Історія психології: навчальний посібник
РОЗДІЛ 3.
РОЗВИТОК РАДЯНСЬКОЇ (РОСІЙСЬКОЇ) ПСИХОЛОГІЇ
3.2. РОЗВИТОК ПСИХОЛОГІЇ У РАДЯНСЬКИЙ ЧАС
Смутний час, сплески революційного руху в Росії, перша світова війна, каскад повстань і революцій і, нарешті, громадянська війна, і розруха відкинула могутню, багату державу майже на сто років назад в усіх напрямках її розвитку. Прихід радянської влади згубно відбився на розвитку психології. Психологію терміновим порядком почали підганяти під “рамки комуністичної ідеології” і усіченої
Поряд із такими іменами, як Л. С. Виготський, Г. І. Челпанов, Н. Н. Ленге необхідно мати відомості і про інших психологів:
БЛОНСЬКИЙ П. П. (1884-1941 рр.). Російський (радянський) психолог та філософ. Доктор педагогічних наук, професор. Викладав психологію, філософію та педагогіку в МДУ,
Розробив генетичну (стадіальну) теорію пам’яті, відповідно до якої різні види пам’яті (моторна, афективна, образна, вербальна) відповідають етапам розвитку людини, її мови, мислення та діяльності.
Він розглядав психологічну науку як науку про поведінку живих організмів; був апологетом трансформації всієї психології у соціальну, оскільки поведінку людини, як вважав Блонський, варто розглядати як одну функцію соціального життя. Вивчаючи механізми пам’яті, Блонський виділяв моторну, образну, вербальну, афективну пам’ять за генетичним принципом, він досліджував також процес розвитку мислення, сексуального розвитку дітей, певною мірою вплинув на одного з великих психологів – Л. С. Виготського.
ШПІЛЬРЕЙН С. М. (1885-1942 рр.). Російський вчений. Закінчила Цюріхський університет, а в 1911 р. захистила докторську дисертацію. У 1912 р. з’явилась її робота “Руйнування як причина становлення”, де вона завбачила принципово важливу ідею Фрейда, визнавши садистський компонент сексуального потягу як “деструктивний” потяг. Загальноприйнято вважати Шпільрейн ученицею Юнга та наставником Ж. Піаже.
УЗНАДЗЕ Д. М. (1886-1950 рр.). Грузинський (радянський) психолог і філософ, що розробив загально-психологічну теорію установки. Один з засновників Тбіліського університету, де сформував відділення психології, директор інституту психології АН Грузії. Автор робіт “Основні положення теорії установки” (1961 р.) і “Експериментальні основи психології установки” (1966 р.). Освіту отримав у Лейпцизі (1909 р.) і Харкові (1913 р.). Дав власне методологічне трактування поняттю установки як межі між суб’єктивним і об’єктивним, яка зв’язує психічне не тільки з психічним же, але і з фізичним. Установка описується як цілісний, недиференційований і несвідомий стан суб’єкта, що передує діяльності і виступає ланкою, що опосередковує зв’язок між психічним і фізичним та дозволяє зняти постулат безпо-середності. Виникає при зіткненні потреби суб’єкта і об’єктивної ситуації її задоволення.
Являючись автором оригінально-загально-психологічної концепції – установки, що експлікує – трактує загально закономірні процеси розвитку й функціонування психіки в процесі цілеінтенціональної діяльності індивіда. Узнадзе стверджує, що певна межа, демаркаційна лінія між суб’єктивно-психічними й об’єктивно-фізичними феноменами – умовами, що не тільки роз’єднує ті чи інші явища, але й інтегрує-консолідує ранжирні ряди факторів-кондицій-форм-явищ, корельованих-імпліційованих-асимільованих з диференціальними психофункціями-психопроцесами суб’єктів, що трохи зближує таке трактування з аксіомами – тезами Фрейда, учнем якого Узнадзе себе завжди вважав.
РУБІНШТЕЙН С. Л. (1889-1960 рр.). Психолог і філософ. Один із творців діяльністного підходу в психології. Філософську й психологічну освіту одержав у Марбурзі. З 1942 р. протягом декількох років був директором інституту психології. У 1943 році створив у МГУ імені М. В. Ломоносова кафедру, а потім відділення психології, а в інституті Філософії АН СРСР – сектор психології (1945 р.). У статті “Принцип творчої самодіяльності”, написаній ще в 1922 році. Вчений сформулював принцип єдності свідомості і діяльності, що надалі – у 30-ті роки – був покладений в основу його діяльнісного підходу.
Рубінштейн розробляв системно-діяльністний підхід і в психології, і у філософії, і в педагогіці. Суб’єкт і його психіка, психофеномени формуються-еволюціонізуються-інкарнуються початково в праксіологічній діяльності-активності і тому в кардинально-психологічному аспекті повинні досліджуватися-інтерпретуватися, на думку Рубінштейна, як опосередковані ланки його праці, процесів пізнання, процесів виховання, процесів навчання.
ШПИЛЬРЕЙН І. Н. (1891-1937 рр.). Відомий радянський російський психолог, один із творців російської психотехніки. Вищу освіту одержав в університетах Гейдельберга і Лейпцига. Був арештований у 1935 р. з обвинуваченням у контрреволюційній пропаганді й троцкізмі і розстріляний. Реабілітований посмертно. Займався проблемами психології праці (раціоналізація праці, стомлення, автоматизація трудових дій, профорієнтація, профдобір).
Основні інтереси вченого лежали в області психотехніки. Вивчав поведінку людини.
М’ЯСИЩЕВ В. М. (1892-1937 рр.). Вчений займався, в основному, психологією особистості. Його ідеї: ядро особистості суб’єкта і є квінтесенція індивіда, константно-сгіроектованна на перетворення наявної реальності. Ядром суб’єкта є інди-відуально-цілісна модель, система, що складається із суб’єктивно-орієнтаційних, свідомо-гностичних, суб’єктивно-селекційних корелят – відносин до отосу, до дійсності.
БАСОВ М. Я. (1892-1931 рр.). Відомий психолог, учень О. Ф. Лазурського. Широко відомий своєю критикою біхевіористського і рефлексологічного підходів до аналізу психіки. Запропонував включити переживання в розуміння поведінки, що розглядається в соціально-культурній і історичній обумовленості. Він проводив також дослідження в області дитячої психології і педології.
Вчений розробив методику психологічних спостережень за дітьми дошкільного віку. У своїх монографіях обгрунтував превальовану необхідність об’єктивного дослідження психічної активності, діяльності індивіда, а не поведінки, як трактували рефлексологи і біхевіористи. Басов вважав, що людина є активний суб’єкт у середовищі, він апелював до історико-соціокультурної детермінації індивідуальної поведінки людини і вважав, що акти поведінки індивіда залежать від цінностей (досягнень) науки і культури.
СМИРНОВ А. О. (1894-1980 рр.). Психолог – універсал, фахівець, насамперед в області психології пам’яті, а також загальної, вікової, педагогічної психології та історії психології. Експериментально довів, що характер мимовільного запам’ятовування пов’язаний зі структурою діяльності суб’єкта.
ТЕПЛОВ Б. М. (1896-1965 рр.). Видатний психолог, засновник школи диференціальної психології. Грунтуючись на вченні І. П. Павлова про типи вищої нервової діяльності, він запропонував теорію індивідуальних розбіжностей людини. Вчений також займався проблемою здібностей. (“Психологіямузичних здібностей”; “Розум полководця”), розглядаючи зв’язок природних задатків і прижиттєвого формування.
Теплов обгрунтував програму дослідження-інтепретації фізіологічних основ індивідуальних диференціацій психології суб’єкта. Він вивчав властивості нервової системи, репродуктував-створював модуси, пов’язані з експериментально-об’єктивно-емпіричною діагностикою, досліджував психологічну інкарнацію самих властивостей-предикатів та їх конституювання на базі індивідуально-апостеріорної стилістики діяльності-активності суб’єктів.
ГЕЛЛЕРШТЕЙН С. Г. (1896-1967 рр.). Психолог, один з основоположників радянської (російської) психотехніки. Проводив дослідження вправи простої і складної сенсомоторної реакції. Займався також проблемами відновлення втрачених під час війни психічних функцій.
АНОХІН П. К. (1898-1974 рр.). Російський (радянський) фізіолог і психолог. Запропонував власне розуміння підкріплення, що відрізняється від класичного, загальноприйнятого. Воно розглядається вченим як засноване на порівнянні того результату, який потрібно досягти (акцептора дії), із динамічно виникаючої зворотної аферентації, що свідчить про адекватність неадекватності реакції. На цій основі ним була розроблена теорія функціональних систем.
ЗЕЙГАРНИК Б. В. (1900-1988 рр.). Радянський психолог. Психологічну освіту одержала в 20-х роках в Німеччині; у лабораторії К. Левіна здійснила всесвітньо відомі дослідження забування завершених і незавершених дій. У цих дослідженнях було показано, що незавершені дії запам’ятовуються краще, ніж завершені у 1,9 рази, що одержало назву “ефекту Зейгарник”. Надалі дослідниця займалася проблемами патопсихології, зокрема мислення, використовуючи при цьому методологію діяльнісного підходу.
ГАЛЬПЕРІН П. Я. (1902-1988 рр.). Радянський (російський) психолог. Автор теорії поетапного формування ментальних дій. Він розумів психопроцеси як специфічний вид орієнтованої активності, а у зв’язку з цим учений виявляв специфіку освоєння дитиною соціального досвіду. Вчений досліджував також проблеми уваги “мовної свідомості”, і, у контексті самих побудов, вивчив співвідношення навчання, ментального розвитку і формування креативного мислення індивіда на певних етапах розвитку. Він розробив і досліджував концепцію диференціальної діагностики розумово-інтелектуального розвитку дитини.
БІРЕНБАУМ Г. В. (1903-1952 pp.). Радянський психолог. З 1923 по 1931 рік (із перервою) училася в Берлінському університеті. Спочатку працювала в лабораторії Курта Левіна, а потім – у Л. С. Виготського. Надалі проводила дослідження в лікарнях міст Ульяновська і Рязані.
ЛЕОНТЬЄВ A. M. (1903-1979 pp.). Видатний радянський (російський) психолог, що досліджував механізми формування вищих функцій. Роботи Леонтьєва практично співвідносяться з багатьма проблемами психології: проблемами еволюції психіки у філогенезі, ролі діяльності тварин у цьому процесі; проблемам виникнення й еволюція свідомості в антропогенезі, у зв’язку з еволюцією колективно-трудової діяльності індивіда, проблемами, пов’язаними зі структурними моделями свідомості. Учений досліджував, також емотивно-мотиваційну сферу особистості, історичну методологію психології, а, базуючись на філософсько-культурно-історичних теоріях, Леонтьєв продуктивно висунув і подетально проаналізував оригінальну психологічну концепцію діяльності індивіда.
ЗІНЧЕНКО П. І. (1903-1969 pp.). Радянський (російський) український психолог. У 30-ті роки в рамках досліджень, проведених у Харківській психологічній школі, розробляв проблеми пам’яті, зокрема мимовільного запам’ятовування. Учений прийшов до висновку, що мимовільне запам’ятовування має пряму залежність від характеру і структури діяльності людини. І далі: краще запам’ятовується те, що маєвідношення до мети діяльності, а не просто знаходиться в полі зору, але не включене в діяльність. Ним була досліджена динаміка забування і відтворення шкільних знань.
ЗАПОРОЖЕЦЬ О. В. (1905-1981 рр.). Радянський психолог. Учень Л. С. Виготського. У 30-ті роки в рамках досліджень, проведених у Харківській психологічній школі, займався проблемою виникнення психіки у філогенезі (разом з А. М. Леонтьєвим). Було показано і доведено, що в основі будь-якого пізнавального процесу лежать практичні дії, зокрема, що сприйняття і мислення є системою згорнутих перцептивних дій, у яких відбувається уподібнення основним властивостям предмета і, за рахунок цього, формування перцептивного чи розумового образу. Далі вчений розробляв положення про розвиток емоцій як процесу поступового оволодіння діями оцінки змісту ситуації. Запорожець створив концепцію виникнення і розвитку довільних рухів і дій, де, зокрема, узагальнив досвід відновлення рухів у поранених під час вітчизняної війни.
Разом із Л. С. Виготським і А. М. Леонтьєвим А. В. Запорожець працював над проблемами, пов’язаними з моделлю дії індивіда. Він розробляв основи психологічної теорії діяльності в онтогенетических експлікаціях, а також пояснював роль практичних дій, практичної активності в еволюції гностичних процесів. Учений переконливо довів, що в інтродукції будь-якого гностичного процесу дитини лежать її практичні дії і на них надалі базується усе. Мислення, за Запорожцем, у дитини диференціюється як дієво-ментально-практичне узагальнення, що впливає на структуру і механізми поведінки, активності дитини, усієї її життєдіяльності.
АНАНЬЄВ Б. Г. (1907-1372 рр.). Радянський психолог, послідовник В. М. Бехтерева, що запропонував систему людинознавства, у якій були інтегровані дані різних наук про людину (як індивід, особистість та індивідуальність). Учений здійснював дослідження в галузях почуттєвого сприйняття, психології спілкування, відновлення працездатності поранених та ін. Єдину концепцію людинознавства як специфічну комплексну дисципліну, що поєднує різні досягнення наук про людину, він класифікував у чотирьох аспектах:
1) людина як біологічний вид;
2) онтогенез і життєва еволюція людини як індивіда;
3) дослідження – аналіз людини як особистості;
4) глобальні проблеми людства.
Ананьєв висловився про субординаційні рівні організації самої людини: а) індивід; б) особистість; в) індивідуальність. Він вважав, що індивідуальність еволюціонує на основі взаємозв’язку особливостей індивіда як особистості і симультанна як суб’єкта діяльності, активності, що детерміновані природними властивостями людини.
БОЖОВИЧ Л. І. (1908 – 1981 рр.). Радянський (російський) і український психолог, одна з учениць Л. С. Виготського, входила в Харківську школу, що розвивала ідеї активно – діяльнісного підходу в психології. Божович вивчала гностичні інтереси школярів, а також здійснювала диференційований підхід до виявлення мотивів навчальної діяльності і їх кореляції із соціальними мотивами; досліджувала проблему особистісних конфліктів серед дітей. Працювала у сфері дитячої психології.
СПІРКІН О. Г. (1981-1996 рр.). Радянський філософ і психолог. З 1946 року веде викладацьку роботу. З 1974 р. – академік. Основні праці з проблем свідомості і самостійності.
ІЛЬЄНКОВ Е. В. (1924-1979 рр.). Радянський вчений спеціаліст у галузях психології, філософії, педагогіки. В 1968 р. захистив докторську дисертацію “До питання про мислення”.
Автор концепції культурно-історичного розвитку людини. Вчений обгрунтував фундаментальну роль ідеального (ідеалу) в особистісному становленні індивіда. Ідеальне, на думку Ільєнкова – це здатність людини будувати свою діяльність у відповідності з формою будь-якого іншого, а також в узгодженні з перспективою (логікою) зміни цього іншого розвитку людської культури.
ДРІДЗЕ Т. М. (1930-2000 рр.) Радянський (російський) психолог. Доктор психологічних наук, професор. Основні роботи: “Організації і методи лінгво-психологічного дослідження масових комунікацій” (1979 р.); “Мова і соціальна психологія” (1980 р.); “Текстова діяльність в структурі комунікацій” ; “Проблеми семісоціології” (1984 р.); “Екоантро-поцентрична парадигма в соціальному пізнанні і соціальному управлінні (1998 р.)
Дрідзе є засновником лінгвосоціопсихології (ширше – семопсихологія). Лінгвосоціопсихологія – наука про процеси функціонування текстів в суспільстві. В лінгвосоціопсихології розглядається не формальна структура мови, а змістова (інформаційно-змістовна) структура процесів текстотворень і самих текстів як продуктів цих процесів. Лінгвосоціопсихологія спирається не тільки на накопичені наукою знання про мову і мовлення, але й на знання про людину як активного суб’єкта діяльності, який не тільки пізнає, але й творить навколишній світ. Лінгвосоціопсихологія акцептує свою увагу на підсистемі людської діяльності – діяльності текстовій. Особлива роль цієї діяльності в тому, що вона не тільки поруч з усіма іншими видами діяльності людини, пронизуючи, зв’язує їх в єдине ціле, але й ще самостійною мотивованою і цілеспрямованою предметною діяльністю, що суттєво впливає на спосіб життя людей, на соціокультурні процеси. Дрідзе продемонструвала на практиці плідність свого творчого підходу. Вона розробила теоретичний підхід до аналізу тексту, що найбільш адекватно відображає основні семантичні етапи, які використовує читач або слухач при змістовому сприйнятті тексту. Інформаційно-цільовий аналіз на виявлення негативних ефектів змістових різнопрочитань – “ефект змістових ножиць”, який може бути описаний як виникнення змістовного “вакууму”, викликаного неспівпаданням “змістових фокусів” спілкування у ході обміну текстовою діяльністю. Цей ефект, негативно впливає на міжособистісні зв’язки, може викликати серйозні соціальні наслідки.
НЕБИЛІЦИН В. Л. (1930-1972 рр.). Радянський психолог, що розробляв гіпотези про зворотну залежність між силою нервової системи, що модулює, і сензетивністю, а також концепції факторного аналізу і електроенцефалографічні методики в дослідженні фізіологічного базису специфіко-індивідуально-психологічних диференціацій, що сприяло виділенню таких предикатів – властивостей нервової системи, як мультидинамічність нервової системи, відповідно до самобутнього психофункціонального аналізу з вивчення виробничої, навчальної та іншої діяльності. Він також концептував специфічну інтерпретацію темпераменту індивідів.
ОВЧАРЕНКО В. І. (народ, в 1943 р.) Російський (радянський) та білоруський психолог, філософ, соціолог та історик. Закінчив Білоруський державний університет. Доктор наук, професор. Викладав в Білоруському університеті і в Московському державному лінгвістичному університеті.
Основні твори: “Психоаналітичний глосарій”(1994 р.); ” Соціологічний психологізм” (1990 р.); ” Антологія російського психоаналізу” (1992 р.).
В 1990 р. опублікував основи концепції соціологічного психологізму – галузі знань та міждисциплінарного плюралістичного напрямку соціальної думки, який приймає як передумови і пояснення соціальних явищ і процесів дію та взаємодію суспільних, групових та індивідуальних психічних явищ, процесів та факторів. Ввів в обіг категорії; “понятійно-проблемні комплекси”, “дисперсійне психоаналітичне середовище”.
Автори ніякою мірою не претендують на повний виклад матеріалу з розвитку російської (радянської) психології як у XIX, так і в XX сторіччях.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)