Неокласичний напрям

Неокласичний напрям – один з основних напрямів сучасної економічної теорії, який здебільшого досліджує поведінку окремих суб’єктів господарювання (рівень мікроекономіки) на засадах концепції граничної корисності і витрат виробництва за умов приватної власності і вільної ринкової економіки і виступає проти активного втручання держави в економіку. Виник у 70-ті XIX ст. Його засновники – А. Маршалл, В. Парето (Італія) та Д. Б. Кларк (США). Свого розвитку Н. н. набув у працях англійських економістів А. Пігу, Дж. Міда, американських теоретиків

Р. Солоу, М. Фрідмена, А. Лаффера, Дж. Таккера, М. Бредлі та ін. Предметом свого дослідження представники Н. н. обрали чисту економіку, або економіку взагалі (економіку, яка абстрагується від історичних і національних форм, від типів і форм власності). Конкретизацією такого підходу було вивчення поведінки і суб’єктивних мотивів економічної діяльності індивіда (т. зв. homo economicus – людини економічної) та окремих підприємств, що прагнуть максимізувати свій дохід за найменших витрат, але поза межами системи економічних відносин, передусім, відносин економічної власності. Акцент на вивченні діяльності окремого індивіда (як споживача, підприємця, безпосереднього працівника) слугував підставою для характеристики Н. н. як суб’єктивної школи. Основною метою своїх досліджень представники Н. н. вважали визначення найзагальніших закономірностей раціонального господарювання підприємств за вільної конкуренції, обгрунтування природних законів, покладених в основу цінності, цін, прибутку і заробітної плати, а також законів розподілу продуктів, що, своєю чергою, дасть змогу визначити найважливіші принципи рівноваги економічної системи. Методологічна основа Н. н. – використання насамперед мікроекономічного статичного аналізу – підходу до оцінки сутності економічних явищ і процесів з боку окремих індивідів, підприємств. У цьому – важлива відмінність Н. н. від класичної школи політичної економії. Представники Н. н. зосередили увагу на використанні кількісних методів дослідження (зокрема, граничних величин) на короткому проміжку часу, що дало змогу широко використати математичний апарат. Методологічним принципом Н. н. є здебільшого мінова концепція. Ще одна наукова некоректна методологічна передумова Н. н. – застосування суб’єктивного детермінізму (визначальної ролі індивідуальних психологічних оцінок споживачів при визначенні ціни товару). Представники цього напряму певною мірою антиісторично підходять до оцінки економічних явищ і процесів, що виявилося у проповідуванні чистої науки, непохитності ідеї і принципів вільної конкуренції, приватної власності та ін. Економічну теорію вони трактували як науку про раціональне використання обмежених ресурсів для задоволення людських потреб. Використовують вони також функціональний аналіз, який, хоч і є плідним методом дослідження сутності економічних понять і категорій, однак його необхідно застосовувати у комплексі з іншими елементами діалектики. Представники Н. н. гіпертрофовано використовують математичний апарат та метод індукції. Н. н. заперечував визначення вартості суспільно необхідними витратами, у т. ч. витратами праці, землі й капіталу (засобів виробництва), отже, його представники не сприймали ні марксистської теорії вартості, ні концепції трьох факторів виробництва. Основою цін вони вважали співвідношення попиту і пропозиції, а отже, поверхово тлумачили цю проблему. При цьому однією з підвалин формування цін слугувала концепція граничної корисності, згідно з якою цінність визначається ступенем корисного ефекту конкретного блага, тобто, в концепції цінності слід розглядати корисний ефект не всієї сукупності води, хліба та інших аналогічних благ, а конкретну корисність, яку має певна кількість цього блага (див. Вартості теорії). Ще один важливий постулат цієї концепції – твердження, що цінність не є властивістю, яка існує сама по собі, незалежно від людини, що вона є “судженням людини економічної про важливість благ, які вона має у своєму розпорядженні, для підтримки свого життя і добробуту”, а отже, вартість не існує поза свідомістю людини (іншими словами, вартість – ставлення окремої людини до предмета споживання). Гранична корисність визначає, таким чином, ціни на предмети споживання, а завдяки цьому опосередковано – і ціни виробничих факторів (землі, праці й капіталу). Розглядаючи вартість цих виробничих факторів, представники Н. н. сформулювали обернену залежність між цінністю і витратами. Перелічені методологічні недоліки Н. н. були певною мірою усунуті при спробі окремих представників цього напряму (Туган-Барановський, Маршалл, Кларк, Пігу та ін.) поєднати концепцію граничної корисності і витрат виробництва (див. Маршалл, Туган-Барановський). Певне подолання окремих методологічних недоліків концепції “граничної корисності” в неокласичній теорії рівноваги зумовлено тим, що в ній, по-перше, використовується не лише мінова концепція, а й, певною мірою, принцип примату виробництва, точніше, проголошується рівнозначність обміну і виробництва. По-друге, певною мірою заперечується суб’єктивний детермінізм; по-третє, застосовується певним чином системний підхід, зокрема, намагання поєднати протилежні підходи і засоби пізнання. Водночас відбувається “збагачення” методологічних хиб внаслідок використання окремих положень концепцій “факторів виробництва” і “граничної продуктивності факторів”. Зокрема, послідовне збільшення одного з виробничих факторів (одного з видів ресурсів) за незмінного рівня знань і техніки та однакової величини інших факторів призводить до зниження приросту продукції, до знижувальної віддачі цього ресурсу. У працях неокласиків цей процес має назву “знижувальна продуктивність послідовних витрат”. Граничні продукти за досконалої конкуренції, згідно з цією концепцією, визначають розміри заробітної плати, продукту і ренти (або ціни відповідних факторів), тобто не фактори виробництва (не витрати виробництва) створюють вартість кінцевого продукту, а його вартість переноситься на цінність (вартість) факторів виробництва і розподіл кінцевого продукту здійснюється відповідно до природних (а отже, і справедливих) законів, що дає змогу досягти найповнішої рівноваги економічної системи без втручання держави, за допомогою механізму вільної конкуренції. Будь – яке втручання порушує її. В цьому – позаісторичний підхід концепції “граничної продуктивності факторів”, яка успадкувала цю методологічну хибу від концепції “граничної корисності”. У сфері теорії та методології позиції цього напряму були модифіковані розвитком кейнсіанської теорії. Це змусило представників Н. н. переглянути окремі постулати. Зокрема, вони не заперечували необхідність державного втручання в економіку, але здебільшого за допомогою кредитно-грошових методів регулювання з метою забезпечення механізму дії досконалої конкуренції. Найповніше цей різновид Н. н. втілено у концепції монетаризму (див. Монетаризм). Певного вдосконалення неокласична теорія рівноваги набула у працях англійського економіста А. Пігу. Він (а частково і А. Маршалл) визнав неспроможність ринку подолати монополістичні тенденції в економіці, забезпечити виробництво “суспульних благ”, а отже, – необхідність державного втручання в економіку. Зокрема, Пігу обстоював перерозподіл національного доходу через державний бюджет, стверджуючи, що “трансферт доходу від багатих до бідних збільшить сукупний добробут, оскільки сума задоволення бідних зросте більше, ніж зменшиться сума задоволення багатих”. Це зумовило виникнення неокласичної теорії добробуту, а на основі проголошених нею принципів – теорії державних фінансів, яку обстоює американський економіст П. Самуельсон. З’явились і консервативні варіанти Н. н., зокрема концепції “раціональних очікувань”, Р. Лукаса, Т. Сарджента, “економіки пропозиції” американського економіста А. Лаффера, інші неоліберальні концепції.