Політологічний словник
Свободи політичні – різновид соціальних свобод, що виявляються як сукупність політичних і правових норм і визначають соціально-політичний статус людини і громадянина, право на участь у вирішенні державних справ та можливість громадян захищати і відстоювати свої інтереси та права у визначеному законом порядку. С. п. передбачають: визнання за кожною людиною права користуватися свободами, які являють собою продукт взаємодії особистості, суспільства і держави і об’єктивно визначаються досягнутим рівнем розвитку
Свободи політичні властиві, як правило, лише громадянам країни, а не всім особам, що проживають на її території, і можуть бути реалізовані як індивідуально, так і завдяки участі конкретного громадянина, наділеного цими свободами, у діяльності відповідних об’єднань, політичних партій, профспілкових організацій, державних структур. Сучасні конституції визнають за всіма громадянами рівний політичний статус, що знайшло відображення у принципі рівності всіх перед законом.
Історично в науковому, політичному, правовому й практичному вжитку С. п. конституювалися як категорії права, що формує їх нормативну структуру у суспільному бутті людей, визначає межі досягнутої свободи і знаходить свій вияв у законодавчому закріпленні прав, свобод і обов’язків громадян у конституціях та інших законодавчих актах більшості держав світу. Слід зазначити, що законодавство надає людині свободу у такий спосіб, щоб ця свобода не могла бути використана проти інтересів суспільства, держави та інших громадян. Тобто С. п. є у своїй основі визнаними або наданими законом можливостями користуватися і розпоряджатися тим або іншим соціальним благом, цінністю, задовольняти власний інтерес або політичну потребу у такий спосіб, аби не порушувати права інших. У зв’язку з тим, що за своєю юридичною природою і системою гарантій політичні права і свободи ідентичні, чітко розмежувати їх досить важко, тому їх часто ототожнюють і всю сферу політичних прав із чітко визначеними повноваженнями називають свободами, розглядаючи їх як рівноцінні явища. Однак С. п. мають свою специфіку і вказують на ширші можливості індивідуального вибору, їх розуміють як гарантовану законом автономію громадянина стосовно держави, державної влади й інших громадян. Це образ можливої й дозволеної поведінки громадян у сфері політики. Тоді як політичні права визначають, регламентують конкретні дії людини у сфері політики, виконують функцію офіційного мірила і є показником належного і можливого в громадянському й політичному житті. Співвідношення між С. п. та політичними правами багато в чому визначається в законодавчому порядку.
Пояснюючи сутність С. п., необхідно зазначити, що вони мають два вияви – негативна та позитивна свободи. І. Берлін тлумачить першу як свободу від гноблення, рабства, залежності, від втручання інших. Вона забезпечується наданням формально юридичних прав і ставиться понад усе в класичному лібералізмі та сучасних лібертаризмі й консерватизмі. А другу – як свободу панування над самим собою, свободу робити вибір згідно з власними уподобаннями, свободу самовиявлення. Вона використовується для розвитку особистих здібностей, реалізації прагнень. Для її досягнення потрібно мати певні соціально-економічні, політичні та культурні умови. Ії значення найбільше підкреслюється в соціал-демократизмі та соціальному (егалітарному) лібералізмі. Ці два вияви свободи часто суперечать один одному, аж до взаємного заперечення. І в житті буває складно знайти їх гармонійне поєднання. Негативна свобода підтримує автономність, індивідуалізм і нерівність, позитивна, навпаки, – солідарність, комунітаризм і більшу соціальну рівність. Надмірний акцент на негативній свободі призводить до ігнорування проблем бідності й нездатності значної частини громадян скористатися правами та свободами через матеріальну незабезпеченість, суперечить принципові однакової свободи для всіх. А надмірний акцент на соціальній рівності загрожує індивідуальній свободі.
Світоглядною основою процесу розуміння і становлення С. п. є філософсько-правове вчення про свободу як природний стан людини і розуміння її як реальної, самодостатньої і найвищої соціальної цінності. Концептуальною основою С. п. є формула: “Усі люди народжуються вільними і рівними в своїй гідності і правах”. Але ця формула має сенс тільки тоді, коли більшість громадян певного суспільства поділяє цю цінність. Ця концепція сформувалась у процесі підготовки і здійснення буржуазних революцій XVII – XVIII ст. і стала справжнім відкриттям у галузі прав і свобод людини, визначивши нові орієнтири у взаємовідносинах держави і людини – свободу, юридичну рівність, верховенство закону, універсальні права людини. Уявлення про С. п. неодноразово змінювалося й наповнювалося субстанціональним змістом.
У найзагальнішому вигляді С. п. сформульовані у “Загальній декларації прав людини”, яку ухвалила Генеральна Асамблея ООН 10 грудня 1948 р., також уточнені й розвинуті в Міжнародному пакті про громадянські та політичні права (1966 р.), Європейській конвенції з прав людини і основних свобод і в 13 Протоколах (1950 р.), які її доповнюють, та в інших міжнародних правових документах у галузі прав і свобод, що слугують основою для розробки національного законодавства з питань прав і свобод людини й громадянина. До С. п. належать: свобода совісті, слова, думки, переконань, проголошення думок, свобода мирних зборів та маніфестацій, право на свободу асоціацій, свобода отримання інформації, право на участь у рухах, мітингах, демонстраціях, право на участь в управлінні суспільством і державою як безпосередньо, так і через своїх представників, право обирати й бути обраним, право на об’єднання у політичні партії та політичні організації, право на вільний пошук, право на звернення, свободу інтеграцій, право петицій тощо. За своїм змістом С. п. є, як правило, багатогранними явищами, кожне з яких є комплексом, групою прав і свобод і має систему гарантій правового, організаційного, політичного та економічного характеру.
У процесі розвитку людства С. п. стали однією із загальновизнаних, абсолютних, найвищих соціальних цінностей. їх визнання та практичне здійснення є основним критерієм і першоосновою відкритого громадянського суспільства, демократичної, соціальної, правової держави; неодмінною умовою функціонування всіх інших видів свобод, оскільки становлять основу системи демократії і виступають гарантією громадянських, індивідуальних, соціально-економічних прав; запорукою свободи від втручання держави в особисте життя людини. Соціальна взаємодія передбачає певну координацію людської діяльності і поведінки за допомогою цінностей, норм і санкцій, тобто примус неминучий, і це є необхідним обмеженням свободи. Рівень реального забезпечення С. п. у різних країнах зумовлений історично, соціально, політично, умовами становлення державності. Отже, С. п. не можуть бути абсолютними, вони відносні й існують у певній системі координат, які зумовлені загальним рівнем і характером конкретного суспільства та існуючої влади. Вони починаються відтоді, коли набувають чинності прийняті в державі закони, коли людина самопізнає шляхи індивідуального вибору як суб’єкт політичних дій, тобто коли відбувається самовизначення особи стосовно держави і влади, її законів, що зумовлюють раціоналізм політичного життя і забезпечують громадський правопорядок.
Свободи політичні є важливим чинником стимулювання політичної активності громадян, здійснення глибинних державотворчих процесів, сприяння духовному оновленню суспільства. Вони також передбачають певну відповідальність громадян за розвиток політичного процесу. Широке залучення громадян до політичного процесу, децентралізація і контроль над прийняттям найважливіших рішень поліпшують перспективу досягнення справжньої свободи. Ефективність політичної участі громадян у політичному процесі залежить від цілого комплексу матеріальних і духовних факторів та їх комбінацій, зокрема від загальної, політичної та правової культури, існуючого рівня добробуту населення та характеру політичного простору тощо. Слід наголосити, що в демократичному суспільстві влада в жодному разі не повинна вимушено залучати громадян до політичного життя, тому що це є порушенням С. п., які передбачають можливість вибору і добровільної участі в політичному процесі. Хоча сучасні держави й намагаються залучити громадян до активної участі в державних справах.
Практична цінність С. п. полягає в їх реальності, під якою розуміють можливість здійснення повноважень, що випливають із їх змісту і забезпечуються низкою гарантій, які залежать від рівня демократії, розвитку економіки, політичної і правової культури, від встановлених законом обмежень та достатньої соціальної і політичної рівності. Гарантії поділяються на конституційні, юридичні, морально-політичні, економічні, соціальні та ідеологічні. Важливою передумовою існування С. п. є конституціоналізм, який повинен чітко визначити принципи соціального існування людей у демократичному суспільстві. Рівень реального забезпечення С. п. залежить від форми правління в державі (республіканська, монархічна) та форми політичного режиму. Вони не сумісні з тоталітаризмом, тому що зумовлені цілком протилежними принципами: автономії особистості від держави, пріоритету особистих інтересів над державними, плюралізму тощо. Тільки сильна, незалежна, демократична держава із розвиненою правовою системою – визначальна умова існування та реалізації С. п. Демократія справедливо може вважатися таким устроєм, за якого найменш утиснена і найлегше може бути досягнута свобода. Але (і це слід підкреслити особливо) на варті свободи повинні стояти самі громадяни.
Основною метою прогресивних політичних режимів є перетворення С. п. із формальних на реальні. Вирішення цього важливого завдання є нагальною потребою розвитку сучасної України. Зафіксована в Конституції України концептуальна тріада у визначенні нашої держави як демократичної, правової, соціально орієнтованої переводить проблему С. п. у площину практичної діяльності, спрямованої на реалізацію названих положень, які значною мірою мають характер цільових настанов, ціннісних ідеалів та нормативів. Чинна Конституція України гарантує право на свободу об’єднання в політичні партії та громадські організації (ст. 36); право брати участь в управлінні державними справами (ст. 38); право на мирні збори та маніфестації (ст. 39); право на звернення (ст. 40). Водночас цілком очевидно, що реальне існування та забезпечення гарантій прав і свобод людини і громадянина як найвищої соціальної цінності в Україні ще досить далеке від належного і має значною мірою лише формальний характер. Для цього є ряд об’єктивних причин; економічних, правових, державно-політичних. Проте закладений у Конституції України значний демократичний потенціал є надійним фундаментом боротьби громадян за свої права, свободи й гідність.
Берлін Ісая. Чотири есе про свободу / Пер. з англ. О. Коваленка. – К., 1994; Основи конституційного права України: Підручник / За ред. В. В. Копєйчикова. – 2-ге вид., допов. – К., 1998; Основи демократії: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / Авт. колектив: М. Бессонова, О. Бірюков, С. Бондарчук та ін.; За заг. ред. А. Колодій. – К., 2002; Гаєк Ф. А. Конституція свободи / Пер. з англ. Мирослави Олійник та Андрія Королишина. – Львів, 2002; Колодій А. М., Олійник А. Ю. Права людини і громадянина в Україні: Навч. посіб. – К., 2003.
П. Дьомкін
(1 votes, average: 5,00 out of 5)