Людина в системі духовних цінностей

Філософія посбіник

Тема 10. ФІЛОСОФІЯ КУЛЬТУРИ

§ 3. Культурологія та аксіологія

Людина в системі духовних цінностей

Нині найсуттєвішим завданням світового співробітництва є вироблення нового планетарного гуманізму, який стояв би на сторожі прав людини та боровся за людську свободу і достоїнство, а також вказував би і на наш обов’язок перед людством як єдиним цілим. Планетарний гуманізм заперечує нігілістичну філософію фатуму та відчаю, як і ту, що проповідує відмову від розуму і свободи, що одержима страхом та апокаліптичними

сценаріями Армагеддону. Сьогодні гуманізм, як і завжди, спонукає людей до того, щоб вони не шукали порятунку згори. Краще, що ми можемо зробити, – це закликати наш розум, відвагу, щоб втілити наші найкращі бажання в життя.

Сьогодні людина ніби “закинута”, за висловами філософів – екзистенціоналістів, у предметно-соціальний світ. Як жити в цьому світі? Чи може людина, яка належить своєму часу, культурі, виробити абсолютні критерії своєї моральної поведінки? Найбільш адекватними засобами самопізнання для вироблення ціннісних орієнтацій є краса (естетичне) і прагнення до добра (етичне).

Естетичні

цінності. У світі людини існує краса, що інтуїтивно зрозуміла всім, людина любить і захоплюється красивим, прекрасним, піднесеним. Відповідно їй не подобається потворне, низьке. Але такого наївно-інтуїтивного розуміння світу краси недостатньо для виявлення орієнтації в ньому. Необхідне філософське обгрунтування сфери краси.

До XVIII ст. у філософії естетика не була об’єктом вивчення. Це пояснюється тим, що грецьке “естетикос” означає “те, що відноситься до почуття”, але почуття вважалось всього лише моментом пізнавальної або ж практичної діяльності. Коли ж було з’ясовано, що світ чуттєво-емоційного має не лише підпорядковане, але й самостійне значення, то з’являється естетика, в рамках якої одержують своє осмислення такі цінності, як краса і прекрасне. Красу розуміють як досконалість чуттєвого, а мистецтво – як втілення краси. Категорія прекрасного конкретизує категорію краси, оскільки вона більш конкретна, включає в явному вигляді елементи зіставлення: щось не просто красиве, а дуже красиве, прекрасне і максимально віддалене від потворного – антипода прекрасного. Підкреслюючи своєрідність естетичного сприйняття, І. Кант характеризував його як “доцільність без мети”. Естетичне судження не зацікавлене в чомусь іншому, воно має самостійну цінність. У житті людини естетичне начало має своє особливе місце. Де і як існує естетичне? Безумовно, в узгодженості зовнішнього вигляду предмета з внутрішнім емоційно-образним людина постійно перевіряє все на людяність, шукає пропорцій, які б органічно пов’язували її з оточенням. Виразом краси може бути звук, речовина, рух, ритм, тіло людини, слово, думка, почуття. Мистецтво – це вміння виразити себе за законами краси. Прекрасне можна виразити в думці. Наприклад, в науці високо цінують докази, тобто красу мислення, думок. Красивими є й почуття, якщо вони ведуть до позитивно ціннісних переживань.

Етичні цінності. Термін “етика” Аристотель утворив від грецького слова “етос”, що означає “звичай”, “характер”. У сучасному філософсько-гуманістичному знанні існує багато етичних концепцій, головними з яких є етика доброчинностей, етика обов’язку та етика цінностей. Загалом етика спрямована на формування моральних орієнтацій в особистості. Основні ідеї етики доброчинності розробив Аристотель. Доброчинність – це такі якості особистості, реалізуючи які, вона творить добро. Вважається, що діючи відповідно до своїх чеснот, людина неминуче виявляється моральною. Зло пов’язане з обмеженістю чеснот. За Аристотелем, головними чеснотами є мудрість, розсудливість, мужність, справедливість. Англійський філософ XX ст. Б. Рассел пропонує свій перелік чеснот: оптимізм, хоробрість, інтелігентність. Новітні автори вказують на такі доброчинні цінності, як розумність, толерантність (терпимість до чужої думки), комунікабельність, справедливість, свободолюбство (любов до свободи).

На противагу етиці доброчинності, І. Кант розвивав цінності етики обов’язку. Він вважав, що ідеал доброчинності може вести до добра, але він іноді призводить до зла, а саме тоді, коли ним розпоряджається той, у жилах якого тече “холодна кров лиходія”. Це відбувається тому, що в чеснотах добро знайшло своє часткове і відносне, а не повне втілення. Вирішальним, основоположним критерієм добра може бути лише те, що є добром без будь-яких недомовок і обмежень. Критеріями добра є моральні закони, максимуми на зразок “Не вбий”, “Не вкради”, “Не використовуй людину як засіб”. Найкращою гарантією від злого вчинку є не чесноти, а моральні максими, які мають загальний, універсальний, обов’язковий, формальний, апріорний (той, що передує досвіду) і трансцедентальний (той, що зумовлює можливість пізнання) характер. Без етичних цінностей не може обійтися ні окрема особистість, ні людство загалом. Немає для людини ціннішого і благороднішого, ніж бути морально чистим. До етики звертається той, хто живе і діє. Кожний індивід є її носієм – гарним чи поганим, незалежно від своїх бажань. Скільки трагедій і драм могли б уникнути люди, звернувшись до практичної сили філософії. “Тільки моральність у наших вчинках, – вважав А. Ейнштейн, – надає краси та гідності нашому життю”.

Єдність істини, краси і добра. Головними цінностями, згідно з попереднім викладом, є: пізнання (істина), чуттєво-емоційне (краса), діяльність (добро). Подібно до того як у людини розум, серце і воля утворюють єдність, так єдиними є істина, краса і добро. Але характерні риси цієї єдності не однозначні, існують різні тенденції її розуміння. Усі погоджуються з тим, що істина, краса і добро виражають відмінні ознаки істинно людського в людині. Розбіжності виявляються, коли розглядають зв’язок цінностей одна з одною. Частина мислителів занадто зближує цінності. Р. Тагор вважає, що прекрасне – це завершений образ Добра, Добро – завершений вираз Прекрасного; за Сократом, знання, істина є добро; Г. Флобер стверджує, що все, що прекрасне, – моральне; Ф. Достоєвський запевняє: те, що для розуму є ганьбою, для серця є повною красою. Отже, зведення однієї цінності до іншої є некоректним. Зміщуючись у бік краси, істина ініціює глибоку думку і моральну чистоту, а в прагненні до добра велику роль відіграє істина і краса. Істина не є краса, а краса не зводиться до добра, але кожна з трьох цінностей у певному сенсі вказує на іншу. І. Кант визначив прекрасне як символ морального добра. Це не випадково, оскільки три цінності пов’язані між собою не простим, а досить складним символічним зв’язком.

Людина об’єднує істину, красу і добро, а тому, хто стверджує, що істина найвища за все, відразу вказують на достоїнства краси і добра. Хто вважає красу вершиною людини, забуває про істину і добро. А той, хто наполягає на пріоритеті добра, не до кінця оцінив переваги істини і краси. Людина досягає повноти життя в єдності всіх цінностей, прагнучи до їхньої гармонії, взаємопосилення, резонансу.

Зрозуміло, що істина (правда), краса (прекрасне) і добро – це ідеали, поряд з якими постійно перебувають їхні антиподи: хибна думка (неправда), потворне і зло. До якого полюсу буде прагнути людина – це справа її філософського вибору, її свободи, відповідальності перед собою і перед іншими. Неупереджена філософія, реалізуючи ідеал індиферентності (байдужості), фіксує полюси, які розглядаються, і цим обмежує свою компетенцію. Звичайно, скромність – не вада, вадою є відмова від відповідальності перед майбутнім, вона прагне його забезпечити. І саме тому філософія визначає людину ідеально в контексті ідеалів, вищих цінностей. Цінності допомагають людині не лише здійснювати біосоціальні функції, а й творити, управляти виробництвом, самореалізувати себе в ринковій економіці, досліджувати нові горизонти в науці, здобувати душевний спокій та інтелектуально вдосконалюватися, тобто досягати успіхів у будь-якій сфері діяльності.