Філософія світ людини
Антропологічні та соціально-культурні виміри наукового пізнання
Людиномірність науки
Одна з найважливіших тенденцій розвитку сучасної науки – орієнтація на людину, “людино-мірність” науки. Справа в тому, що проблема людини, її ролі й місця у сучасному світі нині стала не лише актуальною теоретичною, але і гострою соціальною проблемою, що зачіпає основи людського буття. Тому й не дивно, що вона змістилася в центр теоретичного осмислення цілого комплексу наук: філософії, соціології, психології, біології,
Безпосередньо з людиною, характером її життєдіяльності пов’язані й так звані глобальні проблеми, які останнім часом активно обговорюються у філософській літературі. Важливу роль в орієнтації науки на людину відіграє розробка у рамках філософії й науки світоглядного підходу. За такого підходу світогляд характеризується не лише як система поглядів людини на світ і її місце в ньому, але і як спосіб духовно-практичного відношення людини до світу. Це означає, що історично в онто – і філогенезі світогляд передує філософії. Становлення її як форми суспільної
Останнім часом він активно проникає в “тканину” наукового пізнання. На категоріальному рівні це проявляється у функціонуванні світоглядних категорій у сучасній науці. Таким важливим параметрам світогляду, як універсальність і проективність, самодостатність і цілісність, налаштованості на людино-мірність буття відповідають певні категорії. Так, максимальність розкривається через абсолютне і вічне, універсальність – через конкретно-всезагальне, проективність – через категорію практики, самодостатність – через саморух і категорію субстанції. Принцип цілісності і світового порядку реалізується через категорію закономірності та необхідності, доцільності та гармонії. Настановленість на людино-мірність буття передбачає категоріальний статус поняття суб’єкта і розгляду людини як особливого світу (соціуму). За певних умов ці категорії можуть виступати як світоглядні. Які ж ці умови? Перш за все – коли порядок явищ розглядається як світовий порядок, а категорії співвідносяться зі “світом”. Наприклад, категорія причинності як світоглядна повинна бути переосмислена в контексті самодетермінації явищ, оскільки світ у цілому причини не має. Світоглядні категорії є своєрідними ідейними “центрами” духовно-практичного відношення людини до світу і як такі є орієнтованими на контекст безумовного, абсолютного знання. Відповідно, це передбачає розширення сфери методологічної свідомості за рахунок таких форм духовно практичного освоєння, як розуміння, інтерпретація, комунікація, що веде до взаємопроникнення гуманітарних наук і природознавства.
Не менш суттєвим є виникнення нових наук, зумовлених людською діяльністю (ергономіки, теорії гри), і нових галузей у старих науках, фондованих “парадигмою” людини (конструктивістської математики, логіки практичних міркувань) тощо.
Збіг технологічної й культурної функцій науки веде до взаємоперетворення зовнішніх і внутрішніх чинників наукового розвитку. Проблеми, які виникають у виробництві, адресуються науці не як зовнішні щодо неї цілі, а як мета культурної людини, котра перетворює світ.
До цього варто додати, що нині об’єктивація наукового знання в практику є односпрямованим процесом. Зворотний зв’язок малоефективний. Саме це є причиною того, що в практику інколи втілюються не ті знання, які їй дійсно потрібні, а ті, які застосувати легше і простіше. З цією обставиною пов’язане невміння і небажання окремих “виробничників” орієнтуватися на нові досягнення науково-технічної революції. Окрім цього, в результаті такого втілення виявляються побічні, не завжди бажані, результати. Ситуація ускладнюється ще й тим, що знання, яке треба втілити в практику, має комплексний характер, тобто воно грунтується на різних ідеалах раціональності, які іноді заперечують одне одного.
З тієї обставини, що соціальна детермінація пізнання не зводиться до безпосередньої зумовленості розвитку наукового знання потребами матеріального виробництва, випливають два важливі наслідки.
Перший із них полягає в тому, що аналіз соціальної функції науки буде дослідженням зворотного впливу пізнання на ті сфери практичної життєдіяльності, які розглядались як соціальні детермінанти його розвитку: практику, матеріальне виробництво, культуру, світогляд, філософію, стиль наукового мислення. Цей зворотний аналіз впливу пізнання на практику буде світоглядним за своєю суттю, на відміну від прямого соціально-культурного аналізу. Підстава для такого розмежування – в тому, що наукове знання в його орієнтації на людину, його адаптація до світу людини і є серцевиною світоглядного аналізу. Зазначимо також дещо умовний характер такого розмежування. Справа в тому, що світогляд є важливою детермінантою соціально-культурного аналізу, а світоглядний аналіз наукового пізнання передбачає дослідження його адаптації до тієї чи іншої культурно-історичної реальності.
Другий зводиться до того, що наука, фундаментальні дослідження зокрема, безпосередньо не орієнтовані на поточні запити матеріального виробництва й інші соціальні замовлення. Одна із цілей науки полягає в передбаченні можливих майбутніх змін об’єктів, у тому числі й тих, які відповідатимуть майбутнім типам практики. Вираженням цих цілей у науці є не тільки дослідження, які обслуговують потреби практики сьогодення, але й наукові розвідки, результати яких можуть застосовуватись у практиці майбутнього. Орієнтація не стільки на відображення даної реальності, скільки на конструювання реальності бажаної притаманна не лише фундаментальним, але і прикладним дослідженням.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)