9 Що таке нація? Які основні теорії походження нації?
Латинське слово “natio” своїм походженням сягає доби античності. За нових часів його почали вживати для позначення політично активних верхніх верств суспільства на противагу його нижчим верствам, які називали “народ” (“demos”).
Відмінності в розумінні понять “нація” і “народ” європейською думкою стисло сформулював німецький соціолог Ф. Тенніс, який наголошував, що народ – це первинний елемент суспільного життя, а нація – специфічне модерне поняття. Народ
В енциклопедії Дідро і Д’Аламбера нація ототожнюється з “панами та шляхтою”, решта населення країни визначається як “народ”. Отже, для французьких мислителів нація – це народ, який сам себе усвідомив, ті, для кого чинна її ідея.
Нині існує близько ста наукових визначень нації. Найпоширеніші з них два – етнічне й політичне. Деякі нації, зокрема й українці, у своєму
Українські етнополітологи виокремлюють такі основні теорії нації: політичну, психологічну, культурологічну, історико-економічну та етнічну.
Політична теорія нації склалася на початку XVII ст. У працях голландського вченого Г. Гроція, в енциклопедичній літературі тих часів зустрічаємо такі її дефініції: “Нація – це велика кількість родин однієї й тієї самої крові, які народилися в одній і тій самій країні і живуть під одним і тим самим урядом”; “нація – збірне поняття, що вживається для позначення певної кількості людей, які мешкають у певному регіоні… та підпорядковуються певному урядові й відрізняються від інших своєрідним характером”.
Італійський учений П. С. Манчіні запропонував перелік “об’єктивних ознак нації”, зарахувавши до них спільність: 1) території проживання; 2) походження; 3) мови; 4) звичаїв та побуту; 5) переживань та історичної долі; 6) законодавства. Водночас він визнавав, що “особливою умовою існування нації є національна свідомість. Без свідомості існує тільки неживе тіло, неспроможне стати національною особистістю”.
Головна особливість політичної теорії нації – зосередження уваги на політичній людській спільноті, що проживає в одній державі: “Нація, – наголошують автори “Американської енциклопедії”, – велика кількість людей, які вважають себе спільнотою або групою і загалом ставлять лояльність до групи понад будь-які інші конфліктуючі лояльності”. При цьому до головних ознак нації ці дослідники відносять не тільки спільні мову, культуру, релігію, історію, а й політичні інститути. Нація для них – це політичний організм, або держава.
На думку Е. Сміта, утворення націй зрештою стало наслідком “енергійної програми політичного згуртування”. Головними ознаками модерних націй учений вважає:
– вимогу єдиного юридичного кодексу спільних прав і обов’язків з правом громадянства, якщо нація незалежна;
– об’єднану економіку із суспільним розподілом праці, рухом товарів та людей усією національною територією;
– необхідність компактної території, бажано з “природними” захисними кордонами;
– єдину політичну культуру, загальну освіту всього суспільства тощо.
Г. Сетон-Уотсон додає, що нація повинна мати ще й “правову державну структуру”. Вчені-статисти визнають націю як територіально-політичне утворення. “Нація, – як стверджував К. Дойч, – це народ, який володіє державою”.
Характерною ознакою концепції нації, яку обстоював М. Вебер, є намагання синтезувати й узагальнити ці підходи. Нація, на його думку, – це громадська спільнота людей, об’єднаних спільністю мови, звичаїв, релігії, історичної долі, закріплених у національно-історичній пам’яті народу, що прагне створити суверенну державність. Останнє у веберівському визначенні нації є головним, тобто вчений розуміє націю як категорію політичну.
Чеський філософ, політичний і державний діяч Т. Масарик вважав націю новою суспільною та політичною категорією, надзвичайно важливою для розуміння висококультурного розвитку й організації.
Однією з найпоширеніших є психологічна теорія нації. Сучасні політологи вважають, що у своєму розвитку вона пройшла кілька етапів. Першою була концепція “духу народу” Дж. Віко, І. Канта, Й. Фіхте, Ф. Шеллінга та ін. Попри значні відмінності у поглядах, цих учених об’єднувала ідея про народ як “історичний індивідуум”, що є носієм особливої форми людського духу. Вони вважали, що будь-яка національна спільнота – це проекція в часі та просторі встановленої сутності “духу народу”, “національної душі”.
Й. Фіхте був переконаний, що національний характер народжується з віри у власний розвиток, а любов до батьківщини є своєрідним розчиненням себе у народному дусі. У “Промовах до німецької нації” він зазначав, що “національний принцип – духовний, не природний, не біологічний, не вроджений і т. ін. Кожен, хто вірить у духовність та свободу цієї духовності й прагне її вічного відтворення, вдосконалення через свободу, де б він не народився та якою б мовою не розмовляв, є нашої раси, нашого роду, нашої генеалогії, нашої настанови і ледь не статі”.
Дж. Віко у процесі формування нації вирішальну роль відводив трьом чинникам: релігії та церемоніям шлюбу і поховання. На думку цього вченого, нація, як і суспільство, проходить стадії виникнення, функціонування, стабільності й занепаду. У фундаментальній праці “Основа нової науки про спільну природу націй” він дослідив те спільне, що є в кожної нації, насамперед політичний організм.
Повторенням концепції “духу народу” була “психологія народів” – різновид об’єктивно-ідеалістичного напряму – Г. Штейнгаля, М. Лацаруса, Г. Лебона та Г. Шпета.
Одним із засновників психологічної теорії нації сучасні етнополітологи вважають позитивіста XIX ст. Е. Ренана, який, говорячи про природу націй, до найістотніших елементів націотворення відносив “духовну спільність”. Для нього існування нації – це “щоденний плебісцит”, що грунтується саме на бажанні людей жити разом, а існування індивідуума – одвічне утвердження життя. Головний сенс нації полягає в тому, що “великі скупчення людей зі здоровим глуздом і палким серцем створюють моральну свідомість, що називається нацією”.
Дещо з інших позицій визначав сутність нації О. Бауер, спираючись на пріоритет такого елементу, що пояснює національний феномен як специфічний національний характер. Від самоусвідомлення власної відмінності залежить виникнення національної свідомості – це головна теза вченого. У своїй концепції нації особливу увагу він звертає на суспільні чинники – внутрішню консолідацію, усунення суспільних відмінностей у народі для того, щоб перетворити його на “справжню націю”.
О. Бауер фактично ототожнює націю із суспільством, оскільки, як він вважав, вся історія людства є історією націй, типологія яких відповідає стадіям генези суспільства. А безпосередньо в націотворенні беруть участь два основні чинники: “спадкова передача набутих фізичних та психічних якостей” і спадковість культури через традицію, яку О. Бауер абсолютизує. Культурна єдність, на його думку, – синтетичне утворення, основою якого є феномен людської психіки. Таким чином, з одного боку – “психічна взаємодія індивідів”, або “спільність долі”, а з іншого – психологічна спільність, що сформувалася у формі “національного характеру” та “національної апперцепції”. Ця єдність і творить націю, вважав дослідник.
Французький учений Е. Дюркгейм дав таку дефініцію нації: “Народність – це людська громада, члени якої з причин етнічних або історичних бажають жити за одними і тими самими законами; бажають утворити державу… Серед культурних народів засадою вважається тепер те, що ця спільна воля, коли вона поступово виявляється, має право бути умоглядною, й навіть те, що саме вона є єдиною тривкою підвалиною держави”.
Учені С. Хакслі й А. Хеддок нацією називають людську спільноту, об’єднану оманливою думкою про своє спільне походження.
Серед представників культурологічної теорії нації слід назвати передусім К. Реннера, який вважав нацією “культурне співтовариство”. Отже, щоб нація сформувалася, потрібні принаймні національно-духовна культура та спільна літературна мова. Основою поглядів дослідника є ідея про вирішальну роль у творенні нації єдності духовних інтересів. На думку К. Реннера, нація – це спільнота людей, які однаково думають і розмовляють. Загалом сучасні політологи дійшли висновку, що найбільшого поширення культурологічна теорія нації набула в німецькомовній літературі, хоча її прихильниками можна вважати і деяких британських та американських учених.
Німецький соціал-демократ К. Каутський виокремив такі основні положення історико-економічної теорії нації:
1) нація – “продукт суспільного розвитку”;
2) люди, які становлять національну спільноту, розмовляють однією мовою;
3) вони мають “повсякденні економічні відносини”.
Для основоположників марксизму нація – не загальнонаціональна, а національно-класова спільнота. К. Маркс і Ф. Енгельс узагалі не мали теорії нації і національному чинникові приділяли мало уваги, вважаючи його порівняно скороминущим явищем, притаманним капіталістичній добі. Марксизм розглядав національні почуття як залишкові, що, як і релігія, належать до “хибної ідеологічної орієнтації, яка робить робітничий клас беззахисним перед лицем капіталістичної експлуатації”.
В. Ленін також не мав наукової теорії нації, проте він виробив політичну стратегію щодо національного питання: “як використати національно-визвольні рухи в боротьбі проти існуючих “імперіалістичних” держав і як ці рухи паралізувати й нейтралізувати під централізованою “диктатурою пролетаріату”.
Найвідомішим прибічником етнічної теорії нації є Е. Сміт. Кілька його праць – “Етнічне відродження”, “Держави і нації в третьому світі”, “Етнічне походження націй”, “Національна ідентичність” – присвячені аналізові теорії нації.
Етнічна концепція має низку особливостей. По-перше, за цією концепцією, нація є своєрідною “надродиною” – вона може простежити своє коріння до якогось умовного спільного предка, і тому її члени – це брати й сестри або принаймні родичі, що відрізняються від решти людства своєю кровною спорідненістю.
По-друге, в цій концепції мобілізація народу відіграє важливу (якщо не реальну, то принаймні матеріальну й риторичну) роль.
На думку відомого німецького філософа Й. Гердера, кожна нація має свій “геній”, власний спосіб мислення, дій і спілкування, і слід докласти зусиль для того, щоб відкрити ту особливу ідентичність.
Поглядам Е. Сміта співзвучні думки американського політолога Р. Аліано, який стверджував, що “нація править за вмістилище племінних відданостей людства… В міру того, як держава стає живим організмом з окремою волею та власними інтересами, нація виникає як саме життя й душа цього організму”.
Загалом етніцисти розглядають націю як велику політизовану етнічну групу, яка має спільні культуру та уявне походження. Саме вони ввели в науковий обіг поняття “етнічна нація”.
Отже, ми підійшли до питання про так звані політичні, або державні, і неполітичні, або етнічні, нації. Відомі західні дослідники Я. Крейсі та В. Велімські вважають політичними ті нації, які мають власну державу, не маючи окремої мови. До етнічних вони відносять нації, які мають власну мову, проте не мають власної держави. Нації, які мають і власну державу, і власну мову, дослідники називають повномасштабними.
Ще у 20-х роках XX ст. французький учений М. Мосс сформулював концепцію “досконалої” нації. На його думку, така нація має бути досить інтегрована й цивілізована, мати центральну демократичну владу і суверенітет, мову та національний характер. Усе це відрізняє її від інших подібних утворень.
Отже, націю можна визначити як етносоціальну (і не завжди кровно-родинну) спільноту зі сформованим усталеним самоусвідомленням своєї ідентичності (спільність історичної долі, психології й характеру, прихильність до національних матеріальних та духовних цінностей, національної символіки, національно-екологічні почуття тощо), а також (переважно на етапі формування) територіально-мовною та економічною єдністю, яка в подальшому під впливом інтеграційних та міграційних процесів виявляється неоднозначно, нерідко втрачаючи визначальне значення, проте не зникає.
Слід розуміти, що нація – це не завжди етнос. За даними ЮНЕСКО, у другій половині XX ст. у світі налічувалося 4 тис. етносів. З них лише 800 досягли стадії нації. Нечисленним етносам дуже важко розв’язати проблему власної державності, вони співіснують з націями, засвоюючи їхню культуру й мову.
(2 votes, average: 2,50 out of 5)