Філософія посбіник
Тема 10. ФІЛОСОФІЯ КУЛЬТУРИ
§ 1. Філософія культури серед розділів філософії
Поняття культури, філософські аспекти його змісту
Автори сучасних визначень поняття культури намагаються охопити якомога більше її суттєвих рис. Такі намагання достойні поваги, оскільки дають досить повне уявлення про предмет. І вимагають, зрозуміло, уважного врахування кожної риси, тобто добросовісної співпраці читача. Ось одне з таких визначень, що належить B. C. Стьопіну.
Культура (від лат. cultura – обробіток, виховання, освічування)
Програмний зміст культури представлений багатоманітністю різних форм: знань, навичок, норм та ідеалів, зразків діяльності і поведінки, ідей і гіпотез, вірувань, соціальних цілей і ціннісних орієнтирів. В єдності вони становлять соціальний досвід (Це – по-третє). Культура зберіг ає і транслює цей досвід, що відіграє роль спадкової генетичної інформації(ДНК,
До зазначених рис культури, відображених у її понятті, ми ще повернемось у різних зв’язках. Розглянемо простіші і зрозуміліші уявлення про неї.
Поняття “культура” виникло в Давньому Римі від латинського дієслова “соlо” як опозиція до поняття “натура”, тобто природа. Воно означало “оброблене”, “вироблене”, “штучне”, на противагу “природному”, “дикому”, і застосовувалось передусім для того, щоб вирізнити рослини, які вирощувала людина, від дикорослих. Із часом поняття “культура” стало вбирати в себе ширше коло предметів, явищ, подій, загальними особливостями яких був їхній надприродний характер, їхнє людське, а не божественне походження. Відповідно і сама людина тією мірою, якою її розуміли як творця самої себе, як результат різновидності природного матеріалу, потрапляла у сферу культури, і остання набувала змісту “виховання”, “освіти”.
Зауважимо, що те поняття, яке людство стало визначати як “культуру”, суспільна свідомість виділила задовго до того, як у римлян з’явилось для цього слово. Давньогрецьке “техне” (“ремесло”, “мистецтво”, “майстерність”, звідси – “техніка”) не мало такого широкого узагальнювального значення як латинське “культура”, означало те саме – людська діяльність з перетворення матеріального світу, змінювання форм природної предметності. Якщо ми заглянемо в доісторичне минуле (тема 1), то знайдемо ранні сліди зародження розуміння того, що відрізняє людське від природного, у відбитках слідів вогнища, реальних, фантастичних зображеннях на стінах печер, у різноманітних знаках, нанесених на каменях, деревах, на предметах побуту, зброї, інколи на орнаментальних фризах. Основний замисел цих міток, зарубок, малюнків – вказати на людську присутність у колі освоєних територій, на недопустимість посягання на них з боку “чужинців”. Це і є в кінцевому результаті оте виділення культурного з натурального. У свідомості людини розмежовується натура і культура як перший крок на шляху до самоідентифікації, самопізнання, самооосмислення членів певної спільноти зі своїми програмами дій, стереотипами, відтворення побуту, навичками, генотипами співжиття, творення раніше не існуючого в природі. З огляду на це, культура є формою виділення людини з природи. Критична маса позитивних досягнень культури завершила доісторичні часи, породила свою протилежність – цивілізацію і “увімкнула” рушійні сили історії. Культура – креативна, творча. Реальний вклад у неї роблять одиниці, зустрічаючи спершу шалений опір (трагізм творчості). Коли ж дорогу визнання пробито, результати прагнуть законсервувати, не допускаючи нових творчих ідей. Консервантом і є цивілізація, яка тиражує і поширює творчі досягнення одиниць, пригнічуючи конкурентів цих досягнень як прагматично не вигідних (див. тему 8, де йдеться про антропогенез).
В античній цивілізації культура як форма виділення з природи набуває ще й значення моральної запрограмованості людини. Засобом морального окультурення стає “пайдейя” (з грец. – догляд за дитиною, виховання). Поліваріантність моральних норм культур різних народів зумовила те, що культура стала об’єктом філософських досліджень.
Для еллінів з їхньою філософською традицією, інші народи були варварами, а їхні культури – варварськими. Для захисників християнської віри культура була спершу тотожна античному – язичницькому світогляду. Та з посиленням позицій християнства з культурою по-чали пов’язувати давню філософію. Цю філософію ототожнювали з традицією, з розумовими навичками, від неї необхідно було звільнитися чи слугувати їй. Так, Климентій Олександрійський у “Строматах” пише, що Бог “віщує нам використовувати культуру мирян, але не затримуватися на ній і не тратити на ній часу. Бо те, що було кожному поколінню з вигодою дароване в належний час, є підготовкою для розуміння слова Господа”. Культура, як зазначає Климент Олександрійський, є нижчим ступенем на шляху релігійної трансформації. У IV ст. Амвросій Медіоланський переносить на Божественний світ терміни, що походять від слова “культура”. Бога Творця він називає “Cultrix”, того, хто вірує в Нього, Його прибічника – “cultor”. Місце культури як традиції зайняв культ творіння світу, його унікальності та новизни. Інакше кажучи, для ранньохристиянських мислителів культура – це завжди культура мирян, представлена передусім у язичницькій культурі античності.
В епоху Відродження завдання виховання як “studia humanitatis” вводять для позначення гуманістичної освіченості, воно означає “старанне вивчення всього, що становить цілісність людського духу”. Звідси ідея виховання душі реалізується через вивчення античних творів, ідея актуалізації – за допомогою “studia humanitatis” можливостей, закладених природою в індивіді. “Humanitatis” означав те саме, що давні греки виражали терміном “пайдейя”, тобто виховання й освіту людини. У гуманістів цей термін означав повноту й неповторність природи людини, формування ідеальної універсальної особистості – всебічно освіченої, вихованої, яка творчо впливає на розвиток наук і мистецтва, сприяє зміцненню держави.
Видатні мислителі епохи Просвітництва – Дж. Віко, Ж.-Ж. Руссо, Й. Г. Гердер, В. Гумбольдт розрізнені уявлення про культуру перетворюють на структурне вчення про становлення та діяльність людини в природних і духовних світах. Термін “культура”, який до цього часу узгоджувався з чимось цілком конкретним, на що було спрямовано культивування (культура землі, культура душі), починають вживати для констатації досягнутого рівня суспільного стану людства. Ідея культури в західноєвропейській філософії розвивалася на противагу, з одного боку, природі, а з іншого – цивілізації. Ці опозиції виражають історичну своєрідність розвитку Західної Європи, де формування світу культури було альтернативним світу природи, де культуру ототожнювали з неприродним світом, а природу – з природним. У новому значенні першим використав поняття культури німецький право-знавець Є. Пуффендорф. Він сформулював його визначення на основі протиставлення поняттю “природа”. У нього культура – це все те, що людина доповнює до зовнішньої та власної природи і що створюється суспільною діяльністю людей. У період Просвітництва виникла критика культури та цивілізації (Ж.-Ж. Руссо), яка протиставила зіпсованості і моральній розбещеності “культурних” націй простоту і чистоту звичаїв народів, що перебувають на патріархальному ступені розвитку Гносеологічні джерела провідних концепцій культури епохи Просвітництва грунтувалися на постулаті позаісторичного індивіда, самодостатнього суб’єкта творчості. У цьому зв’язку культура постає опредмеченим втіленням гуманності. Людина настільки гуманна, наскільки вона культурна.
Німецька класична філософія надала культурі характер загально-теоретичного осмислення суперечностей і колізій буржуазної цивілізації. Вихід із цієї ситуації німецькі філософи шукали у сфері духу, у сфері морального (Кант), естетичного (Шиллер) або філософської свідомості (Гегель), які вони видають за сферу дійсного існування та розвитку людини. Культура з цього погляду постає як галузь духовної свободи, що лежить за межами її природного і соціального існування. І. Кант визначав культуру як виключно те, що служить благу людей і у своїй сутності є гуманістичним. Поза гуманізмом і духовністю немає істинної культури. Кант чітко протиставив “культурі вміння” “культуру виховання” а суто зовнішній, “технічний тип культури” він називав цивілізацією. Передбачаючи бурхливий розвиток цивілізації, мислитель сприймає це з тривогою, говорить про відрив цивілізації від культури: остання розвивається значно повільніше від цивілізації. Така пагубна диспропорція несе із собою великі біди народам світу. Цивілізація, взята без духовного виміру, породжує небезпеку технічного самознищення людства.
Спробу розв’язання суперечності між природним і моральним, між чуттєвою насолодою і моральним обов’язком зробив німецький мислитель Ф. Шиллер. На його думку, завдання культури полягає в гармонійному примиренні фізичної та моральної природи людини, чуттєвого і розумового, насолоди й обов’язку. Відновити цінність людини, позбавити її світогляд властивих йому суперечностей може мистецтво, в якому згладжуються протилежності фізичного і морального життя людства. Представники німецького романтизму також вважали, що саме мистецтво дає змогу людині піднятися над буденністю, тому що в ньому знаходять своє втілення вищі ірраціональні вияви людської душі. “Природній людині” просвітителів, яка узгоджувала свої вчинки з вимогами природи, романтики протиставили суб’єктивну могутність генія, безмежну силу художнього уявлення, що творить світ за власними законами.
Г. Гегель робить спробу подолати протилежність просвітницького та романтичного тлумачення культури. Він вважав, що сутність культури визначається не природною детермінованістю людської поведінки і не творчою фантазією видатних осіб, а долученням до світового цілого, що містить як історію, так і природу. Це “ціле” є лише породженням і втіленням “світового духу”, тому прилучення індивіда до нього стає можливим лише в понятті, в думці, у формі філософсько-теоретичного знання. Розвиток мислення як вищої духовної здатності людини і становить, на думку Гегеля, справжній зміст культури. У такому розвитку загальності мислення полягає абсолютна цінність культури.
Марксизм, розглядаючи розвиток суспільства як зміну суспільно-економічних формацій, давав змогу, по-перше, включити в розуміння культури її соціально-економічну детермінацію, по-друге, поглянути на культуру як на характеристику суспільства загалом, тобто духовної та матеріальної сфер життя, як на досягнутий суспільством рівень історичного розвитку. Водночас гака характеристика культури є ще занадто загальною, оскільки не виявляє її специфічних відмінностей від інших аспектів суспільного та особистого життя. Пошуки цих відмінностей філософія вела у різних напрямах. Сучасні філософські теорії і концепції загалом зосереджуються на пошуках тих духовних засад, які реалізуються в культурі як особливому способі духовно-практичного освоєння світу. Як такі засади пропонувалися цінності (Г. Ріккерт, В. Віндельбанд, М. Вебер, представники сучасного структурно-функціонального аналізу), сталі структури мови та мислення (структуралізм), символічні форми (Е. Кассірер, К. Юнг), первісні ідей різного типу (О. Шпенглер, А. Тойнбі, П. Сорокін) та ін. Незважаючи на відсутність загальноприйнятого рішення, кожний із згаданих напрямів має власний позитивний доробок.
З другої половини XX ст. українська філософська думка впритул підходить до опису найважливішого філософського аспекту культури, а саме процесів творення матеріальних, духовних, стосункових артефактів. Лінія дослідження проблем творчості, яка йде від М. Бердяєва, О. Потебні (харківська психологічна школа), Г. Шпета та європейських креатологів, відроджується зусиллями В. Роменця, В. Іванова, С. Кримського, Ю. Федіва, Б. Новікова, Є. Андроса, Н. Мозгової, В. Дорошкевича, Г. Волинки та ін.
Традиційне питання, яким чином можливий поступ культури, тобто сама культура, на відміну від закостенілих цивілізаційних форм отримала загальну відповідь: завдяки творчості. Виникає закономірне питання: а як можливий творчий внесок у культуру, що зумовить її процесуальність і життя? Якщо цей внесок або результат творчості вже міститься у попередньому щодо нього культурному середовищі, то в чому його новизна і чи може він вважатися творчим надбанням культури? Напевно, ні. З іншого боку, якщо останній не міститься у попередніх станах і виникає як щось зовсім нове, то звідки цей продукт творчості береться?
Означені антиномії творчості були осмислені українськими вченими. Був зроблений висновок, що головними засадами творення нових культур, форм є не самі собою попередні щодо них культурні середовища, а можливості цих середовищ. Подальша розробка проблеми творчості переключилась на дослідження шляхів віднайдення, оцінки, вибору реальних можливостей поступу культури, забезпечення їх засобами перетворення в дійсність.
Творчість культури почали розглядати у двох зрізах. По-перше, у зрізі роботи суб’єкта творчої діяльності із самим собою. Це – рефлексія щодо внутрішніх передумов апперцепції на предмет виявлення, осмислення і перебудови форм сприйняття реальних можливостей наявного стану культури. Ця робота передбачає усвідомлення і заперечення отих “ідолів”, про які писав ще Ф. Бекон. Це також робота з передумовами продуктивної уяви, яка допомагає цілеспрямувати діяльність і здійснювати синтези раніше не дотичних уявлень.
По-друге, у зрізі роботи суб’єкта з реальними об’єктами культурного світу, із засобами (методами, прийомами, алгоритмами), з інформацією, сконцентрованою на позасуб’єктних носіях.
По-третє, позаусвідомлювана робота інтелекту, до суті якої хтозна чи є прямий доступ (фрустрація, інтуїція, інсайт). Дослідники культурної творчості відверто зазначили, що якось однозначно її трактувати неможливо. Але вони впевнені, що без деяких передумов вона точно не прийде до суб’єкта.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)