Сім’я – основний осередок виховання дітей і молоді – Суспільні інститути виховання

ПСИХОЛОГІЯ ТА ПЕДАГОГІКА
Основи педагогіки

3. Теорія і методика виховного процесу

3.5. Суспільні інститути виховання

У кожному суспільстві формуються певні типи соціальних взаємодій, які узгоджено діють за певними правилами і є обов’язковими для соціальних спільнот. Такими є суспільні інститути – відносно стійкі моделі поведінки людей і організацій, що історично склалися у певній сфері життєдіяльності суспільства. Тобто інститути охоплюють певну сукупність людей, установ, покликаних вирішувати важливі суспільні завдання.

Наприклад, інститут виховання реалізує свою місію щодо формування досконалої особистості через сім’ю, різноманітні дитячо-юнацькі, молодіжні організації, школу, вуз, церкву, позашкільні установи.

3.5.1 Сім’я – основний осередок виховання дітей і молоді

Середовищем первинної соціалізації дитини, джерелом матеріальної й емоційної підтримки, засобом збереження і передавання культурних цінностей від покоління до покоління є сім’я.

Найважливішою умовою родинного виховання є міцний фундамент сім’ї, який базується на авторитеті батька і матері, подружній вірності чоловіка і

дружини, їхній любові до дітей, відданості обов’язку їх виховання, повазі й любові до батьків і материнському покликанні жінки.

Напрями сімейного виховання.

Зміст сімейного виховання охоплює всі напрями – моральне, розумове, трудове, естетичне, фізичне і т. ін., спрямовуючись на розвиток тіла, душі, розуму юної особистості.

Духовно-моральне виховання передбачає формування у дітей високої духовності та моральної чистоти. Особливої уваги потребує виховання в дітей любові до батьків, близьких, рідної мови. Саме в сім’ї дитина вчиться поважати людей, піклуватися про малюків і літніх осіб, співчувати і виявляти милосердя до тих, хто переживає горе. Сім’я має прищепити шанобливе ставлення до традицій, звичаїв, обрядів, історії та культури свого народу. Це потребує злагоджених зусиль сім’ї з усіма виховними закладами.

Особливе місце в родинному вихованні належить матері. Саме вона має найсильніший вплив на дітей, особливо у сфері духовно-морального виховання. Без материнського тепла і ласки діти виростають похмурими, замкненими, злостивими, впертими, схильними до девіантних вчинків. Не меншу роль у родинному вихованні відіграє і батько, особливо коли йдеться про виховання хлопчиків. Повністю реалізувати свої виховні функції батько і мати можуть лише тоді, коли мають авторитет у дітей. “Ваша власна поведінка, – писав А. Макаренко, звертаючись до батьків, – вирішальна річ. Не думайте, що ви виховуєте дитину тільки тоді, коли з нею розмовляєте або повчаєте її, або караєте її. Ви виховуєте її в кожен момент вашого життя, навіть тоді, коли вас немає дома. Як ви одягаєтеся, як ви розмовляєте з іншими людьми і про інших людей, як ви радієте або сумуєте, як ви поводитеся з друзями і ворогами, як ви смієтесь, читаєте газету – все це має для дитини велике значення. Найменші зміни в тоні дитина бачить або відчуває, всі повороти вашої думки доходять до неї невидимими шляхами, ви їх не помічаєте. А якщо вдома ви грубі або хвастливі, або ви пиячите, а ще гірше, якщо ви ображаєте матір, вам уже не треба думати про виховання: ви вже виховуєте своїх дітей і виховуєте погано, і ніякі найкращі поради й методи вам не допоможуть”.

Отже, духовність виховується духовністю, мораль – моральністю, честь – честю, гідність – гідністю.

Правильно налагоджене розумове виховання в сім’ї покликане не лише допомогти дітям нагромадити знання, а й сформувати науковий світогляд, оволодіти основними розумовими операціями (аналізом, синтезом, порівнянням). Батьки мають також навчити дітей слухати, висловлювати свої думки усно і письмово, рахувати, працювати з книгою, комп’ютером тощо, тобто готувати їх до розумової діяльності.

Родинне виховання завжди здійснюється в реальному житті і трудовій діяльності сім’ї, що невід’ємна від праці всієї держави. Тому трудове та економічне виховання за своєю суттю є родинно-державним.

Успіх родинного виховання значною мірою залежить від організації домашнього побуту. Педагогічну цінність становить доцільно організований родинний побут, в якому немає нічого зайвого, оскільки кожна річ і кожен предмет має своє призначення, своє місце. Затишна домашня обстановка облагороджує дітей. Наявність у них тільки потрібних предметів привчає до акуратності, ощадливості та бережливості.

Естетичне виховання в сім’ї полягає в залученні дітей до прекрасного в житті, праці й мистецтві. Перші естетичні почуття виникають у дітей дуже рано, в процесі ознайомлення з барвистими іграшками, цікавими народними казками, музикою. Згодом досвід сприйняття прекрасного збагачується відвідуванням музеїв, кіно, театрів тощо. Поступово на основі естетичного сприймання формуються естетичні поняття і уявлення.

В умовах сім’ї важливу роль відіграє також естетика побуту: кімната, в якій живе дитина, речі, що оточують її, одяг. Усе це має бути простим, зручним, гігієнічним і привабливим, сприяти розвитку художнього смаку, створенню хорошого настрою.

У сімейному вихованні використовують різноманітні засоби: атмосферу сім’ї, її громадянську зрілість, культуру взаємин; трудовий уклад і трудові традиції; організацію життя дитини (режим, обов’язки, вимоги); піклування про її навчальну діяльність; організацію дозвілля дітей.

Повноцінне сімейне виховання можливе у повноцінній здоровій сім’ї. Якщо сім’я є неповною, не має достатніх матеріальних, комфортних житлових умов, це значно ускладнює процес виховання дітей. Негативно позначається також невміння батьків знаходити адекватні вікові дитини прийоми і методи виховання, неузгодженість виховного впливу на дітей.

У віковій групі від 20 до 50 років смертність чоловіків більш ніж утричі перевищує жіночу, а від 30 до 34 років – в чотири рази. Разом із великою кількістю розлучень це призводить до зростання кількості неповних сімей, де один із батьків (найчастіше мати) самотужки виховує дітей. У таких сім’ях діти тривалий час недоглянуті, неконтрольовані, перебувають на вулиці, нерідко контактують з аморальними людьми.

Статистика свідчить, що більша частина молодих сімей не має окремого житла навіть через 10 років шлюбного життя і майже половина сімей живе з батьками в незадовільних для виховання дітей житлових умовах. У таких сім’ях батьки часто не можуть забезпечити дитину автономним робочим місцем, що часто заважає їй у навчанні.

Діти, що виростають у сім’ях з низьким достатком, почуваються серед однокласників неповноцінними, бо вирізняються із загальної маси одягом, відсутністю грошей на обіди чи екскурсію. Це психологічно пригнічує їх, озлоблює проти батьків, яких вони вважають невдахами. Згодом ця злість переноситься на однокласників, педагогів.

Немало сучасних батьків допускають помилки у вихованні дітей. Сім’ї, в яких ростуть так звані важкі діти, з точки зору педагогіки поділяють на педагогічно неспроможні, педагогічно пасивні й антипедагогічні.

Педагогічно неспроможні сім’ї характеризуються тим, що батьки намагаються виявити певну активність у вихованні дітей, але роблять це невміло. їх виховний вплив непослідовний, педагогічно необгрунтований. Найчастіше вони керуються власним досвідом, який здобули від своїх батьків та дідів. У таких сім’ях панує авторитарний стиль, обмеження свободи, погрози і покарання або вседозволеність, потурання дитячим примхам. Це зумовлює необхідність надання таким батькам педагогічної допомоги.

Педагогічно пасивні сім’ї виявляють педагогічну пасивність у вихованні власних дітей. Через об’єктивні (хвороба, зайнятість, відрядження та ін.) або через суб’єктивні причини (відсутність у подружжя єдиної точки зору на виховання, розлад між батьками, часті конфлікти тощо) вони не можуть належно виховувати дітей. У таких сім’ях стосунки між батьками напружені, конфліктні. За сімейними негараздами вони не знаходять часу для виховання власних дітей, втрачають над ними контроль. Зусилля педагога у процесі роботи з такими сім’ями слід спрямувати на пробудження відповідальності батьків за виховання дітей, поліпшення психологічної атмосфери в сім’ї, усвідомлення батьками помилковості їх поглядів.

Антипедагогічні сім’ї характеризуються аморальними умовами виховання дітей. Батьки в них не можуть виховувати своїх дітей, бо самі поводяться не педагогічно, нерідко й аморально. У таких сім’ях панує дух неповаги до правил моралі й норм законів. Батьки створюють у сім’ї антипедагогічну обстановку (пияцтво, злодійство, розпуста та ін.), намагаються виправдати відхилення від норм поведінки у своїх дітей, протиставляють вимогам школи свої сімейні правила та звички. З цими батьками працювати значно складніше, тому що у них нерідко упереджене ставлення до порад педагогів, часом повне їх ігнорування. Впливати на них можна через батьківську громадськість, виробничий колектив, а нерідко і через Службу у справах неповнолітніх.

У сучасних умовах склався ще один тип сімей, що потребують особливої уваги з боку школи, – це сім’ї, батьки яких займаються бізнесом. Вони забезпечують дитину всім, однак на виховання їм бракує часу, тому доручають цю справу гувернанткам. Нерідко необхідність дотримуватися шкільної дисципліни батьки трактують як посягання на свободу їх дитини, що породжує конфлікти між ними і педагогами, негативно позначається на вихованні дітей.

Отже, сім’я здійснює різноспрямоване виховання підростаючого покоління. Ефективність цього процесу залежить від здатності батьків уникати помилкових впливів на дітей.