Вступ до філософії – підручник
РОЗДІЛ VI
ФІЛОСОФСЬКО-ГУМАНІСТИЧНА ДУМКА В УКРАЇНІ (ДРУГА ПОЛОВИНА XIII – ПЕРША ПОЛОВИНА XVII СТ.)
Ідеї гуманізму і Реформації у творах діячів братського руху та вченого гуртка друкарні Кисво-Печерської лаври
Наприкінці XVI ст. під тиском католиків та уніатів в українській православній церкві посилюються непорядки, дезорганізація, особливо серед вищої ієрархії. Боротися проти цього тиску старими методами (простим запереченням фактів, “викриттям” латинства) стало важко. Потрібно було підвищити
Головним осередком братського руху на українських землях став Львів. Перші документальні згадки про львівське братство датуються 1463 р. Але найбільш активна його діяльність починається з 1586 р., коли при Успенському соборі був затверджений новий статут братства. У цьому ж році при братстві була відкрита школа, прийняті її статут і програма. В школі могли навчатися всі верстви населення; в ній викладались початки поетики, риторики, діалектики, астрономії, музики. Філософія як окремий предмет не викладалась, але філософські проблеми були включені при вивченні логіки (діалектики) та інших наук. Провідними викладачами школи були такі видатні діячі української культури, як Стефан Зизаній, Кирило Транквіліон-Ставровецький, Йов Борецький, М. Смотрицький та ін.
У 1615 р. при Богоявленському монастирі сформувалось Київське братство, яке започаткувало новий етап у розвитку братського руху, відігравши значну роль у розвитку гуманістичних і реформаційних ідей в Україні. На цей час значно розширилась і зміцніла соціальна база братства, до нього влилися представники вищих прошарків, які не перейшли в католицизм та унію, а прагнули боротись проти них. Авторитет братського руху значно зріс, коли до Київського братства вступив гетьман Війська Запорозького Петро Конашевич-Сагайдачний зі всім військом. Це дало нові імпульси в боротьбі проти польських властей, проти свавілля польської шляхти.
Прихід нових, освічених сил до братства позначився і на самій православній церкві, на її зміцненні, підвишенні освіченості та авторитету серед українського народу. Водночас із організацією Київського братства була відкрита Київська братська школа, в якій викладали відомі діячі української культури І. Копинський, М. Смотрицький, К. Сакович, X. Євлевич та ін. Українські православні братства підтримували між собою тісні зв’язки, обмінювались виданими у своїх друкарнях творами, підручниками. Провідні викладачі, вчені протягом свого життя працювали в різних братських школах. Незважаючи на жорстокий тиск з боку католицизму, унії, братчики крок за кроком відвойовували у єзуїтів українську молодь. Братства внесли світський струмок у духовну культуру східних слов’ян, поступово вивільняючи шкільництво, освіту від опіки церкви та її ієрархії.
Антицерковна діяльність братчиків не зводилася до заперечення віри взагалі, їхні виступи були направлені на зміцнення “істинної” віри, якій притаманні простота і чистота первіснохристиянського періоду. Особливо це характерно для творчості діячів братств раннього періоду. Орієнтація на далеке минуле (первіснохристиянський період) призвела до того, що ці братчики розглядали нове як таке, що не має позитивної оцінки і є джерелом всякого зла. Абсолютне добро – це Бог і його одкровення, дане людині. Віталій з. Дубна в “Діоптрі”, І. Копинський в “Алфавіті духовному”, Л. Зизаній в “Катехізисі” робили спроби довести, що добро міститься саме в тому написаному, яке йде від Святого Письма і творів отців і вчителів східної церкви. А нове – це вигадки католиків, єретиків, людського тілесного розуму. Справжня, священна істина цілковито викладена в Біблії і витлумачена апостолами й отцями церкви.
Особливою повагою у ранніх братчиків користувались ідеї неоплатонізму, твори Діонісія Ареопагіта, його вчення про суть єдиного Бога, його множинності у трійці. З питань етики авторитетом вважався Іоанн Златоуст, з проблем людини, її самопізнання і самовдосконалення, душі та свободи братчики посилались на отців – каппадокійців Василія Великого, Гр. Назіанзіна, Гр. Нисського, а також М. Сповідника, Є. Сірина та ін.
Особливо поважали братчики видатного візантійського філософа Іоанна Дамаскіна за твір “Джерело знань”, зокрема його дві частини – “Діалектика” та “Слово про істинну віру”. Широко використовували братчики і культурний доробок південних слов’ян, особливо болгар.
Стефан Зизаній (бл. 1570 – 1600) вирізнявся серед діячів братств, які виступили проти церкви, своїм радикалізмом і демократичністю. Один із засновників Львівської братської школи, її ректор, письменник, мислитель, гуманіст, просвітник. Виходець із міщанської сім’ї Хоми Куколя, Ст. Зизаній народився в с. Потелич (тепер Львівської обл.). За виступи проти католицизму та унії він переслідувався як світською, так і духовною владою, за що був відлучений від церкви і навіть оголошений державним злочинцем. З позицій визнання загального священства він спрямував свою критику і проти православної церкви, її ієрархії і кліру. Основним звинуваченням проти Ст. Зизанія було те, що він “противно пастырей неистовствует” і цим “так Русь поблазнил, же єго книжкам баламутным лепей євангелій верят”. В іншому звинуваченні йдеться, що Зизаній, виступаючи проти церкви і королівської влади в Україні, “з небом і землею воює, а ні богу, а ні людям не вибачає… Короля, пана нашого, негарно в казаниях своїх згадує… Русь до бунтів і незгоди під’южує…” Ховаючись від переслідування, 1599 р. він змушений був постригтись у ченці, а 1600 р. втік до Валахії, де невдовзі й помер.
Ст. Зизаній присвятив свою творчість боротьбі за незалежність Батьківщини, за духовно-релігійну самостійність українського народу. У своїх працях “Катехізис”, “Ізложеніе о вірі”, “Казанье святого Кирилла…” він викриває зловживання церковної верхівки, закликає до боротьби з наступом католицизму.
Щодо його філософських поглядів, то він з раціоналістичних позицій відкидав учення про страшний суд, який має відбутися після смерті людини, не погоджувався з висновком церкви про безсмертя душі, існування потойбічного царства, пекла і раю. Думка Зизанія про те, що душа не може існувати окремо від тіла, призвела його до заперечення догмата про посмертне блаженство та особливу близькість до Бога різних святих. З реформаторських позицій він розглядає місце священнослужителів, функції яких може виконувати кожна людина, якщо вона вірить науці Христа.
Кирило Транквіліов-Ставровецький (р. нар. невід.- 1646) – один із найбільш визначних українських книжників кінця XVI-початку XVII ст., прокладав шлях до формування ренесансно-гуманістичних ідей в Україні. Український письменник, філософ, церковно-освітній діяч, друкар – видавець. Викладав у Львівській, Віленській братських школах, а також у Київському і Рогатинському братствах. Організував власну пересувну друкарню, де видрукував книгу “Зерцало богословіи”, що містила виклад християнських догматів, елементів космогонії і збірку проповідей “Евангеліе учителное”.
Внаслідок конфлікту з деякими православними ієрархами і під впливом різкої критики Й. Княгиницьким “Зерцала богословії” К. Ставровецький у 1626 р. перейшов до унії, отримав архімандрію Чернігівського Єлецького монастиря, у якому пробув до кінця свого життя.
Популярною серед простого народу була збірка прозових творів К. Ставровецького “Перло многоценное”, надрукована 1646 р. Однак збірка, як і “Евангеліе учителное”, була засуджена духівництвом за єретичні висловлювання. “Евангеліе…” за царським наказом було спалене, а інші твори мислителя заборонені.
Філософські погляди К. Ставровецького формувались на грунті неоплатонізму. Бога він розглядав як творця, премудрого художника, іманентне, всюдисутнє світове начало. “И напервій приводит (ъ) бог з небития въ битіє всю видимую тварь, небо и землю”. Бог невизначений, недоступний для людських почуттів і розуму, таємний, невловимий, безмежний, вічний. Таке розуміння Бога близьке до ідей пантеїзму з його ототожненням Бога і природи.
У “Зерцалі богословіи” К. Ставровецький виклав своє вчення про чотири світи: невидимий світ духовних сутностей; видимий світ, у якому живе людина; малий світ – світ самої людини; світ поєднання злих і грішних людей з дияволом – злосливий світ. Цією ідеєю множинності світів він підкреслював, що не весь світ є зло, а виступає як добро і краса. У розділі “О сотворен ю неба и земли, видимого сего мира и єже в нем” К. Ставровецький стверджує, що створений Богом видимий світ складається з чотирьох елементів, стихій, від яких пішли всі речі видимого світу. Такими елементами є вогонь, повітря, вода і земля. Аналізуючи стихії, К. Ставровецький говорить про їх єдність і відмінність, взаємозв’язок і взаємоперехід, послідовність і надану їм Богом закономірність. У розділі “О сотворен ю чоловіка, которій малим миром нарицається” він викладає своє уявлення про людину як мікрокосм. У дусі філософських традицій середньовіччя К. Ставровецький розглядає людину як єдність двох протилежних сутностей – тіла, яке, як і весь видимий світ, складається з чотирьох елементів, і невидимої, розумної і безсмертної душі: “Тіло видимое с чотирох елементов съставлено: плоть от землі, кръв от води, диханіє от воздуха, теплота от огня. Душа же, невидимая, разумная и несмергел ная, дуновением божіим в тіло вложена…” .
Тут К. Ставровецький аналізує п’ять органів чуття, які він ототожнює із стихіями у світі, що свідчить про ідею єдності макро – і мікрокосмосу. Душа з тілом перебуває у єдності, вона розлита в усьому тілі, без тіла душа не може відчувати, розуміти, воліти, набувати доброчесностей, тіло для душі “єст милостивий приятель”. У свою чергу, “тіло же да пребиваєт под властію душі разумной і да научаєтеся и познаваєт, яко прах єст и ісказительности начиная”. Людина, зазначає К. Ставровецький, є водночас світле і темне, ангел і звір, дух і плоть, смерть і життя.
Світорозуміння К. Ставровецького, трактування ним суті людини, утвердження її активного земного життя зумовили його соціально-політичні та морально-етичні погляди. Головне для людини – знати Бога і бачити його правду, жити і діяти за його законами. Він засуджував “злосливий світ”, світ заздрощів, гордині, пияцтва, розпусти, здирства, світ багатіїв та церковних владик. Люди рівні перед Богом і за своєю природою, тому треба робити все, щоб вони не ворогували між собою, а були братами, друзями.
Кожна людина має право насолоджуватись красою світу, всім сущим, всіма радощами тілесних почуттів.
К. Ставровецький любить рідну мову, поважає її, захищає і постійно вживає її у своїй публіцистичній і науковій творчості.
Ісайя Копинський (р. нар. невід. – 1640) – відіграв помітну роль в історії вітчизняної культури. Письменник – полеміст, церковно-освітній діяч, мислитель. Отримав освіту у Львівській братській школі, був ігуменом, обіймав посаду єпископа, а 1631 р. обраний митрополитом Київським, проте 1632 р. був скинутий П. Могилою й ув’язнений. До і після ув’язнення вів антикатолицьку та антиуніатську діяльність. Найбільш відомим твором І. Копинського є “Алфавіт духовний”.
У центрі уваги мислителя стояла проблема людини, піднесення у ній морального, розумного і духовного начал. Змальовуючи природу, яка створена Богом для людини, Копинський зазначає, що пізнання її людиною без пізнання самої себе, своєї суті не потрібне. Тільки в єдності пізнання людина зможе зрозуміти, що вона є водночас і тілесна, і духовна істота, зовнішня і внутрішня. У розв’язанні питання, що є важливішим – тілесне, зовнішнє, чи духовне, розумне, внутрішнє, Копинський радить надати перевагу духовному, внутрішньому, оскільки воно веде до пізнання самого себе і Бога. Але пізнання Бога досягається не тільки в процесі самопізнання, а й у пізнанні природи, “Ніхто не зможе пізнати Бога, доки не пізнає насамперед себе; не пізнає ж досконало себе, доки не прийде спочатку до пізнання всіх речей у світі…” . З концепцією самопізнання пов’язана його теорія “умного делания”, яка грунтується на розумі та передбачає моральне вдосконалення.
Щодо моральних проблем – добра і зла, гріха і доброчестя, смислу людського земного життя – мислитель вважав, що людина може досягти щастя, блаженства, якщо вона дотримується настанов божих, є чесною, бореться зі злом і гріхом, завжди “міри правильної й розумної в усьому дотримується”. Говорячи про земні, тимчасові насолоди, які нерідко ведуть до зла, до гріха, Копинський проголошує найбільшою насолодою Царство небесне, божественне, яке є в усьому, в тому числі й у самій людині. Він засуджував багатіїв, протиставляючи їм ідею рівності всіх людей. Був прихильником національної незалежності своєї Батьківщини і релігійної самостійності українського народу.
Мелетій (Максим Герасимович) Смотрицький (бл. 1572 – 1633) посідає чільне місце серед українських мислителів другої половини XVI-першої половини XVII ст. Народився він у с. Смотрич на Поділлі, освіту отримав в Острозькій академії, ректором якої був його батько. Згодом навчався у західноєвропейських університетах, отримав ступінь доктора медицини. Повернувшись на Батьківщину, працював викладачем у школі Віденського братства. 1617 р. постригся у ченці, тоді ж і прийняв ім’я Мелетія; у 1618 – 1620 рр. був ректором Київської братської школи, пізніше обіймав посади єпископа, архімандрита. Повернувшись до Києва після подорожі святими місцями Близького Сходу і втративши надію зайняти високу посаду в церковній ієрархії, спочатку таємно (1627), а потім відкрито приймає унію.
У творах, написаних до переходу в унію, – “Антиграф або отповідь на дошкульний твір…”, “Тренос або плач східної церкви”, “Виправдання безвинності” та ін. – М. Смотрицький розкриває зв’язок релігійної боротьби з політичними інтересами та планами папства і польських феодалів, показує справжнє обличчя католицької церкви як “алчного звіра”. Критично ставився він до православного духовенства, яке через свою жадобу, моральну деградацію, здирства не може очолити боротьбу за віру і фактично зраджує свій народ.
Особливе значення для розвитку культури слов’янських народів мала “Граматика словенська” М. Смотрицького, яка стала посібником для братських шкіл і якою користувались не тільки українські, а й білоруські, російські, болгарські, сербські та інші вчені.
Після переходу в унію М. Смотрицький пише ряд трактатів, у яких виправдовує свій перехід і закликає всіх прийняти унію, оскільки вона здатна привести до спокою і злагоди. Твори М. Смотрицького, крім релігійної спрямованості, були наповнені філософськими та соціально-політичними ідеями. У проблемі відношення віри і розуму він віддавав перевагу вірі, не заперечуючи водночас і роль розуму, а також почуттів у пізнанні природи. З повагою ставився до античних мислителів, до гуманістів епохи Відродження, до середньовічних учених, використовував їх філософське надбання на грунті вітчизняної філософії.
Щодо поглядів М. Смотрицького привертає увагу його схильність до теорії, згідно з якою соціальний устрій порівнювався з людськими органами: голова – це духовна і світська влада, тулуб – вищі стани, а руки і ноги – простий народ.
Культурно-освітня діяльність Львівського, Київського та інших братств не вичерпується названими іменами. У різний час тут працювали Иов Борецький, Касіян Сакович, Хома Євлевич, Гаврило Дорофієвич, Лаврентій Зизаній, Петро Могила та їн.
Величезну роль у розвитку і поширенні гуманістичних і реформаційних ідей в Україні відіграло книгодрукування. В середині XVII ст. в Україні вже налічувалось 25 друкарень, серед яких найбільшою і найпотужнішою була друкарня Києво-Печерської лаври, яка стала одним з важливих культурно-освітніх осередків в Україні. Відкрита друкарня у 1616 р., через рік після створення Київського братства. Особливу роль у її організації і роботі відіграв Єлисей Плетенецький, зібравши навколо друкарні най – прогресивніших культурних і церковних діячів тогочасної України, які мали великий досвід полемічної боротьби, знали друкарську справу. В цей гурток входили З. Копистенський, А. Зизаній, П. Беринда, Т. Земка, Г. Дорофієвич, О. Митура, Й. Борецький та ін. Першими творами, які вийшли з Лаврської друкарні, були “Часослов” (1616) 3. Копистенського, книга, що призначалась для шкільного навчання, “ВЬзерунок цнот” (1618) О. Митури, “Анфологіон” (1619) – збірник святкових служб на весь рік.
Більш секуляризованими стають філософські, наукові побудови в 20 – 30-х роках XVII ст., помітним стає відхід від неоплатонізму і зближення з арістотелізмом і природознавством, все чіткіше виявляється потреба в раціональному розкритті причин кожної речі. Найбільш яскраво ці гуманістичні та реформаційні тенденції виявлялись у творчості Лаврентія Зизанія, молодшого брата Стефана Зизанія, Найвизначнішим його твором є “Великий катехізис”, спрямований проти католицизму і протестантизму. Він же виконував й іншу функцію – був посібником для братських шкіл при вивченні основ православного віровчення. Але під час обговорення цього твору православними та світськими особами Л. Зизанію були винесені звинувачення в єресі – неортодоксальне розуміння трійці, спроби олюднити Бога, неправильне розуміння душі і свободи волі, занадто велика увага до явищ земної природи тощо. Після цього Л. Зизаній відмовляється від авторства, а його “Великий катехізис” виходить Лише у 1783 р.
У 1627 р. у Лаврській друкарні видається “Лексіконъ славеноросскій и именъ тлъкованіє” Памші Берипди. У “Лексіконі” з гуманістичних позицій осмислюються й узагальнюються дані тогочасної науки, світські знання. В ньому багато філософських понять, категорій, різних імен біблейських персонажів, грецьких і римських богів, яким дається тлумачення. В гуманістичному ключі написані і його поетичні твори, зокрема “На рождество Христово вірші”.
У напрямку гуманістичних тенденцій розвивалась творчість Петра Могили, який теж очолював Лаврську друкарню, та інших українських діячів цього гуртка.
Завдяки діяльності представників ученого гуртка друкарні Києво-Печерської лаври у філософській думці України міцніють гуманістичні ідеї, торується більш широкий шлях до вивчення світських наук, раціонального осмислення суспільного буття і народної культури. Виникає потреба в оволодінні досягненнями західноєвропейської науки і філософії, а звідси і потреба в організації школи вищого типу, яка б синтезувала надбання духовної культури і розробляла філософські проблеми на основі теоретичного освоєння дійсності. Такою школою стала Києво-Могилянська академія.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)