Політологія
РОЗВИТОК ПОЛІТИЧНОЇ НАУКИ ВІД НАЙДАВНІШИХ ЧАСІВ ДО СЬОГОДЕННЯ
ІСТОРІЯ ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ: ЗАХІДНА ТА РОСІЙСЬКА ТРАДИЦІЇ
6. Марксистські погляди на політику
Політичні доктрини марксизму – один із напрямів політичної думки Новітнього Часу. Карл Маркс (1818- 1883) – німецький філософ, економіст, політичний мислитель, основоположник учення, яке згодом здобуло назву марксизму. Марксові належить фундаментальна чотиритомна праця “Капітал”. У “Маніфесті Комуністичної партії” (1848 p.), написаному К. Марксом і Ф.
У марксизмі розроблено такі стрижневі політичні ідеї: істинне народовладдя можливе тільки за умови подолання приватної власності на засоби виробництва, їх усуспільнення;
Поширювачем і пропагандистом марксизму в Росії був Георгій Плеханов (1856-1918). Однак Г. Плеханов не сприймав деяких стрижневих ідей Маркса, зокрема ідеї диктатури пролетаріату.
Послідовніше ідею диктатури пролетаріату теоретично й практично обстоював В. Ленін (Ульянов, 1870-1924) – видатний російський мислитель, засновник та ідеолог однієї з найвпливовіших у новітній теорії політичної думки – ленінізму. Політичні концепції марксизму здобули свій розвиток в теоретичній і практичній діяльності В. Леніна, зокрема в його поглядах на оновлення суспільства через соціалістичну революцію, головним питанням якої є питання про владу; на роль суб’єктивного фактора, на партію робітничого класу; на врахування загальних і специфічних особливостей під час побудови нового суспільства в тій чи тій країні.
Загальні уявлення В. Леніна про соціалістичне й комуністичне будівництво не відрізнялися від поглядів К. Маркса і Ф. Енгельса. Щодо конкретних шляхів і методів будівництва соціалізму, то В. Леніну доводилося враховувати реальні процеси. Після Жовтневої революції 1917 року перед Леніним і партією постала цілком нова проблема: побудувати колективістську економіку та створити соціалістичний уряд. Вирішити ці завдання спроможна була тільки одна інституція – партія. Саме партія здійснила революцію; і саме партія мала створити тепер державне управління. Згідно і Леніним, соціалізм – це влада робітників; робітників має вести партія; партія має бути меншістю; меншість повинна бути найкраще організованою частиною робітничого класу, чим і є комуністична партія. Партія може успішно виконувати свою керівну роль лише за умови, що вона озброєна єдиною теорією, забезпечує ідейну та організаційну єдність своїх лав. В основі діяльності партії був принцип демократичного централізму: членові партії надавалося право обговорювати політичні питання, щодо яких партія не прийняла рішення; після того як рішення було оголошено, не згодні з ним мали замовкнути. Централізм означає, що від кожного партійного органу, кожного члена партії суворо вимагалося дотримуватися рішень вищих органів в управлінській ієрархії.
Після смерті В. Леніна Йосип Сталін (Й. Джугашвілі, 1879-1953) теоретично довів до абсурду тлумачення диктатури пролетаріату як диктатури партії. Зауважимо, що Сталін був зовсім іншою особистістю, ніж Ленін. Якщо останній впливав на рішення партії головним чином завдяки надзвичайній проникливості й силі своєї особистості, то Сталін домагався мети за допомогою потайності, інтриг, нацьковуючи суперників один на одного й доводячи їх до самознищення. Суб’єктивістський підхід Сталіна в застосуванні марксизму при розв’язанні соціальних завдань виявився в абсолютизації адміністративно-командних методів під час здійснення соціальної політики; вкрай нетерпимому ставленні до своїх опонентів як у партії, так і поза нею; перетворенні партії на своєрідний “орден мечоносців”; у нещадній розправі з інакодумцями. На практиці це призвело до того, що об’єктом небаченого в історії людства політичного терору стали й окремі партійні діячі, й цілі нації та народності. Сталося так, що саме російські більшовики вдалися до штучного прискорення історичного процесу й дискредитували власну політичну доктрину.
Усе це значною мірою дискредитувало позитивне уявлення про соціалізм як політичну концепцію.
У марксистській думці противагою сталінізмові були, зокрема, погляди італійських політичних діячів А. Грамші, П. Тольятті, Е. Берлінгауера, які виступали проти спрощення й вульгаризації марксизму, за розвиток демократії у партії та суспільстві; наголошували на значущості місця й ролі прогресивної інтелігенції в політичних процесах.
Одним із напрямів марксистської думки був і так званий австромарксизм, представлений працями О. Бауера, К. Реннера, М. Адлера, Р. Гільфердінга. У їхніх поглядах переважала думка, що від капіталізму до соціалізму можна перейти шляхом еволюційного розвитку. Найбільшого поширення соціал-демократична теорія набула в Австрії, Німеччині та Швеції.
(2 votes, average: 3,50 out of 5)