Вступ до філософії – підручник
РОЗДІЛ VII
ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКА ФІЛОСОФІЯ НОВОГО ЧАСУ
Натуралістичний пантеїзм Б. Спінози
Бенедикт Спіноза (1632-1677) – голландський філософ, послідовник і до певної міри учень Р. Декарта. Водночас він був найбільш послідовним критиком дуалістичної філософії. Вчення Спінози виникає як засіб подолання дуалізму. Головна його заслуга полягає у тому, що він розвинув моністичне вчення про природу, перетворивши дві незалежні субстанції Декарта – мислення і протяжність – на атрибути єдиної субстанції
Головною працею Б. Спінози, де систематично викладені його філософські погляди, була “Етика”. Над нею він працював починаючи з 1662 p., а надрукована вона була вже після смерті філософа, в 1677 р. Інші твори (“Основи філософії Декарта”, “Короткий трактат про Бога, людину та її щастя”, “Трактат про вдосконалення розуму”) містили положення, які дістали остаточне оформлення в принципах “Етики”.
На відміну від Декарта Спіноза починає свою філософію не із суб’єкта, не з “Я”, не
Одним з головних понять його філософії була субстанція. Це самостійне, ні від чого не залежне буття. Вона є причиною самої себе (causa sui), тобто субстанція не має зовнішньої причини і детермінована лише власною природою. Вона існує з необхідністю, бо її існування безпосередньо збігається з її сутністю. Вона не може не існувати, не втрачаючи абсолютної досконалості. Отже, субстанція не потребує творення, а відтак і якоїсь вищої за неї сили. Вона вічна й безконечна. А це означає, що вона може бути лише одна. Поняття субстанції у Спінози є вираженням сутнісної єдності різноманітних явищ світу, його довершеності та цілісності.
Субстанція для Спінози – це Бог. Водночас Бог ототожнюється з природою. Спінозівський Бог не має нічого спільного з Богом християнської, іудейської чи будь-якої іншої релігії, де він постає як жива особистість, що має власний розум, волю і стоїть поза створеним нею світом. Бог Спінози – це внутрішня щодо природних речей причина, що не діє на них іззовні й практично нічим не відрізняється від них. Його могутність – це закони і необхідність самої природи. Він і є ця природа, взята в її необхідності та безконечності.
Такі погляди на природу і Бога характеризували світогляд Спінози як матеріалістичний та атеїстичний.
Зводячи Бога до природи, Спіноза, однак, не ототожнював природу з матерією. Тільки у випадку такого ототожнення його світогляд без жодних застережень можна було б охарактеризувати як матеріалістичний. Але ж у Спінози матеріальне буття є лише одним із безконечних вимірів природи. На відміну від Декарта, за яким у природі панує лише тілесна субстанція, у Спінози природа має безконечну кількість атрибутів. “Я розумію під природою не одну лише матерію та її стани, але, крім матерії, й інше безконечне” .
Світогляд голландського філософа точніше можна було б визначити як пантеїзм, причому натуралістичний. Цей натуралізм багато в чому близький до матеріалізму. За конкретно-історичних умов XVII ст. він фактично виглядав як матеріалізм.
Отже, субстанція, або природа, не зводиться Спінозою до суто тілесного, матеріального буття. Протяжність є лише одним з безконечних атрибутів субстанції. Другим таким атрибутом є мислення. Саме в аспекті цих двох атрибутів людський розум і пізнає субстанцію. Відповідно природа, Бог, субстанція, з одного боку, виступає як річ протяжна, а з іншого – як річ мисляча. Важливо підкреслити, що це – не різні субстанції, а лише різні способи уявлення, репрезентації єдиної природи. “Субстанція мисляча й субстанція протяжна, – писав Спіноза, – утворюють одну й ту саму субстанцію, яку розуміють в одному випадку під одним атрибутом, а в іншому під другим” . Що ж до стосунків між ними, то Спіноза навіть не намагався пояснити духовне через матеріальне або навпаки. Між ними не існує причинного зв’язку, а питання про первинність якогось із цих начал втрачає будь-який сенс, бо мислення і протяжність як такі не мають самостійного значення і є лише виявами єдиної природи – субстанції.
Таке розуміння мислення і протяжності знімало проблему взаємовідносин між матеріальними (фізичними) та ідеальними (логічними) процесами. Якщо Декарт змушений був вдаватися до Бога, аби пояснити узгодженість логічної послідовності думок та порядку психічних процесів, що відбуваються у душі, і фізичних процесів у тілі, актів вільної волі й природної необхідності, якщо оказіоналісти вважали таку узгодженість якимось чудом, то Спінозі вдалося уникнути цього. Своїм ученням про мислення і протяжність йому вдалося розв’язати цілу низку проблем, нерозв’язних з точки зору картезіанської філософії. І найголовнішою серед них було обгрунтування раціоналістичної методології, яка грунтується на тотожності логічних і онтологічних зв’язків. Спіноза дав їй класичне визначення: “Порядок і зв’язок ідей ті ж самі, що й порядок і зв’язок речей” |27, т. 1, с. 407]. Для Спінози цей висновок цілком слушний, адже це один і той же “божественний” порядок. Те, що з точки зору атрибуту мислення виступає як послідовність ідей, зв’язаних необхідними логічними зв’язками, з точки зору атрибуту протяжності виступає як закономірний рух матеріальних речей. Метод логічної дедукції відповідає, таким чином, законам самої природи, а розум людини, що керується цими законами, набуває вирішального значення.
У такий спосіб раціоналізм постає як загальна характеристика всієї філософської системи Спінози, узасадничує не лише його теорію пізнання, а й інші розділи філософії. На принципах раціоналізму будуються його етика, соціологія, психологія. Саме спираючись на розумне пізнання, людина може здобути свободу і досягти щастя. Розум лежить в основі доброчесності та соціальної гармонії. Але утвердження принципів розуму супроводжується безперервною боротьбою з пристрастями, з афективними виявами людської натури. Ця боротьба – стрижень соціально-психологічної та етичної концепції Спінози.
Вчення про афекти посідає надзвичайно важливе місце в його філософській системі. Адже відтак дістає свій конкретний вияв принципова єдність душі й тіла, людської сутності та природи. Заперечуючи свободу волі й абсолютну автономність людської душі, Спіноза намагався віднайти конкретні механізми детермінації людської поведінки.
Ця детермінація не має механічного характеру, вона опосередкована власними прагненнями і діями людини, Тому особа не механічний пристрій чи автомат, а одухотворена істота, що відчуває біль, смуток, радість і насолоду. Її взаємодія з іншими речами опосередкована її душевними станами, а процес детермінації її поведінки включає явища не лише фізичні, а й психічні. Саме такими є афекти, себто прояви людського життя, що одночасно виступають і як певні стани тіла, і як відповідні їм стани душі.
Сутністю людини, джерелом усіх проявів її життя, на думку Спінози, є прагнення до самозбереження. Цей інстинкт притаманний кожній живій істоті і є конкретним виявом загального закону природи, згідно з яким кожна істота намагається зберегти своє існування та уникає всього, що загрожує йому.
Первинним афектом є саме прагнення, подальшими його різновидами є афекти задоволення (радості) й незадоволення (смутку). Людина відчуває задоволення, коли її прагненню до самозбереження щось сприяє, і незадоволення, коли має справу з чимось несприятливим. Ці три афекти, на думку Спінози, є основними, решта є похідними від них. Так, кохання є не що інше, як задоволення (радість), що супроводжується ідеєю зовнішньої причини. Подібне тлумачення він дає ненависті та іншим афектам.
Отже, афекти – це зміни життєвої активності людини, емоційно-образні стани душі й тіла, які посилюють або ослаблюють цю активність. Розмаїття афектів залежить як від самої людини, рівня її розвитку (задоволення п’яниці не йдуть у порівняння із задоволеннями культурно розвиненої людини), так і від тих об’єктів, на які спрямована ця активність.
Афекти регулюють взаємодію людини з речами, неначе “прив’язують” її до них. Більшість з них, на думку Спінози, є пристрастями, тобто такими психофізичними станами, які визначаються не лише людиною, а й зовнішніми чинниками. У цьому розумінні пристрасть – це пасивний стан. Як частина природи людина залежить від багатьох речей, потребує їх, тому влада афектів-пристрастей є не що інше, як залежність від природи. Таку залежність Спіноза називає рабством. Оскільки людина не може існувати поза природою, могутність якої значно перевершує її можливості, людина безсила перед владою афектів. Єдине, у чому виявляється могутність людської душі в її боротьбі з афектами, – це пізнання, і насамперед пізнання розумне.
Підпорядкування афективних станів вимогам розуму є, на думку Спінози, необхідною передумовою розв’язання складних проблем людського життя, зокрема соціальних і етичних. Свою етичну концепцію філософ грунтував на натуралістичному розумінні людини. Природними законами він пояснював особливості її поведінки, характеристики суспільного буття, походження найважливіших етичних категорій.
Спіноза виступав проти поширених на той час, здебільшого релігійних етичних теорій. Він заперечував поняття абсолютного добра або абсолютного обов’язку, які начебто незалежно від власних потреб людини визначають напрямок її дії. Навпаки, на його думку, вони цілком залежать від цих потреб і можуть бути пояснені, виходячи з реального життя, природної сутності людини, що полягає у прагненні до самозбереження. Останнє і є першою, єдиною основою доброчесності. Слідування законам природи – обов’язок і право кожної людини. Отже, прагнення до щастя, власної вигоди, задоволення своїх потреб – це природне право людини, яке цілком відповідає тлумаченню добра.”Під добром я розумію те, що, як ми напевно знаємо, для нас корисне, – писав філософ. – Під злом – те, що, як ми напевно знаємо, перешкоджає нам мати якесь добро” .
Критики етичної концепції голландського філософа небезпідставно вказували на присутні в ній елементи егоїзму та утилітаризму, на те, що релятивізація етичних категорій, їх залежність від мінливих потреб людини унеможливлюють етику як таку. Дійсно, заперечення категорій моралі як абсолютних цінностей і принципів може виглядати як проповідь аморальності. Проте Спіноза визначає добро і зло залежно від нашого знання. Добром є не все те, що нам здається корисним, а лише те, про що ми напевно знаємо як про корисне. Це по-перше. А по – друге, розуміння власної користі неодмінно приводить людину до необхідності суспільного життя. Серед багатьох корисних речей “для людини немає нічого кориснішого, ніж людина” . Для збереження свого існування люди не можуть бажати нічого кращого, як діяти спільно, злагоджено, разом шукати “загальнокорисного для всіх” .
Однак люди здебільшого бувають ненависні одне одному. Причину такого становища Спіноза вбачав у афективній природі людини. “Оскільки люди хвилюються ефектами, вони можуть бути огидні один одному” [27, т. 1, с. 547[. Люди різняться між собою саме тому, що керуються афектами, але вони подібні, а їхні інтереси збігаються, якщо вони живуть під керівництвом розуму. З точки зору розуму прагнення до щастя, вигода або користь окремого індивіда не можуть суперечити щастю, добробуту та інтересам інших людей. Виходячи з цього, філософ обгрунтував необхідність взаємного узгодження приватних інтересів, а його мораль перетворюється на справжній панегірик людської солідарності, спільності людських інтересів.
Отже, розв’язання соціальних суперечностей Спіноза вбачає насамперед у сфері психології і пізнання, у зміні мотивацій людської поведінки. Для того, щоб досягти соціальної гармонії, необхідно приборкати різноманітні афекти, просвітливши їх розумом. Звідси виникає етичний ідеал мудреця – людини, яка не уникає земних радощів, користується речами і по змозі має насолоду від них, але головною метою вважає пізнання. Ця людина живе заради пізнання, а не навпаки. “Душа, оскільки вона розмірковує, прагне лише до пізнання і вважає корисним для себе лише те, що веде до нього” [27, т. 1, с. 543[.
Відтак пізнання є найвищою користю, або благом, для людини. Тому не дивно, що від суто утилітарного тлумачення моралі й обгрунтування принципу егоїзму Спіноза приходить врешті-решт до заперечення цього принципу, зв’язавши людську моральність із знанням абсолюту, або Бога. “Безумовна доброчесність душі полягає у пізнанні. А найвище, що душа може осягти, є… Бог” [27, т. 1, с. 544). Саме через пізнання Бога людина може досягти внутрішньої свободи і щастя.
Свобода є центральною проблемою етики Спінози і одним з фундаментальних понять його філософії. Він не протиставляв її необхідності, а розглядав у діалектичній єдності з нею. Вільною називається така річ, яка існує лише через необхідність своєї природи. Ототожнивши свободу і необхідність, він ввів поняття “вільної необхідності”, тобто внутрішньої на противагу зовнішньому примусові. З цієї точки зору річ буде вільною, якщо діятиме, виходячи лише з необхідності власної природи, а такою річчю може бути лише Бог, або субстанція. Остання є причиною самої себе, вона одна не знає зовнішнього примусу. Усі інші речі є “вимушеними” і залежать від зовнішніх обставин.
Так само детермінована у своїй поведінці й людина. Всі уявлення про її свободу Спіноза визначає як суб’єктивні ілюзії. Індивід, керований афектами, виявляє цілковиту залежність від зовнішньої природи, обставин життя. Однак він в результаті розумного пізнання може звільнитися від влади ефектів і досягти внутрішньої свободи. Завдяки такому пізнанню зовнішня необхідність переходить у внутрішню і стає свободою. Звідси відома формула, згідно з якою свобода – це пізнана необхідність.
Проте самого знання необхідності ще замало, адже сам по собі розум ще не здатний, на думку філософа, викликати або подолати якийсь афект. Афект може бути знищений або зменшений лише іншим афектом. Важливою обставиною є те, що у Спінози саме пізнання супроводжується надзвичайно сильним афектом – афектом радості. Остання звільняє людину від низьких та руйнівних пристрастей. Емоційне піднесення, що супроводжує пізнання як самої людини, так і зовнішньої природи, Спіноза назвав інтелектуальною любов’ю до Бога. Саме вона є тим активним станом душі, завдяки якому людина досягає внутрішньої свободи і щастя.
Аналізуючи цю концепцію свободи, критики філософії Спінози вказують на їх споглядальний характер. Єдине, на що здатна людина, – це пізнання природної необхідності і примирення з нею. Відтак свобода полягає у здатності підпорядкувати свої емоції велінням розуму, знанню цієї необхідності. Отже, свобода для Спінози – це панування людини над самою собою і аж ніяк не над зовнішньою природою. І в цьому, скажімо, принципова відмінність спінозизму від марксизму. Марксизм, як відомо, прагнучи подолати споглядальний характер попередньої філософії, робить акцент саме на пануванні людини над природою, на її здатності творчо перетворювати природу. Але як можна говорити про свободу, коли людина не здатна щось змінити у власній душі?
Споглядальність спінозівської концепції свободи не тотожна людській пасивності. Шлях до свободи – це творче перетворення стосунків індивіда з природою. Людина не вільна від законів природи, вона не може скасувати ці закони або діяти їм всупереч, але від неї самої залежить, яким чином її діяльність узгоджується з цими законами. Одна справа керуватися емоціями та ефектами, а відтак коритися природній необхідності, заплативши за це зайвими стражданнями, і зовсім інша справа, керуючись розумом, свідомо будувати свою діяльність відповідно до його законів. Спіноза закликав орієнтуватися не на скороминуще, випадкове, а на вічне й необхідне, шукати й знаходити у мінливих рисах світу високий і вічний образ Бога. Уникнути природної залежності неможливо, проте можна йти шляхом залежності від плинного і випадкового, а можна – від вічного і необхідного. Саме другий шлях, шлях розуму, веде людину до свободи.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)