріньяк (20-19 тис. років тому). Характерні ретушовані пластинки з кремнію, шкребки, різці, кістяні наконечники; світильники, посуд для приготування фарби; мистецтво малих форм: дрібна скульптура, гравюра на кістках і кам’яних уламках; відбитки рук по фарбі, формування орнаменту (“макарони”), де простежується певний малюнок; статуетки жінок з мамонтової кістки або м’якого каменю. Це перші в історії символи. Археологи та історики культури цей період інколи називають епохою палеолітичних Венер.

3. Солютре (18-15 тис. років тому). Після тимчасового відступу льодовика суттєво змінюється життя палеолітичного людства. Характерні надзвичайно висока для палеоліту техніка обробки крем’яних виробів, які використовуються як наконечники списів, дротиків, а також як ножі та кинджали; шкребки, проколки, голки, різноманітні статуетки, гравюри на камені та кістках.

4. Мадлен (15-10 тис. років тому). Через новий наступ льодовика клімат стає значно суворіший, змінюється житло людей, вони переважно живуть у печерах, ведуть кочовий спосіб життя, полюючи на оленів. З огляду на це змінюються види зброї на такі, що більше придатні для полювання на великого звіра. З’являються символічні зображення: коло, спіраль, меандр, свастика. Найбільше досягнення – печерний живопис. Найвідоміші пам’ятки цього часу – печерні галереї Альтаміра, Ласко, Монтеспан.

Жанрова розмаїтість знайдених зображень велика – 512 фігур людей, близько 100 людиноподібних істот і 986 тварин. Особливість живопису – реалістичне відтворення, особливо тварин: бізони, мамонти, коні намальовані так натуралістично і детально, що зоологи визначають навіть їх біологічний вид. Аналізуючи печерний живопис, можна стверджувати, що приблизно 15-10 тис. років тому в суспільстві почалося розмежування професій: людина, яка досконало володіла якоюсь професією, мала змогу одержати “професійний” статус.

Наприкінці мадленського періоду печерний живопис поступово зникає, поступаючись орнаменту. Багато дослідників схиляються до думки, що в орнаментах закодована певна інформація – це своєрідний вид писемності, культурна передформа відображення світу, що уособлює передрелігійні уявлення, мистецтво, пранауку. Знайдені зображення і знаки можна прочитати, лише знаючи правила певної граматики, що зникла.

З огляду на високий рівень відтворення життєвих реалій візуальними рядами можна стверджувати, що в цей час вокальна комунікація почала переходити в осмислену мову. Homo sapiens під впливом певних обставин, а саме: ускладнення технологічних процесів, психосоціальних відносин сформував мовний процес, який забезпечив нагальну потребу в комунікативних зв’язках.

З таненням льодовика починається осіле життя, у людини зникає потреба пересуватися слідом за тваринами, на яких вона полювала; навколишнє середовище дає можливість прогодуватися, починається розподіл праці. Чоловік, як і раніше, полює, а жінка працює в оселі; у зв’язку з розподілом діяльності кожний малює те, що більше знає: чоловіки – переважно тварин, сцени полювання, жінки – орнаменти, прикрашаючи ними речі побуту.

Отже, типологізація з урахуванням чинників розвитку археологічних культур, особливо останнього періоду, дає підстави бачити в ньому ознаки цивілізації, що стало епохальним явищем у загальнокультурному процесі розвитку людства.

Поняття “цивілізація” було визначено у XII ст.: походить від лат. civilis – громадянський, державний. Водночас його використовують як синонім культури, переважно матеріальної. У сучасній науковій літературі цей термін об’єднує соціокультурну специфіку суспільства, яка враховує саморозвиток, ліквідацію й самоліквідацію автономних локальних цивілізацій, історичну еволюцію людства. Дотепер ще не розроблено єдиних методологічних принципів та критеріїв класифікації певної історичної спільноти, визначення якості автономної цивілізації, яка формується на основі єдності історичної долі народів, які проживають в одному регіоні тривалий час і мають культурні взаємозв’язки, що визначає рівень схожості форм і механізмів соціальної організації та регуляції в соціально-правовому і культурному аспектах. При постійних активних взаємовпливах цивілізацій кожна з них зберігає етнографічне розмаїття. Це яскраво бачимо на прикладах далекосхідного, європейського, африканського регіонів, двох Америк з притаманними їм особливостями.

У цей перший період формування цивілізацій помітні соціальні явища, які стали визначальними для всіх майбутніх поколінь. Це культурні інновації, що підняли на вищий щабель людину і відокремили її від тварини. Людина навчилася виготовляти керамічний посуд, прясти і ткати, використовуючи вовну, коноплі, кропиву, льон. В окремих місцевостях виходячи з кліматичних умов одяг зі шкіри почав витіснятися одягом із тканини. Житло поступово трансформувалося із землянки в напівземлянку, а потім у наземну будівлю. Людина почала використовувати природні й спеціально виготовлені будівельні матеріали: дерево, камінь, цеглу-сирець, кістки великих тварин тощо.

Величезним культурним надбанням для людства стало зародження металургії. Прерогатива тут надається Близькому Сходу. Спочатку це були вироби із самородної міді, заліза, оброблені методом холодного кування. Приблизно в IV тис. до н. е. було винайдено колесо, вітрило, гончарне коло та збруя для коня, який на цей час уже був доместикований (приручений).

Завдяки розвитку виробничих відносин упорядковуються соціальні й сімейні відносини. Від ієрархічної праобщини, де існувала рівність чоловіків і жінок, поступово відбувається перехід до родоплемінних суспільних відносин. Шлюб і сім’я змінюються внаслідок зміни форми власності; полігамна сім’я витісняється моногамною, йде у минуле кузенний шлюб, оскільки людина довела, що зв’язки між близькими родичами призводять до виродження роду.

У період родоплемінного ладу формується культова свідомість. Найдавніші її форми – фетишизм, обожнювання предметів праці, рослин, тварин, вогню – відігравали об’єднуючу роль у первіснообщинній родині. Поступово фетишизм перетворився на тотемізм. У селян, де переважали аграрна економіка, ручна праця, племінна та общинна організація, у віруваннях провідним стає анімізм, який матеріалізує духовність світу. З огляду на тісний взаємозв’язок із природою і залежність від неї людина знаходила душу не лише в живих істот, а й у рослин та природних стихій. Це сприяло виробленню певних правил, які давали змогу племені виживати, виконувати репродуктивні функції, зберігати соціальну пам’ять.

Найбільш вдалі форми поведінки фіксувались і ставали обов’язковими для всіх у племені. Інформація, яку мали старші, засвоювалась кожним членом племені при виконанні певних обрядів. Виробляються нормативи поведінки, що регламентують життя племені чи племінного союзу, порушення яких карається жорстко – від вигнання до смертної кари. У цей час з’являються самоназви людей та їхніх спільнот, переважно такі: “лише ми справжні люди” або просто “люди”, інші для цього племені були “не люди”, тобто “чужі”, наприклад “варвари” (від лат. barbaroi – чужий). З часом власні назви виводяться виходячи з регіональних особливостей. Наприклад, ті, хто жив у лісі, були “поліщуками”, у полі – “полянами”, у болотистій місцевості – “дреговичами” (від “драгва” – болото).

Завдяки розробленій системі дозволів, заборон та обмежень формується одна з визначальних ознак первісної культури – ритуал. Ритуал – це обов’язкове дійство з певними ознаками театралізації, побудоване на емоціях, уявленнях, діях стосовно якогось божества або природного явища, яким воно присвячено. Кожний народ створює і виконує ритуал з притаманними лише йому особливостями як символічну форму норм поведінки, виразника соціальних і культурних взаємовідносин і цінностей, що відіграє важливу роль у суспільстві як традиційний метод соціального виховання. Кожний історичний період доповнює і збагачує ритуали, адаптуючи їх до потреб певного часу.

Формування ритуальної системи, мабуть, почалося з пошанування первинності жіночого начала, оскільки роль жінки була переважаючою у традиційно жіночих видах праці: збиральництві, згодом городництві, яке пізніше змінилося на мотижне землеробство. Жінка була символом і об’єктом культу Богині-матері. Її звали Рожаниця, вона продовжувала рід, що відбито в багатьох ритуалах і обрядах: веснянках, святах кохання та ін. З розвитком орного землеробства, групового полювання, воєнних дій у культах належне місце починають посідати також чоловіки, які з часом беруть на себе провідну роль у суспільстві.

З ускладненням світоглядної системи, урізноманітненням ритуальних дійств, збільшенням кількості божеств, трансформацією їх у богоподібні істоти починають створюватися міфи. На першому етапі це короткі оповідання про діяння предків і походження речей; з плином часу вони збираються у цикли, набувають системності щодо явищ в уявленні народу про своє походження і місце у світі. Міфологознавці поділяють міфи на космогонічні (про походження космосу з нічого), антропологічні (про створення людини), есхатологічні (про кінець світу) та етіологічні (про походження речей і явищ). Тривалий час міфи сприймались як джерело інформації, але при прискіпливому підході до їх вивчення визначилися суттєво відмінні ознаки: 1) міф – це стародавня літературна форма оповідей про богів та героїв; 2) міф – це видумка, перекручування фактів, невідповідність розповіді реальним подіям. Ці два визначення виключають одне одного. Виходячи з цього до міфів потрібно ставитися досить обережно, оскільки міф і міфологізація явища часто підштовхують людину до необгрунтованих висновків, до підміни узагальнення фактів, заміни аргументації деклараціями, які слід сприймати без критичного осмислення. Перевірити створені міфи експериментально чи за першоджерелами неможливо. Тому коли в суспільстві панують міфи, починається занепад як суспільства, так і його культури.

На основі виробленої системи обожнювання навколишнього середовища та окремих її елементів формується система вірувань, які з часом переходять у віру. Цей термін базується на довір’ї до того чи іншого явища, предмета або виду діяльності, який дає людині максимальну можливість почуватися комфортно серед собі подібних. I вірування, і віра творяться самою людиною, оскільки вони дають змогу репродукувати той стан, коли вони мали найбільшу “благодать” від уявного чи реального об’єкта обожнювання, коли на рівні підсвідомого утворюється “бачення” обожнюваного предмета, особи чи чогось іншого. Розуміння віри класично визначив апостол Павло: “віра – це здійснення того, на що чекаєш і впевненість у тому, чого не бачиш”. Довести чи спростувати цю тезу досить проблематично. Тому “вища” сила стає для життя віруючого провідником, помічником, спасителем у конкретних ситуаціях, а отже, висуває певні вимоги до віруючого, чим активно користується церква. При спільності моделей віри у кожного народу, який її витворив, вона має певні особливості. Цю тему грунтовно розглядатимемо далі.

Досягнення людства в системі виробничих відносин активізували розвиток культурних процесів; це стало поштовхом до утворення “культурної єдності” – людина і природа, що сприяло відтворенню й продовженню людського виду, гармонізувало відносини всередині племені й між племенами. Ця цілісна система дала можливість вижити, розвивати культурний процес і спрямувати його поступальний рух. Соціальна дійсність продиктувала естетичну потребу в художній творчості, зумовила протиріччя продуктивних сил і виробничих відносин, позитивно вплинула як на суспільне життя, так і на культурну сферу.

Суспільний розвиток зумовлює культурні досягнення лише за наявності гуманістично-розумових передумов, тобто використання раціонально-дієвих традицій, вироблених попередниками. Адже завдяки їх аналізу можна визначити прогресивні тенденції, перспективні напрямки при зміні художньо-мистецької домінанти, збагачувати її новітніми досягненнями. Лише тоді національна культурна спадщина здатна посісти належне місце в загальнолюдських надбаннях.