Будова гегелівської діалектики та її відтворення в марксизмі

Філософія посбіник

Тема 3. ДІАЛЕКТИКА

§ 2. Класичні “теорії” діалектики, інваріанти їхньої будови

Будова гегелівської діалектики та її відтворення в марксизмі

Головна праця Гегеля, де викладена його діалектична теорія і діалектичний метод у чистому вигляді є “Наука логіки”.

У роботі “Наука логіки” діалектика Гегеля, яка представлена систематично як саморозвиток понять, розкриває грунтовний раціональній зміст. Філософ бере категорію, “розгортає” її таким способом, щоб рухатися далі й приходити до

нових істин. Одні поняття породжують інші, більш змістовні. Але тут перед ним виникає проблема: із чого ж такого безсумнівного й логічно доказового почати, щоб всі наступні виведені положення були правильними? Для нього початок повинен бути абсолютним, або безвідносним, що є одним і тим самим, тільки з такої категорії-початку можна було б послідовно вивести всі інші категорії. Такою категорією для Гегеля є буття. Із чистого буття, з порожнечі (перший же рух думки виявляє, що чисте буття є ніщо) Гегель розвиває свій метод, у процесі якого буде послідовно створено все багатство філософської теорії.

Тобто,

починаючи з порожніх, хоча й всеосяжних, понять/категорій, філософська думка усе більше й більше збагачується змістом прирощуваних до першопочаткової абстрактної (однобокої) визначеності нових понять, істина стає все більш конкретною. Від абстрактного до конкретного – такий його принцип. Це досягається завдяки методу діалектичної логіки, яку створив Гегель. Він стверджує, що діалектика – це частина (точніше, момент) логіки, що полягає в “знятті… кінцевими визначеннями самих себе і їхньому переході у свою протилежність”.

Гегель почав свою “Науку логіки” з поняття чистого буття як найбільш абстрактної характеристики абсолютної ідеї. Перший розділ роботи так і називається – “Вчення про буття”. Чисте буття така порожня абстракція, настільки позбавлена якихось визначень, що виявляється тотожною своїй протилежності – ніщо. Зрозуміло, йдеться не про те, що наявність предмета дорівнює його відсутності. Гегель розглядав не конкретне буття того чи іншого предмета, а буття взагалі, думка про яке є настільки беззмістовною, що збігається з думкою про небуття. Буття і ніщо зливаються воєдино. В своїй тотожності вони створюють третє поняття – становлення.

У цих трьох перших поняттях гегелівської логіки помітна характерна риса її побудови – принцип тріади: теза, антитеза, синтез. Висувається деяке положення, потім іде його заперечення, а після нього заперечення попереднього заперечення. Синтез тези і антитези збагачує зміст попереднього твердження, оскільки додає знання про його протилежність. Тому діалектичне заперечення збігається з розвитком знань про досліджуваний предмет. Якщо у тезі він розкривався абстрактно (однобічно), то в синтезі це розкриття конкретніше і не однобічне. Себто розвиток знань про предмет (абсолютну ідею) збігається з їхнім рухом від абстрактного до конкретного.

Сходження від абстрактних знань до конкретних (від буття до ідеї) є також важливим принципом побудови “Науки логіки”. Кожна конкретніша категорія (наприклад, становлення) знімає зміст попередніх. Зняття, за Гегелем, є не лише заперечення, а й одночасне збереження змісту, його піднесення на вищу сходинку розвитку.

Результат становлення – щось стале. Гегель називає його наявним буттям. Тут вже йдеться про буття реальних предметів світу (інобуття ідеї). Відмінність одного предмета від іншого зафіксована в категорії якості. Остання є визначеністю, що збігається з буттям; якщо зникає ця якість, дещо стає іншим. Протилежністю якості є кількість. Вона – визначеність, байдужа до буття; кількісні зміни предмета не скасовують його буття у певній якості. Синтезом кількості та якості є міра. Вона позначає межі, в яких кількісні зміни не призводять до зміни якості. Порушення межі, або міри, спричиняє появу нової якості, яка виникає шляхом перериву поступовості, стрибкоподібно. Закономірний зв’язок якості та кількості, виявлений Гегелем, став пізніше основою формулювання закону взаємного переходу кількісних і якісних змін – одного з трьох головних законів діалектики.

Ланцюг стрибкоподібних якісних змін створює “вузлову лінію відносин міри”. Для її ілюстрації Гегель наводив приклад нескінченної зміни агрегатних станів води залежно від температури. Якщо ці стани постійно змінюються, то виникає питання про носія цих змін, про деякий субстрат, що лежить в основі ланцюга перетворень. Тобто постає питання про сутність, яка перебуває в буттєвих змінах.

“Вчення про сутність” – другий розділ “Науки логіки”. На відміну від буття (поверхневого шару дійсності), сутність – внутрішній світ, глибинні зв’язки, що лежать в основі буття. В розділі “Буття” поняття переходять одне в одне, тобто відображається зв’язок предметів типу “перехід”; звідси й закон взаємного переходу. У розділі “Вчення про сутність” поняття злиті одне з іншим, “світяться”, взаємовідображаються, або рефлексують. У бутті дещо стає іншим, у сутності дещо є інше, існує лише в єдності із своєю протилежністю, тобто є суперечністю. Сутність і є суперечність, або єдність протилежностей. Гегелівське розроблення проблеми суперечності також увійшло до змісту другого закону діалектики – закону єдності і боротьби протилежностей.

Вчення про сутність має три підрозділи. У першому вона розглядається крізь призму її самосуперечливості й тлумачиться як основа існування. Існування відрізняється від буття. Буття безпосереднє, існування завжди чимось опосередковане, обгрунтоване. Існування є буттям, яке отримало основу. Основою ж існування, або життєвості, є суперечність – рушійна сила існування. Дещо, писав Гегель, є життєвим лише настільки, наскільки воно містить у собі суперечність.

Другий підрозділ вчення про сутність присвячений явищу. Останнє є сутністю в своєму існуванні. Сутність не залишається позаду або осторонь явища, а немовби через свою безмежну доброту відпускає свою видимість у безпосередність і дарує йому (явищу) радість існування. Бог, який як сутність є благістю оскільки він дає існування моментам своєї видимості в самій собі, створює світ. Явище не існує саме собою, воно завжди виражає певну сутність. Сутність являється, явище – сутнісне. Тотожне в явищах (те, що повторюється в них) є закон. Закон і сутність – речі однопорядкові.

Третій підрозділ учення про сутність має назву “дійсність”. Дійсність – це синтез сутності та явища (існування), або внутрішнього і зовнішнього. Вона охоплює, по-перше, можливість, по-друге, випадковість. Можливість є те, що сутнісне для дійсності, але сутнісне таким чином, що воно водночас є лише можливістю. Оцінювана як одна лише можливість, дійсність є дещо випадкове, і навпаки, можливе саме є тільки випадкове. Можливість може перейти в дійсність за наявності умов; тоді вона стає необхідністю. У зв’язку з категорією необхідності Гегель дав цікавий аналіз проблеми свободи, який буде продовжений у “Філософії права”.

Закінчується вчення про сутність аналізом причинності. Причина породжує рівну собі дію. Тому між дією та причиною відбувається взаємодія. Взаємодіючи, причина і дія постійно міняються місцями: дія стає причиною, і навпаки. Ланцюг постійно змінюваних причин та наслідків повторює “вузлову лінію відносин міри”. Тут виникає питання: а чи існує щось субстанційне у цих нескінченних змінах? Гегель дав ствердну відповідь. Таким вільним від переходів причин та наслідків є поняття.

“Вчення про поняття” є третім розділом “Науки логіки”. Поняття визначається як цілісна сфера “суб’єктивної логіки” (два перші розділи Гегель назвав “логікою об’єктивною”). Третій розділ також має тріадну структуру: а) суб’єктивне поняття, б) об’єкт, в) ідея.

У підрозділі “суб’єктивне поняття” розглядаються питання, які утворюють традиційний зміст підручників з формальної логіки: поняття, судження, умовивід. Своє завдання Гегель вбачав у тому, щоб накопичений століттями, але закостенілий матеріал привести в активний стан, знову розпалити в ньому вогонь життя. Філософ прагнув відновити пізнавальну цінність засобів формальної логіки, побачити у фігурах умовиводів реальні відносини речей. Розглядаючи різні типи силогізмів, він сформулював таку думку: всі речі суть умовиводи, дещо загальне, з’єднані через особливість з одиничністю. Найдовершенішим силогізмом є умовивід необхідності, який Кант вважав законом природи. Завдяки таким умовиводам розум з допомогою понять та суджень має змогу формулювати закони, тобто відкривати у своїй власній сфері дещо таке, що притаманне об’єктивному світові. Тим самим, за словами Гегеля, поняття взагалі реалізувалося: точніше кажучи, воно отримало таку реальність, яка є об’єктивністю.

Суть переходу від суб’єктивного поняття до об’єкта полягає в тому, що, за Гегелем, поняття здатні втілюватися в об’єктивних речах, по-перше, через людську діяльність, по-друге, через творення світу речей. Об’єкт – предмет другого підрозділу “Вчення про поняття” – проходить три ступені розвитку: механізм, хімізм, телеологізм. Телеологічний об’єкт знімає обмеженості двох перших. Його вище значення ілюструється просто: досить згадати про механічну і хімічну техніку, щоб зрозуміти, що саме породження таких об’єктів щоразу залежало від зовнішньої щодо них мети, яка, проте, діяла принципово, а отже, не була зовнішньою для тієї сфери дійсності, до якої вона застосовувалася. Це був рух самої об’єктивності до вищої сходинки. Гегель проаналізував діалектику мети і засобів, їхнє сходження на вищу стадію – здійсненої мети, або поняття. Єдність поняття (мети) і об’єктивності – ідея.

Розділ “Вчення про поняття” і “Наука логіки” в цілому завершується аналізом ідеї (істини). Істина – це збіг поняття і об’єктивності. Абстрактної істини немає, вона завжди конкретна. Істина увібрала у своєму змісті всі попередні визначення, починаючи з чистого буття, з нічого, становлення тощо. Її конкретність і є її різнобічністю, яка досягається синтезом усіх попередніх визначень. Істину не можна охопити відразу у готовому вигляді. Вона є процесом нашого осягнення сукупності її визначень. Мислення, яке розгортає у часі ланцюг її характеристик, повторює процес буття істини, збігається з ним, беручи категорії, що її розкривають, у їхніх взаємних суперечливих зв’язках – переходах, взаєморефлексії, запереченні заперечення. Так досягається істинне, а отже, конкретно-системне знання про світ як органічну цілісність, породжену абсолютною ідеєю.

Однак і цього мало для розуміння ідеї – істини. За Гегелем, вона є не лише відповідністю поняттю предмета (про що писав Аристотель), а й відповідність предмета своєму поняттю. Розглядаючи предмет, ми повинні визначити, чи збігається він із своїм поняттям, містить у собі істину, чи ні. Таке розуміння істини можна знайти в пересічному словозастосуванні: говорять, наприклад, про істинного друга і розуміють при цьому людину, поведінка якої відповідає поняттю дружби. Тобто мало мати поняття (ідеї) дружби, добра, краси тощо, мало прагнути до їхнього пізнання, як це робив Сократ. Треба ще й діяти адекватно, бути відповідним їм. Істина, за Гегелем, предметна, її потрібно не лише пізнати, а й практично реалізувати в житті.

Пізнання істини має своїм об’єктом життя, в якому втілилася безпосередня ідея (ідея добра, краси тощо) як душа у певному тілі. Уна-слідок пізнання цієї душі – ідеї отримуємо істина. З одного боку, остання відповідає своєму предмету – життю – і є теоретичною ідеєю, відображенням життя, а з іншого – вона збуджує волю та діяльність людини на приведення предметів (насамперед свого життя) у відповідність з отриманою істиною: тут істина є ідеєю блага, або практичною ідеєю.

Завершується “Наука логіки” невеличким підрозділом вчення про поняття, який має назву “Абсолютна ідея”. Ось як визначив її Гегель: абсолютна ідея є, як виявилося, тотожністю теоретичної і практичної ідей. Вона є абсолютна і повна істина, ідея, що сама себе мислить, а саме – розуміє себе як розумну, логічну ідею. її змістом є система логічного, або категорій.

Гегель не тільки розвинув теорію розвитку і діалектичний метод, а й довів, що за його законами розвивається мислення, абсолютний дух, який в кінці кінців, з усім його становленням є конкретним буттям. Гегелівську діалектику, як найбільш широке, багате за змістом і глибоке вчення про розвиток, продовжили розвивати К. Маркс та Ф. Енгельс, які вважали її найвеличнішим здобутком класичної німецької філософії. Ф. Енгельс у своїй роботі “Л. Фейєрбах і кінець німецької класичної філософії” писав, що гегелівська філософія раз і назавжди розправилася з будь-якими уявленнями про кінцевий характер результатів людського мислення і діяльності. Що істина, яку повинна пізнати філософія, представлена вже не як готові й зібрані до купи постулати чи догмати, які залишається тільки вивчити. Істина є в самому процесі пізнання, в довгому процесі розвитку науки, з нижчих щаблів до все вищих і вищих. Марксистська філософія творчо скопіювала будову гегелівської діалектики, модифікувала висунуті в ній принципи, категорії і головні закони.