Політологічний словник
Колонізація України – процес заселення та подальшого освоєння незаселених, окраїнних українських земель, що здійснювався кількома хвилями й заходами різних форм української держави або сусідніми державами.
Після занепаду Київської Русі її землі були поділені на удільні князівства або загарбані сусідами. У ХІV – ХVІ ст. величезні території захопила Литовська держава, яка до певної міри була продовжувачем традицій Київської Русі, її суспільного устрою та культури. Однак процес заселення теренів України
Тривалий та всеохоплюючий вплив на долю України мала колонізація її земель з боку Речі Посполитої (Польщі). Цей процес болісно позначився на долі наших предків і відобразився в ополяченні українського населення, тобто в добровільному і примусовому переході його в лоно польської мови та культури. Рушіями до просування польського королівства на схід були три основні суспільно-політичні сили: магнати Південно-Східної
К. У. здійснювала і Росія. З моменту укладення Переяславського договору (1654 р.) в Україні з’явилося чимало росіян, хоча їх ніколи не було так багато, як поляків. На відміну від Польщі царський уряд уникав конфліктів з українським населенням. Після заволодіння Російською імперією півднем України і Кримом посилюється колонізація цих земель, впроваджуються урядом так звані слобідські поселення. Наприкінці XVIII – на початку XIX ст. царський уряд залучає до процесу К. У. іноземних переселенців. У 1762-1763 рр. цариця Катерина II видала укази, в яких на вигідних умовах запрошувала іноземців переселятися до Російської імперії, в тому числі й в Україну. Іноземні колоністи – німці, голландці, швейцарці, болгари, серби, греки поступово перетворили дикі степи в урожайні землеробські райони. Після руйнації Запорозької Січі (1775 р.) близько половини запорозьких земель було розподілено між російськими вельможами, а решту передано німецьким і сербським колоністам. Характерними і порівняно результативними були колонії німецьких переселенців (у межах території України проживало в той час близько 500 тис. людей німецького походження). У XIX ст. значну увагу було приділено й промисловій К. У., що сприяло створенню нових і розширенню існуючих міст на Півдні. Найважливіші з них стали: Катеринослав, Херсон, Миколаїв, Одеса та ін. Характерною особливістю К. У. Росією була цілеспрямована русифікація населення, насамперед українського дворянства (питома вага власне росіян в Україні початку XX ст. становила лише близько 12 %). Інші К. У. практикували окупаційні режими на західноукраїнських землях між двома світовими війнами, які мали за мету денаціоналізувати українське населення. Так, у 1920- 1938 рр. до Галичини і Волині з корінної Польщі переселилася вельми значна кількість хліборобів – колоністів. На 1 січня 1939 р. в українській Галичині мешкали 73,2 тис. польських колоністів, на Волині – 30 тис. У 20-ті роки намагалися румунізувати українське населення Південної Буковини і Південної Бессарабії румуни. У цей час спостерігалися й окремі, незначні колонізаційні рухи в Україні, насамперед переселення на Херсонщину узбеків з метою розведення бавовни, а також поселення канадських українців на Одещині. Але з початком колективізації цей рух припинився. Дуже помітними колонізаційні рухи були після Другої світової війни. До Криму, після депортації кримських татар, масово переселяли росіян з центральних та нечорноземних областей Російської Федерації, до південних областей України – мешканців західноукраїнських областей, зокрема лемків, внаслідок післявоєнних репатріаційних угод між Польщею і колишнім СРСР.
А. Кудряченко
(2 votes, average: 2,50 out of 5)