Суверенітет державний

Суверенітет державний – верховенство держави на власній території (право мати свою конституцію, створювати армію, здійснювати самостійну економічну та соціальну політику тощо) і незалежність держави від інших держав, її право бути суб’єктом міжнародних відносин. Похідними від понять “суверенітет” і “суверенний” у теорії конституціоналізму є також поняття “народний суверенітет” і “національний суверенітет”. “С. д.”, суб’єктом якого є держава, включає дві найважливіші складові. Зміст першої розкривається

у верховенстві держави на своїй території: влада держави є вищою верховною та обов’язковою владою для всіх її органів, посадових осіб, організацій та населення (у т. ч. іноземців), у руках держави зосереджуються всі засоби владного примусу (суд, армія, міліція та ін.). Цей вид С. д. формується і наповнюється реальним змістом при здійсненні таких найважливіших суверенних прав, як право самостійно приймати конституцію, право законодавчої діяльності, право територіального верховенства, право створювати
власну армію і здійснювати оборону країни, право мати своє громадянство, право на здійснення самостійної економічної та соціальної політики, зовнішньої політики, право бути суб’єктом міжнародних відносин. Зміст другої складової С. д. розкривається у незалежності держави у сфері міжнародного спілкування, у зовнішніх справах, у непідкоренні держави владі інших держав. У межах С. д. залежно від структури надбудовних відносин виокремлюють політичний, правовий, ідеологічний, культурний суверенітет. Водночас поняття “суверенітет” і “суверенний” постійно наповнюються елементами нового змісту. Наслідком тривалого періоду інтернаціоналізації продуктивних сил, технологічного способу виробництва, соціальних, правових, політичних, культурних відносин тощо є боротьба двох суперечливих тенденцій: з одного боку, утворюються моноетнічні держави, які не бажають поступатися своїм суверенітетом (передусім таким аспектом С. д., як державна цілісність або неприпустимість відчуження від держави частини її території, непорушність кордонів, право територіального верховенства). За даними Міжнародної спілки географів, до 100-річчя ООН у її складі буде приблизно 100 нових держав. З іншого боку, спостерігається тенденція переростання світовими інтеграційними процесами меж державних, народних і національних суверенітетів. На сучасному етапі ця тенденція виявляється в утворенні регіональних систем декількох або багатьох держав, у переданні окремими національними країнами дедалі більшої кількості повноважень, прав наднаціональним органам і реальної можливості створення у майбутньому федеративних утворень на зразок Сполучених Штатів Європи, а в межах світового господарства – всесвітньої конфедерації держав. Переважає у межах світового господарства друга тенденція, що не суперечить пануванню першої в певній країні. Залежно від ступеня інтегрованості економіки, політики, права у межах міжнародних організацій, від посилення чи послаблення впливу інтеграційних факторів, від того, чи відбувається у певний момент утворення, зміцнення чи розпад імперій, поліетнічних держав та інших факторів посилюється або послаблюється бажання певного народу, нації, етнічної групи створити незалежну державу. Абсолютного С. д. нині не має жодна країна світу. Тому твердження окремих авторів про те, що “суверенітет або є, або його немає” є метафізичним, не відповідає вимогам діалектичного мислення.




Суверенітет державний