НАЦІОНАЛЬНЕ І ЗАГАЛЬНОЛЮДСЬКЕ В КУЛЬТУРІ. КУЛЬТУРА ОСОБИСТОСТІ

СИСТЕМА УРОКІВ З ОСНОВ ФІЛОСОФІЇ

Урок 29. НАЦІОНАЛЬНЕ І ЗАГАЛЬНОЛЮДСЬКЕ В КУЛЬТУРІ. КУЛЬТУРА ОСОБИСТОСТІ

Мета: розкрити закономірності розвитку національного й загальнолюдського в культурі, взаємодію філософії й освіти; виховувати культуру особистості.

Тип уроку: комбінований.

Форма проведення: евристична бесіда.

ХІД УРОКУ

I. Організація класу

II. Актуалізація знань. Мотивація учнів

1) Чи пам’ятаєте ви нашу екскурсію до шкільного музею?

2) Скажіть, пам’ятки культури якого народу там представлені.

3)

Чому ви так легко це визначили?

4) Що вказує на те, що спадщина й культурні цінності належать якомусь народові?

III. Вивчення нового матеріалу

1. Вступна розповідь учителя.

– В умовах сучасного національного буття для України вирішального значення набуває проблема усвідомлення та прийняття особистістю своєї національної приналежності як детермінанти власного життя, що визначає долю всієї країни в її взаємодії зі світовим товариством. Саме національна самосвідомість і є тією зв’язуючою ланкою, що дозволяє особистості відчути себе частинкою своєї нації, усвідомити свою приналежність

до неї. Вона виступає стимулом у пізнанні своєї національної культури, спонукає особистість до збереження та передання прийдешнім поколінням її духовних надбань, естетичних та етичних ідеалів народу. Адже, як слушно зазначав І. Франко, національні почуття не є абстрактним, відокремленим від особистісного життя поняттям, а “потребою душі”, проявом індивідуального духовного розвитку особистості.

Реалії сучасності дозволяють стверджувати, що ідея повного злиття націй на практиці є нездійсненною. Прикладом сказаного можуть послужити Радянський Союз із невдалою спробою створення нової історичної спільності – “радянського народу”, а також Сполучені Штати Америки, де теорія “плавильного казана” (в ньому представники різних етнічних спільностей повинні “злитися” в єдине ціле) також не є прийнятною для європейських етнічно чітко визначених спільнот, зокрема й особливо – для

України. Як точно зазначив О. І. Солженицин: “Міцним виявився цей горішок (націоналізм – Авт.) для жорен інтернаціоналізму. Всупереч марксизму, ХХ століття явило нам непоборну силу і життєвість національних почуттів і схиляє нас глибше задуматись над загадкою: чому людство так виразно квітчується націями не в меншій мірі, ніж особистостями? І в цій градації на нації – чи не одне з найкращих багатств людства? І – чи варто це стирати? І – чи можливо це стерти?” [А. И. Солженицин. На возврате дыхания и сознания // Новый мир. – 1991. – № 5.]

Однак, оскільки із поняттям “етнос”, “нація”, “національний” часто вживається термін “народ”, нам слід визначитися щодо термінології. Етнос – це природна і культурна єдність, для якої характерна цілісність, що склалась історично, спільність території, особливостей мови, культури, побуту, а також єдність у сфері духовній, інтелектуально-психічній. Він формується низкою чинників як матеріальних, так і духовних, причому духовний аспект домінує, виступає вирішальним. З розвитком капіталістичної економічної формації із притаманною їй приватною власністю, особистою ініціативою та вільним ринком пов’язаний перехід етносу до вищої форми свого існування – нації. Виникаючи в період ліквідації феодальної роздробленості та й, зрештою, із розпадом власне феодальних відносин, нація детермінує зміцнення зв’язків між окремими регіонами. Для неї як для своєрідного соціально-історичного явища характерні спільність умов життя (економічних), території, мови, певних рис психології, що зумовлюють специфічний вплив, надають особливого забарвлення культурі та побуту.

Отже, нація поряд з іншими спільностями, які передували їй і становили ієрархічні ступені послідовного підйому етносу, утворює єдиний історичний ряд, спричинений динамікою росту продуктивних сил і виробничих відносин [Мала енциклопедія етнодержавознавства / НАН України, Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького; Редкол.: Ю. І. Римаренко (відп. ред.) та ін. – К., 1996. – С. 238]. Соціальна ж спільнота “народ” включає на різних етапах історичного розвитку людства ті верстви і класи, котрі внаслідок об’єктивних умов, що склалися в суспільстві, являють собою реальну прогресивну силу, спроможну вплинути на розвиток даного суспільства. Саме тому надалі, вживаючи термін “нація”, ми будемо дотримуватися позиції філософа А. Свідзінського. Аналізуючи виникнення націй, він наголошує, що даний термін доцільно вживати лише щодо такого етносу, який у своєму розвитку досяг рівня, коли необхідність власної держави стає усвідомленою потребою всіх верств населення [Свідзінський А. Проблеми формування нації та держави в сучасній Україні // Розбудова держави. – 1997. – № 10. – С. 19-20]. З часу буржуазних революцій та створення внаслідок них перших держав сучасного типу поняття “нація” стало охоплювати всі стани, верстви, класи етносу, який створив конкретну державу, звідси і самі держави почали іменуватися національними. А оскільки домінуюча нація росла і розвивалася на своїй етнічній території, створила власну домінуючу культуру і мову, то це і стало підгрунтям для назви самої країни. Тому термін “нація” з деякими застереженнями може вживатися не тільки в етнічному, але й у державному значенні (як в англомовних країнах – nation).

Філософська позиція щодо поняття “національне” передбачає співвідношення частини і цілого, елемента і самої системи, тобто пов’язує “національне” із загальнолюдським. Їх неможливо відокремити одне від одного, оскільки вони існують у тісному взаємозв’язку. “Національне” народжується в глибинах людського буття і твориться самим історичним розвитком людства. Це процес руху від індивідуального (національного) до загальнолюдського. Тому національна самосвідомість є однією із багатьох загальнолюдських цінностей і справляє найбільш ефективний вплив на розвиток національної культури.

Зміни в основних сферах життєдіяльності суспільства впливають на процес розвитку національної самосвідомості. Характер її розвитку показує на зміни місця національних цінностей у структурі соціального організму. Нація за своєю суттю є більш високою або більш загальною особистістю, ніж людина, і співвідноситься з людиною так, як людина, розташована в часі, співвідноситься сама із собою в окремі моменти рефлексії. Відповідно, людська рефлексія є вищою, коли в самосвідомості діє національний суб’єкт. Національна мета випливає із загального принципу самоцінності суб’єкта. Мета і шлях до цієї мети є удосконаленням, витонченням національного суб’єкта. Тому рівень національної самосвідомості, боротьба нації за своє ствердження, кристалізація національної ідеї та розвиток національної культури виступають водночас і засобом, і результатом просування по цьому шляху. Оскільки “відсутність причетності особистої духовності унеможливлює формування духовного поля соціокультурної системи, нації, народу” [Ткаченко В. Міжетнічні стосунки і національна безпека // Етнополітичний розвиток України: досвід, проблеми, перспективи. – 1997, С.176], національна ідея, входячи до змісту національної самосвідомості, функціонує у сфері духовної діяльності й володіє потужною конгломеруючою силою, а отже, відіграє важливу роль і в об’єднанні країни, ліквідації її роздробленості. Виступаючи центральною ланкою національної самосвідомості, національна ідея найбільш органічно й точно відображає світовідчуття та світосприймання нації і являє собою, по суті, теоретично оформлену й обгрунтовану “мрію” нації про бажане місце у світі, про своє призначення і майбутню долю. У процесі заміни національної самосвідомості вона (національна ідея) функціонує як політичний, так і соціально-економічний організм, адже, будучи ідеєю національної свободи, спонукає націю до здобуття свободи, що, у свою чергу, стає духовною першоосновою, джерелом особистого розвитку людини та державотворчої енергії самого народу. Так, усвідомлюючись суб’єктом, об’єктивна можливість вибору сприймається і визначається вже як свобода. Послаблення ж національної ідеї призводить до послаблення самої нації, оскільки без інтегруючих ідей суспільство існувати не може.

Зміст і характер національної самосвідомості багато в чому залежить від способу життя – системи діяльності, що сформувалась на основі певного способу виробництва, зумовленого історичними та природно-географічними особливостями, притаманними конкретному соціальному організмові. Тому національна самосвідомість, виступаючи найважливішим показником національної приналежності, володіє в межах певної нації об’єднуючою силою та здатністю протиставляти членів даної нації іншим націям в етнічному плані. Звідси національна самосвідомість є визначальним фактором етнічної ідентифікації індивідів.

Національна самосвідомість у філософії розглядається крізь призму взаємозумовленості людської особистісної свободи та долі. Саме свобода особи, на думку сучасних філософів, є передумовою ефективного функціонування різноманітних людських спільнот, зокрема націй, тому рівень національної самосвідомості залежить від міри людської духовності, від глибини морального самоусвідомлення особистості. Оскільки, як стверджує філософ С. Франк: “Духовне буття у найбільш загальному його розумінні є основою й корінням реальності безпосереднього самобуття” [Буббайер Ф. Франк С. Л. Жизнь и творчество русского философа. – М., 2001. – С. 394]. Адже в процесі суспільного виховання людиною засвоюються не лише правові норми, але й моральні максими, котрі і стверджують цінність понять добра, справедливості, честі, обов’язку та засуджують їхні протилежності. Отже, самосвідомість як специфічне відображення дійсності у свідомості людини залежить від рівня розвитку її внутрішнього світу, її особистої духовності.

IV. Закріплення знань

1. Бесіда з практичними завданнями.

1) Охарактеризуйте єдність соціальних і особистих категорій моральної свідомості та моральної поведінки.

2) Як співвідносяться між собою загальнолюдські та класово-соціальні (корпоративні) моральні цінності?

3) Спираючись на Новий Завіт, дайте характеристику моральних принципів християнства.

2. Робота в зошитах.

Записати в таблицю загальнолюдські та національні українські цінності.

V. Підсумки уроку

VІ. Домашнє завдання

1) Підготувати проекти про культурну національну спадщину: “Хто зречеться роду, того зречеться рід”.

2) Підготуватися до тематичного оцінювання.