Політологічний словник
Етнополітнчні конфлікти (динаміка і типологія) – для будь-якого Е. к. характерна стадіальна динаміка розвитку. Перша, передконфліктна стадія (виникнення гострих суперечностей) є латентною (прихованою) і має дві фази. Початкова фаза супроводжується нагромадженням невдоволення через глибокі розбіжності інтересів, цінностей етносуб’єктів конфліктної ситуації. Вона характеризується такими основними рисами: 1) зростання егоцентризму (крайня форма індивідуалізму та егоїзму); 2) посилення функціонування в суспільстві
Третя стадія – врегулювання етноконфліктної ситуації. Вона характеризується тим, що на ній, по-перше, відбувається зміна об’єктивної і суб’єктивної ситуації і здійснюється пошук компромісу, при якому перебудовується свідомість – образ ворога перетворюється на “образ партнера”, а психологічна установка до боротьби – на орієнтацію до співпраці. По-друге, на цій стадії досягається консенсус, тобто взаємна згода щодо припинення конфлікту. Етнополітичні конфлікти проявляються у різних формах: міжетнічна напруженість, протистояння, конфронтація, національно-визвольний рух, міжнаціональна криза, воєнна конфронтація і протиборство.
За характером дії конфліктуючих сторін Е. к. можна класифікувати як ненасильницькі і насильницькі. До ненасильницьких форм належать мітинги, демонстрації, пікети, акції громадянської непокори, голодування, прийняття інституціональних рішень. В останніх конфліктах, коли у суперечність заходять норми конституції, законодавства, які реалізують інтереси конфліктуючих сторін, головними дійовими особами є владні структури, політичні партії й об’єднання, громадські рухи. Насильницькі конфлікти відбуваються у вигляді відкритих зіткнень за участю регулярних військ, а також бойових дій озброєних ополченців, що нерідко супроводжуються жертвами. Етнополітичні конфлікти можна класифікувати за основними цілями та змістом вимог, які висувають конфліктуючі сторони. Таку типологію конфліктів запропонувала в 1992-1993 рр. російська дослідниця Л. Дробижева. Грунтуючись на аналізі досвіду кінця 80-х – початку 90-х років, вона вирізняє такі типи конфліктів. Перший тип – статусні інституціональні конфлікти в союзних республіках, які переросли у боротьбу за незалежність. У процесі розвитку національних рухів в Естонії, Литві, Латвії, Вірменії, Україні, Грузії, Молдові етнонаціональні вимоги перетворились у вимоги державної незалежності. Основною формою конфліктів цього типу була інституціональна. Другий тип конфліктів – статусні конфлікти в союзних й автономних областях, які виникли в результаті боротьби за підвищення статусу республіки або його отримання. Це характерно для частини колишніх союзних республік, що бажали конфедеративного рівня відносин. Наприклад, про це заявляло керівництво Казахстану, а також окремих колишніх автономій, які прагнули піднятися до рівня союзних республік, зокрема Татарстану. Конфлікт завершився підписанням Договору міждержавними органами Російської Федерації і державними органами Татарстану, який містить елементи як федеративних, так і конфедеративних відносин. До цього типу конфліктів Л. Дробижева зараховує етнонаціональні рухи за створення власних національних утворень, наприклад, інгушів у Чечено-Інгушетії, ногайців і лезгинів у Дагестані, балкарців у Кабардино-Балкарії. Автономістські вимоги висувались елітою Башкортостану, Туви, таджиками Узбекистану, узбеками Киргизстану, киргизами Горного Ба – дахшану в Узбекистані. Третій тип конфліктів – етнотериторіальні. Четвертий тип – конфлікти міжтрупові (міжобщинні). До цього типу можна зарахувати конфлікти, які були в Якутії (1986 р.), в Туві (1990 р.), а також російсько-естонський в Естонії, російсько-латиський у Латвії, російсько-молдавський у Молдавії. Масові міжгрупові насильницькі зіткнення спостерігалися в Азербайджані, Вірменії, Киргизстані, Узбекистані.
Російські політологи Е. Паїн і А. Попов пропонують іншу типологізацію конфліктів. По-перше, це конфлікти стереотипів, тобто та стадія конфлікту, коли етнічні групи ще чітко не усвідомили причин суперечностей, але щодо опонента створюють негативний образ “недружелюбного сусіда” “небажаної групи”. По-друге, це “конфлікти ідей”, характерною рисою яких є висунення тих чи інших претензій. По-третє, це конфлікти дії, до яких вчені зараховують мітинги, демонстрації, пікети, прийняття інституціональних рішень, аж до відкритих зіткнень.
Класифікують етнополітичні конфлікти за особливостями суб’єктів супротивних сторін. У цьому разі вирізняють конфлікти між етнічною групою і державою (Абхазія і Нагарний Карабах до створення самопроголошених держав) і конфлікти між етнічними групами (погроми турків-месхетинців у Фергані, конфлікт між киргизами і узбеками в Ошській області).
Можна поділити етнополітичні конфлікти за сферами проявів та причинами виникнення: етнотериторіальні, етноекономічні, етноісторичні, етнокультурні, етноюридичні, етнопсихологічні, ентноідеологічні.
Науковці всі етнополітичні конфлікти на пострадянському просторі поділяють на такі основні типи: територіальні конфлікти, нерідко тісно пов’язані із возз’єднанням роздрібнених етносів, джерелом яких виступають внутрішньополітичні, здебільшого і озброєні зіткнення між урядом і національно-визвольним рухом або сепаратистським угрупованням, що має військово-політичну підтримку сусідньої держави (Нагарний Карабах, Південна Осетія, північно-східні регіони Казахстану, Південний Дагестан та ін.); конфлікти, породжені прагненням етнічної меншості реалізувати право на самовизначення у формі створення незалежного державного утворення (Абхазія, Придністров’я); конфлікти, пов’язані з відновлен ням територіальних прав депортованих народів (між осетинами та інгушами за Пригорний район, кримськими татарами й іншими етнічними групами Криму); конфлікти, в основі яких лежать претензії тієї чи іншої держави на частину території сусідньої держави; конфлікти, джерелами яких є наслідки довільних територіальних змін, здійснених у радянський період (проблеми Криму, територіальні врегулювання у Закавказзі і Середній Азії); конфлікти, породжені багаторічним перебуванням депортованих народів на території інших республік (турки-месхетинці в Узбекистані, чеченці в Казахстані та ін.); конфлікти, пов’язані з абсолютизацією і протиставленням принципів права народів на самовизначення і територіальною цілісністю держав, з прагненням легітимізації соціально-політичного верховенства “корінної” (“титульної”) нації певної держави або національно-державного утворення над іншими народами; конфлікти, в яких за лінгвістичними дискусіями (про державну мову) нерідко приховуються глибокі суперечності між різними національними групами.
Дробижева Л. М. Этнополитические конфликты. Причины и типология (конец 80-х – начало 90-х гг.) // Россия сегодня. Трудные поиски свободы. – М., 1993; Политология: Учеб. пособие для техн. и-тов / Под ред. М. А. Василика. – СПб., 2000.
О. Антонюк
(2 votes, average: 4,00 out of 5)