“Всезагальний стан світу” і “принцип корисності”

Філософія світ людини

Ноосфера і “проблема людини”

“Всезагальний стан світу” і “принцип корисності”
Отже, вся творчість людини, кажучи словами В. І. Вернадського, це – “грандіозне природне явище”. Звідси і його незалежність від “творчості людини”. “Поворот в історії думки, – писав учений, – що зараз відбувається, незалежний від волі людини і не може бути змінений ні її бажаннями, ні будь-якими проявами її життя, суспільними та соціальними. Він, безсумнівно, коріниться в її минулому. Нова смуга

вибуху наукової творчості неминуче повинна дійти до своєї природної межі настільки ж неминуче, як рухається до неї комета”. З цим не можна не погодитися, – якщо під межею ми розуміємо протилежне тому, що мав на увазі В. І. Вернадський.
Він бачив у науковій думці лише позитивну силу. Та ще А. В. Луначарський зауважив, що з факелом розуму можна піти і до театру, і до корчми. Тому, розкриваючи сучасний смисл феномена ноосфери, слід бачити не лише планетний характер цієї сили, а й те, до чого вона призводить. Необхідна деяка додаткова характеристика ноосфери, виявлення в ній фундаментального принципу, який утворює стрижень сучасного всезагального стану світу. Але спочатку декілька слів про самий термін.
Вислів “загальний стан світу” був запроваджений Гегелем в його “Естетиці”. Під ним розумівся “загальний характер того субстанціального начала, котре як щось суттєве у сфері духовної дійсності об’єднує всі її явища”. Він витлумачував “…стан світу як спосіб існування духовної дійсності”. Духовної – тому, що мова йшла про духовну, точніше – художню культуру. Гегель виокремлював два основних таких стани: вік героїв (гомерівська епоха, лицарство середньовіччя), коли індивідуальна самостійність досягла повного розквіту; і сучасний прозаїчний стан, коли “можливості для створення ідеальних образів дуже обмежені, бо дуже незначна чисельність і обсяг тих кіл суспільства, в яких залишається вільне поле діяльності для самостійних рішень приватних осіб”. І в цю, прозаїчну епоху з’являються спроби відновлення індивідуальної самостійності, прикладом чого Гегель вважав драми Гете і Шіллера.
Для нас тут важливо звернути увагу на те, що категорія “загальний стан світу” може застосовуватися не лише до духовної культури, а й до реального світу, особливо до світу сучасного, який саме й характеризується з’єднаністю і цілісністю, або всезагальністю. Це стосується не лише даної категорії. Низка категорій естетики в сучасній історичній ситуації набуває нового, більш глибокого і масштабного світоглядного значення. Така властивість проаналізована вже на прикладі категорій “героїчне” і “трагічне”, бо історія XX століття дає навіть надмір матеріалу, щоб зрозуміти: трагічне – це феномен не лише естетики, а й самої людської історії, і теж стосується героїчного.
Досліджуючи ноосферу, не можна обійтися без категорії, чи принципу, “загальний стан світу”. І тут теж потрібно виокремити субстанціальне начало, яке об’єднує всі явища дійсності.
Субстанцію – основу світу людини – утворює діяльність. Але діяльність завжди була і залишається основою. Її специфікація була усвідомлена, а значною мірою і виникла з появою капіталізму. Ось як цю специфіковану діяльність схарактеризовано К. Марксом: капіталістичне виробництво “створює систему загальної корисності; навіть наука, так само як і всі фізичні й духовні властивості людини, виступає лише як носій цієї системи загальної корисності, й нема нічого такого, що поза цим колом суспільного виробництва та обміну виступало б як щось саме по собі цінне, як правомірне саме по собі. Таким чином, тільки капітал створює буржуазне суспільство й універсальне привласнення членами суспільства як природи, так і самого суспільного зв’язку. Звідси великий цивілізуючий вплив капіталу, створення ним такого суспільного ступеня, у порівнянні з яким усі попередні виступають лише як локальний розвиток людства і як забобонне поклоніння природі. Тільки при капіталізмі природа стає лише предметом для людини, лише корисною річчю, її перестають визнавати самодостатньою силою, а теоретичне пізнання її власних законів само виступає лише як хитрість, яка має на меті підкорити природу людським потребам, чи то як предмет споживання, чи як засіб виробництва”.
Слова “тільки при капіталізмі” потребують уточнення. Суто споживацьке ставлення до природи було й раніше. Л. М. Гумільов, показавши хижацьке руйнування її американцями у XIX столітті, слідом аналізує таке ж у Римській імперії – під промовистою рубрикою “І так було завжди”. Він зауважує: “І не треба гадати, що таке ставлення до природи властиве тільки сучасним представникам так званого цивілізованого світу. І в більш давні часи в інших народів траплялось те ж саме споживацьке ставлення до природи з тими ж самими жалюгідними результатами. За 15 тисяч років до нашої ери на Землі не було пустель, а тепер куди не глянь – пустеля. А будь-яка пустеля – це результат загибелі природи внаслідок діяльності людини, яка вважає себе її царем”. Відмінність сучасності від попередніх епох – в тому, що тепер принцип корисності глобальний, а раніше він мав локальний характер.
З наведеного вище уривка К. Маркса випливає думка, що система всезагальної корисності – це і є та субстанціальна основа, яка об’єднує всі часткові й особливі прояви людської цивілізації. К. Маркс вважав, що таке відношення зникне із загибеллю капіталізму, з побудовою комуністичного ладу. Однак цього не відбулося, тому що сам комунізм виявився утопією. Більш того, оскільки він реалізувався у вигляді “табору соціалізму”, принцип корисності став іще страшнішим – природу і людину почали губити не з користю, як при капіталізмі, а без неї. Тут проявив себе на повну силу скоріше принцип загальної некорисності й недоцільності як основа людської діяльності. Саму людину, десятки мільйонів людей використовували просто як засіб для захоплення й утримання влади. Цінність життя стала нульовою. З цього погляду історія розвинулася в такому напрямі, якого Маркс не передбачав.
З іншого боку, людина при капіталізмі також зазнала еволюції, якої не змогли передбачити теоретики класової боротьби. В багатьох країнах були завойовані права і свободи людини, створені правові держави, людське життя й особа набули високої цінності, наскільки це взагалі можливо.
Однак це не відмінило дії принципу корисності як регулятора стосунків людини з навколишнім світом. У розвинутих країнах живе всього 13% населення земної кулі, а його “внесок” у забруднення й руйнування природи становить 70%. Така ціна високого рівня життя. Універсальне задоволення потреб людей перетворює всю природу на засіб. Єдина відмінність від капіталізму, який був відомий Марксові, полягає в тому, що людину вже не так жорстоко експлуатували. Водночас експлуатація природи стала ще більшою, по суті граничною.
Таке глобальне використання світу і становить реальний зміст ноосфери. Вона, на наш погляд, – не висхідна, а низхідна лінія, або гілка, людського розвитку. Зарозуміле ставлення людини до світу породило зазначені проблеми, які окреслюють межі історії так само, як антиномії Канта свого часу позначали межі пізнання.
Отже, ноосфера – це такий всезагальний стан світу, що сформувався на принципі, чи на основі, всезагальної корисності як способу людського світо-відношення. Шкідливість цього принципу засвідчує низка глобальних проблем сучасності.