Політологічний словник
Малоросійство – свідомісний феномен, властивий представникам української вищої верстви в Російській імперії, а згодом – і частині української радянської інтелігенції. Виник на грунті знищення царським самодержавством наприкінці XVIII – на початку XIX ст. української автономії, інститутів управління, характерних для гетьманського часу, і наступною денаціоналізацією та русифікацією української еліти Лівобережжя в умовах поширення російської мови та панування російської культури.
Імперські інтелектуальні
Обстоюючи ідею про те, що “українців… нема ні на землі, ні під землею”, влада вдалася до низки жорстких заходів. Відтак своєрідними віхами на шляху “приборкання” України стали розгром Кирило-Мефодіївського товариства (діяло у 1845 – 1847 рр.), закриття недільних шкіл (яких у 1859-1961 рр. у південноросійських губерніях було відкрито більше сотні), погром громад (зокрема Полтавської та Чернігівської), припинення друку “Чернігівського листка”, що видавався Л. Глібовим, згодом – “Киевского телеграфа”. Було згорнуто діяльність київської філії Географічного товариства.
У середині – другій половині XIX ст. знищення українства та вкорінення в свідомість малоросійства здійснювалося й в інший спосіб: імперія вдається до безпрецедентних заходів, спрямованих на витіснення із вжитку, занепад і зникнення української мови – у 1863 р. на світ з’явився горезвісний Валуєвський циркуляр, а у 1876 р. – царський Емський указ. За таких умов доля кількісно нечисленної свідомої української інтелігенції (тих, які, як М. Драгоманов, говорили: “Ми хоч і народилися “від підданих” російського імператора”, але не є “русскій”… Ми – українець…”) була нелегкою. П. Чубинський, наприклад, був засланий в Архангельськ, О. Кониський – до Вологди, Я. Шульгин та родина Ф. Вовка потрапили до Єнісейська, П. Грабовський “пройшов” Ташкент, Оренбург, Балаганськ Іркутської губернії, Вілюйськ, Якутськ. На еміграцію в Женеву, а затим у Болгарію виїхав після звільнення з Київського університету М. Драгоманов. За іншими “неистинно русскими” поліція встановлювала таємний нагляд.
Наприкінці XIX ст. стараннями імперії “Малоросію” трактували як вияв “химерного російського провінціалізму”. “Малоросами, – як зазначав згодом М. Грушевський, – називали всяких людей українського роду, з України, і тих, що їм байдуже було і до України, і до українського життя. А Українцями називало людей таких, що добро українського народу ставили метою свого життя, і про нього хотіли дбати”.
Рефлектуючи над суттю “химерного етносу”- малоросів – в обіймах “російського спрута” (у виразах М. Грушевського), представники української інтелектуальної еліти впродовж ХІХ-ХХ ст. (починаючи від Т. Шевченка, М. Старицького, Лесі Українки, О. Єфремова, М. Хвильового до І. Дзюби, В. Стуса, Є. Сверстюка, а також Є. Маланюка та Ю. Шереха) докладали зусиль до подолання свідомісної кризи українства, розуміючи, що вивільнення із “лабет малоросійства”, емансипація від російської нації можливі лише за умов політичного унезалежнення України та створення української державності.
Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть. – К., 1991; Маланюк Є. Малоросійство // Маланюк Є. Книга спостережень. – К., 1995; Маланюк Є. Нариси з історії нашої культури. – К., 1992; Кармазіна М. Ідея державності в українській політичній думці (кінець XIX – початок XX століття). – К., 1998; Когут З. Зустріч із Росією: культурні тенденції та політичні погляди в ранньоновітній Україні // Сучасність. – 1996. – № 9.
М. Кармазіна
(2 votes, average: 4,00 out of 5)