Політична думка античного світу

Політологія
РОЗВИТОК ПОЛІТИЧНОЇ НАУКИ ВІД НАЙДАВНІШИХ ЧАСІВ ДО СЬОГОДЕННЯ

ІСТОРІЯ ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ: ЗАХІДНА ТА РОСІЙСЬКА ТРАДИЦІЇ

1. Політична думка античного світу
Історичний розвиток політичної науки протягом століть можна зобразити у вигляді графічної моделі, в якій точкою відліку є зародження науки про політику у Давній Греції, дальше піднесення кривої характеризує епоху розквіту Римської держави, затримка на попередньому рівні – Середні Віки, поступальний рух уперед – добу Ренесансу, стрімкий стрибок угору –

XX ст.
У галузі політичної філософії працями “Держава”, Політик”, “Закони” уславився давньогрецький філософ Платон (427-347 до н. е.). Платон народився у добре знаній афінській сім’ї. Замолоду був у дружніх стосунках із Сократом, саме йому завдячує провідною ідеєю своєї політичної філософії: доброчесність – не знання. Істинне знання й опанування його правителями – єдиний порятунок для держави. Державний діяч має так само знатися на добробуті держави, як лікар знається на здоров’ї людини; він повинен добре розуміти, що саме веде до зміцнення держави, а що – до її ослаблення.
Платон одним із перших описав недосконалі політичні форми правління: демократію (держава, яка завжди воює), олігархію та демократію. Демократія, як стверджує філософ, – недовговічна. Натовп дуже швидко поступається своєю владою перед одноосібним тираном і знищує таким чином народовладдя. Демократія п’яніє від волі, з неї виростає тиранія.
У праці “Політик” Платон характеризує політику як царське мистецтво, для якого визначальним є наявність справжнього знання і здатності правити людьми. Суть політичного мистецтва полягає в умінні розумно організувати й вести загальнодержавне життя, плести тканину політики. Ідеальна держава – це справедливе правління мудреців. Влада має належати філософам, бо ж істинним знанням і доброчесністю володіють лише пі надзвичайні люди. Влада філософів – правителів має бути абсолютна й беззаперечна. Держава покликана здійснювати три необхідні функції: задоволення головних життєвих потреб людей, захист держави й управління нею. Метою держави є гармонія як у внутрішніх, так і в зовнішніх проявах, а суть гармонії як результату розподілу функцій у державі й водночас її гарантії – це законослухняність. У державі панує закон, а урядовці й решта громадян однаково рівні перед ним. Ідеальна держава є посередником між космосом і людською душею, виконує три функції (дорадчу, захисну й ділову), які покладаються на три відповідні суспільні стани (правителів, вояків і виробників).
Платон уводить сувору ієрархію верств: філософи – правителі, охоронці та воїни, ремісники й селяни, які займаються фізичною працею. Пересічного індивіда Платон прагне підкорити державі. У підданих немає нічого свого: ні сім’ї, ні власності – все загальне. Філософ пропонує план співжиття, заснованого на ліквідації для правителів і воїнів приватної власності, а також положення про спільних жінок для воїнів і державне виховання дітей.
Давньогрецький мислитель вважав, що створювати державу треба не так, щоб тільки одиниці в ній були щасливими, а так, щоб вона була щасливою загалом. Освіта має суворо контролюватися, вільний пошук істини припиняється. У політичному вченні Платона, безумовно, помітні витоки тоталітаризму.
Для класифікації реальних режимів Платон застосовує критерій, у якому поєднано якість і кількість: правління одною, декількох, багатьох. Такий підхід дав йому можливість виокремити шість політичних режимів. Законна влада одного – це монархія, незаконна – тиранія; законна влада декількох – це аристократія, незаконна – олігархія; законна влада багатьох – це демократія, незаконна – охлократія. Цю схему вдосконалив Аристотель, і вона стала підставою для систематизації типів політичного правління впродовж багатьох віків аж до XIX ст.
Аристотель (384-322 pp. до н. е.) – видатний античний мислитель, протягом двадцяти років був учнем Академії Платона. На запрошення македонського царя Філіпа стає наставником і викладачем його сина Олександра, майбутнього Олександра Македонського. Аристотель започаткував політичну науку як самостійну дисципліну. Вчення про неї розвинув у працях: “Політика”, “Афінська Політія”, “Етика”, “Риторика”.
З іменем Аристотеля пов’язане виокремлення політичних знань у рамках філософії: політична наука досліджує державу (поліс). Аристотель вважав, що держава виникла не в результаті якоїсь угоди між людьми на підставі їхнього волевиявлення, а природно-історичним шляхом. Розвиток суспільства йде від сім’ї до общини, а від неї – до держави (міста – поліса). Але первинною є держава. Саме вона містить активне начало, яке перетворює можливість на реальність. Держава за своєю суттю передує індивідові; необхідно, щоб ціле передувало частині. Тільки таке суспільство – держава зможе забезпечити добробут людям, адже держава є втіленням справедливості й права, спільної потреби громадян. Держава – це, на думку Аристотеля, самодостатня для існування сукупність громадян.
Людина – частка держави. Особисті інтереси беззаперечно підпорядковуються суспільному добру. Громадянин – це безіменна частка єдиної політичної системи. Громадяни займаються тільки військовими, законодавчими й судовими справами. Сільське господарство та промисловість – це справа рабів. Громадяни можуть мати приватну власність, але користуватися нею повинні спільно. Глибокої нерівності Аристотель остерігався, оскільки вважав таку нерівність причиною розбрату й переворотів.
Погляди Аристотеля на державу грунтувалися на чималому зібраному й дослідженому матеріалі – описові конституційного ладу 158 грецьких міст – держав. Аристотель вирізняв три правильні форми правління (монархію, аристократію, політію), за яких правителі обстоюють загальну користь, і три неправильні (тиранія, олігархія і демократія), за яких досягається лише особиста користь для правителів. За ідеал державного устрою Аристотель вважав конституційне правління. Над усім має владарювати закон і тільки закон. Навіть наймудріший державець не може обійтися без закону, бо законові властива та неупередженість, якої не має жодна людина. Закон – це принцип, не підвладний бажанням.
Форму найсприятливішого державного устрою Аристотель характеризує так: “Основою аристократії є доброчинність, олігархії – багатство, демократії – свобода”, політія має об’єднати три ці системи і вважатися справжньою аристократією – правлінням найкращих, об’єднувати інтереси багатих і незаможних, спиратися на середні верстви населення. Цей середній прошарок є найціннішим для політики, оскільки він найприхильніший до існуючого ладу, завдяки йому можна гармонізувати суперечність між бідними й багатими, яка нерідко спричинює державні перевороти.
Військову силу Аристотель уважав за необхідну ознаку держави, що потрібна не для поневолення інших народів, а передусім для того, щоб самим не потрапити в рабство.
Історичне значення політичної концепції Аристотеля полягає у вивершенні політичної теорії як “науки наук”; ученні про найвище благо людини й держави; у трактуванні політики як високоморальної, інтелектуальної, справедливої діяльності.
Держава в трактуванні Марка Туллія Цицерона (106- 43 pp. до н. е.) – славетного римського оратора, державного діяча й мислителя – є погоджене правове спілкування. Його погляди викладено в працях: “Про державу”, “Про закони”, “Про обов’язки”.
Якщо для Аристотеля й Платона природний закон (дійсний закон) і держава були невіддільні, то Цицерон вважав, що природне право виникло раніше від писаних законів і раніше, ніж будь-яка держава. Саме держава за своєю суттю є втіленням того, що є справедливість і право. Таким чином, Цицерон стояв біля витоків розуміння ідеї “правової держави”.
Критерії форм державного ладу Цицерон вбачав у характері та волі тих, хто править державою.
Розрізняючи три прості форми правління: царську владу, владу оптиматів (аристократію) і народну владу (демократію), Цицерон наголошував, що ласкою своєю викликають прихильність у нас царі, мудрістю – оптимати, свободою – народи. Тому найрозумнішою формою держави, вважав Цицерон (як і Аристотель), є змішана. Найістотнішою перевагою такого державного ладу, на його думку, є могутність держави й правова рівність громадян. Необхідно встановити не лише для магістрів міру їхньої влади, а й для громадян міру їхнього послуху.
Цицерон називав державу “res рориlі” або “res publica” – “справа народу” і зазначав, що республіка є народною справою; але народ – це не група осіб, що згромадилася абияк, а значна множина людей, об’єднаних спільною домовленістю про закони і права, а також прагненням користуватися благами на взаємовигідній основі.
Свою концепцію оптимальної форми державності, на відміну від платонівського проекту ідеальної держави, Цицерон вважав реально здійсненою у практиці римської республіканської державності за кращих часів її існування. Творча спадщина давньоримського мислителя, особливо його вчення про державу, справила значний вплив на подальший розвиток політичної думки.
Отже, наприкінці III століття до н. е. в античній суспільно-політичній думці засадничими складовими політичної теорії були класифікація організаційних форм політичного життя, політичних режимів, визначення критеріїв оцінки їх діяльності, як-от: влада делегується народом, вона має функціонувати на підставі закону та справедливості.