ІННОВАЦІЙНИЙ МЕНЕДЖМЕНТ
Тема 7. Сучасні організаційні форми реалізації інновацій
7.3. Організаційні форми інтеграції науки та виробництва
Ринкові перетворення в науці перш за все стосуються пошуку джерел фінансування, оскільки бюджетними коштами більш-менш забезпечена тільки академічна наука. Тому всі зміни в організаційних структурах майже не стосуються академічної науки: вона більш за все віддалена від ділової сфери. Складності з бюджетним фінансуванням та матеріальна зацікавленість в договірних надходженнях коштів призводять
Організаційний розвиток в основному стосується сфери прикладної (галузевої) науки, і відповідно до цього – вузівської науки. При чому в науці спостерігаються дві основні тенденції розвитку оргструктур: інтеграційна та дезінтеграційна. Внаслідок інноваційних змін в економіці все більшу роль відіграє малий бізнес, що спеціалізується на різних стадіях інноваційного циклу. Дрібні підприємства зараз
Розглянемо їх суть.
Технопарк представляє собою територіальне відокремлений комплекс, заснований на базі провідного університету, що включає в себе наукові установи, промислові підприємства, інформаційні, сервісні та виставкові комплекси, комфортні житлово-побутові умови. Створення технопарків має за мету комерціалізацію науково-технічної діяльності, більш швидке просування наукових досягнень в матеріальну сферу. Крім того, в умовах кризової ситуації в вузівській науці в Україні створення технопарків дозволить забезпечити науковців творчою роботою, що достатньо високо оплачується.
Характерними ознаками технопарків є:
1. Технопарк – це площадка, обладнана всім необхідним для науково-дослідних робіт учених вузів і НДІ, становлення малих і середніх інноваційних підприємств. У технопарку повинні бути як лабораторії, так і виробничі ділянки основних напрямків; приміщення для монтажу (налагодження) експериментального обладнання та підготовки нових технологій; приміщення для адміністративних і невиробничих потреб резидентів; колективна система організаційного обслуговування, охорони й зв’язку; служби підтримки резидентів і клієнтів (реклама, маркетинг продукції, зв’язок з постачальниками, контрагентами й ін.).
2. Технопарк – це самостійно господарюючий суб’єкт, зі своїм розрахунковим рахунком, повнотою влади й відповідальності при розпорядженні фінансовими коштами, у тому числі і прибутком.
3. Технопарк – це акціонерне товариство, засновниками якого є: власник приміщень або земельних ділянок, переданих технопарку; банк, що фінансує розвиток технопарку; органи влади, зацікавлені в інноваційному розвитку території або регіону; технічний вуз або університет, зацікавлений у розробках і реалізації власні інновації, у працевлаштуванні або додатковому фінансуванні викладачів, студентів, аспірантів і докторантів, а також розробці і реалізації наукових програм у ринкові умови; великі підприємства. Такий склад засновників полегшує фінансові проблеми технопарку й забезпечить через раду директорів або інший орган керування контроль за ефективністю діяльності, суспільну підтримку й баланс інтересів засновників.
4. Технопарк – це школа інноваційного бізнесу. Не кожний інноватор, винахідник або вчений може донести свою інноваційну пропозицію до ринку. Тільки тріада “науковий керівник – технологічний менеджер – маркетолог” здатна передати ідеї кінцевим споживачам і впровадити їх, використовуючи механізми трансферу технологій.
Технопарки концентруються неподалік вузів і швидко створюють нові науково-технічні зони шляхом забудови вільних прилеглих територій. Вони розв’язують наступні завдання:
– прискорення процесів передачі науково-технічних знань, отриманих під час фундаментальних та прикладних наукових досліджень, у виробництво;
– розвиток інноваційного підприємництва;
– залучення промислових та банківських фінансових ресурсів в інноваційну сферу.
З метою розвитку технопаркових структур в перші роки їх існування на них територіях державою створюється преференціальний (пільговий) режим. В країнах світу поширені такі преференції для інноваційних структур:
– нові фірми, що виникають в складі технопарку, звільняються від сплати реєстраційного податку;
– фірми, що функціонують в складі технопарку, звільняються від сплати податку на прибуток в перші два-три роки діяльності, а в наступні 2-3 роки сплачують його по ставках, зменшених на 50%;
– кошти, що спрямовуються фірмами на розвиток технопарку, виключаються з оподаткованого прибутку;
– фірми, що є в складі технопарку, звільняються від сплати земельного податку та податку на майно.
В Україні Міжвідомчою радою з координації діяльності щодо організації та функціонування технопарків та інноваційних структур інших типів для них рекомендовані наступні пільги: безкоштовне користування землею; звільнення від місцевих податків; звільнення від державних податків в перші два роки її функціонування, 25%-ве оподаткування на третій рік та 50%-ве – на всі подальші роки. Крім того, пропонується визначити статус Всі ці пільги повинні надаватися після акредитації технопарку в Міністерстві науки та технологій, яке очолює організаційну роботу в цьому спрямуванні. За його ініціативою було підготовлене Розпорядження Президента України №17/96-рп, яке підтримало ініціативу щодо створення і функціонування в Україні технопарків і інноваційних структур інших типів. На підставі цього розпорядження були затверджені Кабінетом Міністрів України “Положення про порядок створення і функціонування технопарків та інноваційних структур інших типів…” та “Положення про Міжвідомчу раду з координації діяльності щодо організації та функціонування технопарків та інноваційних структур інших типів”.
Для управління технопарком створюється спеціальний орган управління, до функцій якого повинні належати:
– визначення функціональної структури технопарку;
– прийом нових фірм в технопарк і проведення експертизи їх статутних документів;
– розміщення фірм в існуючих приміщеннях та відведення земельних ділянок під нову забудову па території технопарку;
– здійснення контролю за відповідністю діяльності певних фірм завданню функціонування технопарку в цілому та здійснення виведення фірми за межі технопарку у випадку її невідповідності профілю технопарку;
– підключення нових фірм під патронаж бізнес-інкубатору;
– створення венчурних фірм і венчурних фондів в межах технопарку.
Як правило, фірми, що діють в межах технопарку, є самостійними юридичними особами. Фінансування діяльності технопарків здійснюється за кошт відрахувань цих фірм, що функціонують в складі технопарку, а також за рахунок державних та регіональних субсидій, банківських кредитів, спонсорської допомоги.
Технополіс – це структура, що подібна до технопарку, однак вона знаходиться в межах конкретного невеликого міста (населеного пункту), розвиток якого і забезпечується через технополіс. Технополіси можуть виникати як на базі новоутворених міст, так і на базі старих, реконструйованих. Існують також так звані “розмиті” технополіси на базі великих міст, які не мають чітко означених меж, однак мають добре розвинену інноваційну структуру.
Технополіси поширені в США поблизу таких відомих університетів, як Стенфордський університет (Силіконова долина), Масачусетський технологічний інститут та Гарвардський університет (128 Магістраль). Всього в США створено більш як 80 науково-технічних зон (300 технопарків та технополісів), де задіяно більше 45 тис. вчених та 142 тис. робітників. Лише в Силіконовій долині зосереджено 20% світового виробництва обчислювальної техніки та комп’ютерів. Тут працює близько 25 тис. осіб, розташовані такі всесвітньо відомі компанії як “Інтел”, “Майкрософт”.
Орієнтацію на створення технополісі в обрали в Японії. В 14 містах Японії створено 18 технополісів, найбільший з них – “Цукуба” – забезпечує роботою близько 145 тис. осіб.
В ФРН та Голландії створено 50 та 45 технопарків відповідно, у Великобританії – 25. Найбільш потужним є Кембриджський науковий парк, що спеціалізується на електронній оптиці.
У північноамериканському регіоні перевага віддається науковим паркам. На території наукових парків по всіх країнах світу знаходиться 11115 інноваційних компаній, з них 4746 – американських. В наукових технопаркових структурах світу зайнято 433537 фахівців, з них в Північній Америці – 255425. Середня чисельність працюючих в одній науковій фірмі становить по світу 40 спеціалістів, в північноамериканських наукових парках – 54.
Крім технопарків і технополісів, на ринку діють так звані бізнес – інкубатори, які займаються реалізацією будь-якого проекту, за якими є можливість отримати прибуток.
Інкубатор – це організаційна структура, яка має за мету створення сприятливих умов для ефективної діяльності новоутворених малих інноваційних фірм, які реалізують цікаві наукові ідеї. Вона може надавати таким фірмам приміщення та необхідне обладнання на певний період, забезпечувати їх консультаціями з економічних та юридичних питань на пільгових засадах, організувати інформаційне та рекламне забезпечення (в тому числі – комп’ютерне). Інкубатор проводить також експертизу інноваційних проектів (науково-технічну, екологічну, комерційну), веде пошук інвесторів та надає їм певні гарантії, надає можливість скористатися своїм дослідним виробництвом. Практика свідчить, що в конкурентному середовищі значно більше інноваційних малих підприємств виживають в межах інкубаторів, ніж поза ними.
Розвиток інкубатора не потребує бюджетних асигнувань (можливо, за винятком мінімальних коштів у вигляді стартового капіталу). Інкубатор, як правило, забезпечує себе на засадах самофінансування. Він зацікавлений в тому, щоб малі інноваційні структури якомога швидше ставали рентабельними: інкубатору гарантується участь у визначеній формі в їх майбутніх прибутках. Тривалість перебування новоутвореної фірми в інкубаторі звичайно, обмежується терміном три роки. Вважається, що цього періоду фірмі достатньо, щоб бути спроможною самостійно вирішувати господарські проблеми.
В США підтверджено високу дієздатність науково-технічних інноваційних інкубаторів. Вартість створення одного робочого місця у компанії, що входить до складу інкубатора, дорівнює в середньому 1109 дол., а відкриття його за традиційними проектами коштує 3058 дол. Тому інкубаторним структурам гарантується фінансова підтримка з боку приватних компаній, федеральних чи муніципальних органів влади.
В 1998 р. в США нараховувалось більш як 350 фірм-інкубаторів, що виникли з метою вирощування нових підприємств, і в тому числі – інноваційних. До 1998 р. їх було лише 10. Серед відомих американських компаній, що володіють спеціальними фірмами – інкубаторами для вирощування дочірніх малих венчурних фірм, є “Дженерал електрик” та “ІБМ”. їх діяльність організована таким чином, що материнська компанія фінансує значну суму витрат, пов’язаних із становленням інноваційної фірми (до 80%), що надає можливість їй пізніше повністю викупити малу венчурну фірму і організувати на її базі свої дослідно-експериментальні, конструкторські або виробничі підрозділи.
Успішно функціонують бізнес-інкубатори в Німеччині, Польщі, Словакії, Чехії, Словенії.
Досвід зарубіжних країн, де поширені інкубатори, свідчить, що вони бувають трьох типів:
1) Безприбуткові – ті, що працюють з залученням коштів місцевих органів влади. Останні зацікавлені в створенні нових робочих місць та економічному розвитку регіону. Інкубатори такого виду отримують з орендарів плату, яка значно нижче (до 50%), ніж в середньому встановлено в країні. Цього достатньо, щоб утримувати основний персонал, задіяний в інкубаторі.
2) Прибуткові – ті, що не надають пільг при здачі в оренду свого майна. Орендарям пропонується широке коло різноманітних послуг, однак сплачують вони тільки за ті з них, котрими реально скористалися. Це переважно приватні фірми, їх чисельність постійно зростає. Вони розміщуються у спеціально пристосованих до їх діяльності приміщеннях, які можна швидко перепланувати залежно від існуючого попиту, що дуже зручно для новоутворених підприємств.
3) Філії вищих навчальних закладів. Вони надають ефективну підтримку підприємствам, що збираються опанувати високотехнологічну продукцію: необхідні консультації науковців, дослідну та лабораторну базу, обчислювальну техніку, можливість підвищити рівень своїх знань через спілкування з викладачами та користування бібліотекою. Орендна плата при цьому достатньо висока.
Розвиток бізнес-інкубаторів започатковано в багатьох країнах колишнього СРСР. В Росії в 1995-96 рр. було прийнято програму підготовки кадрів для ринкової економіки і підтримки малого бізнесу, в межах якої на конкурсних засадах було організовано 12 бізнес – інкубаторів в регіонах та 60 інноваційних центрів. По декілька бізнес – інкубаторів мають країни Прибалтики.
В Україні також створені бізнес-інкубатори при деяких вищих навчальних закладах та в регіонах (при підтримці урядових програм іноземних країн). Так, за ініціативою міської держадміністрації для підтримки інноваційної діяльності в столиці створено Київський інноваційний бізнес-інкубатор (КІБІН). До складу КІБІНу входять: безпосередньо бізнес-інкубатор як орган управління; координаційні органи для забезпечення співробітництва з місцевими органами влади; самостійні центри, які забезпечують обслуговування інкубованих фірм. Є три типи фірм, що працюють в межах КІБІНу:
1) інкубовані фірми – це самостійні фірми, які займаються інноваційним проектуванням та користуються всіма пільгами, наданими бізнес-інкубатором (пільгові оренда приміщень, отримання сервісних послуг і т. ін.). Територіально вони знаходяться в приміщенні КІБІНу, однак термін їх діяльності в складі бізнес-інкубатора обмежений 2-3 роками;
2) фірми-донори, що за їх бажанням супроводжують діяльність інкубованих фірм. Територіально вони не залежні від КІБІНу;
3) самостійні фірми-центри, які на пільгових умовах надають сервісні послуги інкубованим фірмам в межах КІБІНу або на загальних умовах – поза його межами. Територіальне вони розташовані або в приміщенні бізнес-інкубатору, або в інших приміщеннях. На першому етапі передбачено функціонування чотирьох таких центрів, які повністю охоплюватимуть весь комплекс необхідних сервісних послуг з організації та супроводження інноваційних фірм. В подальшому їх, кількість може змінюватись. Термін їх, діяльності в складі інкубатора не обмежений.
Інноваційні бізнес-інкубатори діють також при провідних технічних університетах України – Львівській політехніці, Дніпропетровському та Київському технічних університетах. Створення інноваційних бізнес-інкубаторів та бізнес-центрів на базі технічних університетів є перспективним напрямком активізації інноваційного підприємництва, що дозволить також студентам під час навчання пробувати себе в бізнесі як в технічній, так і в економічній сферах. В м. Івано-Франківську в 1996 році створено Українсько-канадський бізнес-центр, який здійснює основні функції бізнес-інкубатора. Однак його діяльність стосується більше не інноваційної сфери, а малого підприємництва.
Досвід функціонування технополісів показує їх спільність з фінансово-промисловими групами, які створювалися у СІЛА в 40-50-х роках.
Створенню технополісів і фінансово-промислових груп (ФПГ) відповідають економічні перехідні умови в Україні. Ці форми покликані реалізувати багаточисленні інновації як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках.
При формуванні ФПГ необхідно дотримуватися наступних етапів:
– визначення мети (стратегії);
– вивчення технології;
– підбір підприємств-виконавців (контрагентів);
– проектування і розробка виробничого процесу;
– вибір джерела фінансування;
– контроль результатів.
Для того, щоби підібрати контрагентів, необхідно отримати і проаналізувати техніко-економічну інформацію по кожному з них, зокрема такі дані:
– керівництво контрагента;
– номенклатура продукції, яку контрагент виготовляє;
– фінансова звітність за останні чотири квартали;
– структура активів і пасивів;
– стан обладнання і тривалість технологічного циклу виготовлення продукції, які можуть бути використані в ТЦ (технологічному циклі);
– структура ціни на продукцію;
– наявні зв’язки з іншими підприємствами.
Україна може мати свою “Силіконову долинув: світовий досвід показав, що в країнах, де під реалізацію кластерної моделі були створені і профінансовані державні програми, економіка будівництва і бізнес у цій галузі взяли різкий старт на покращення. Кластерні об’єднання в Україні – економічна інновація і будівельний бізнес – новинка, яка поки-що прописалася лише на Хмельниччині. Що таке кластер, в чому суть даної, поки що невідомої широкому загалу вітчизняних науковців, урядовців та підприємців, прогресивної концепції? Слово “кластер” з’явилося в українських словниках зовсім недавно і має багато тлумачень, але характерною ознакою його сутності є об’єднання окремих елементів в єдине ціле для виконання певної функції або досягнення мети. Дещо подібне значення вкладається і в економічне визначення цього слова. Так, американський вчений Майкл Портер, фахівець в галузі кластерів, дає наступне визначення: “Кластери – це зосередження в географічному регіоні взаємопов’язаних підприємств і установ у межах окремої галузі”. Кластери охоплюють велику кількість різного роду підприємницьких структур, важливих для конкурентної боротьби – постачальників спеціального обладнання, нових технологій, послуг, інфраструктури, сировини, додаткових продуктів тощо. На заході, крім цього, вони також включають у себе урядові установи, університети, центри стандартизації, різноманітні асоціації, що забезпечують спеціалізоване навчання, освіту, інформацію, дослідження і технічну підтримку.
Загальний порядок створення і функціонування технопарків та інноваційних структур інших типів, їх правовий статус, основи взаємовідносин учасників цих структур визначаються “Положенням про порядок створення і функціонування технопарків та інноваційних структур інших типів” (затверджене Постановою від 22 травня 1996 р. № 549).
Згідно з цим Положенням інноваційна структура (технопарки та інноваційні структури інших типів) – це юридична особа будь-якої організаційно-правової форми, що створена відповідно до законодавства (вид А), або група юридичних і фізичних осіб, яка діє на основі договору про спільну діяльність (вид Б), з визначеними галузями діяльності та типом функціонування, орієнтованим на створення та впровадження наукомісткої конкурентоспроможної продукції.
Учасниками інноваційної структури можуть бути будь-які підприємства, організації та установи незалежно від форм власності, а саме:
– науково-дослідні та проектно-конструкторські організації, які працюють за профілем інноваційної структури;
– навчальні заклади, які працюють за профілем інноваційної структури або спеціалізуються на підготовці та підвищенні кваліфікації фахівців з базових спеціальностей інноваційної структури;
– виробничі підприємства, які впроваджують результати науково – дослідних і дослідно-конструкторських робіт та винаходів;
– інноваційні фонди, комерційні банки, страхові фірми;
– суб’єкти підприємницької діяльності, що надають юридичні послуги, послуги в галузі науково-технічної експертизи, менеджменту, маркетингу, транспорту, рекламної, видавничої та інформаційної діяльності;
– іноземні юридичні особи, міжнародні організації, а також іноземні громадяни (якщо інше не передбачено законодавством України).
Інноваційні структури створюються з метою інтенсифікації розроблення, виробництва та впровадження наукомісткої конкурентоспроможної продукції і спрямування взаємоузгоджених дій наукових організацій, закладів освіти, промислових підприємств та інших суб’єктів на задоволення потреб внутрішнього ринку і нарощування експортного потенціалу країни. Ця мета досягається шляхом державного регулювання інноваційної діяльності з реалізацією принципу свободи підприємництва в цій сфері.
Інноваційні структури створюються за ініціативою центральних та місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, організацій та установ незалежно від форм власності і громадян.
Організаційне та методичне забезпечення створення і функціонування інноваційних структур здійснюється Міжвідомчою радою з координації діяльності щодо організації та функціонування технопарків та інноваційних структур інших типів, яка діє відповідно до положення, що затверджується Кабінетом Міністрів України.
Основними джерелами фінансування інноваційної структури є:
– вклади учасників;
– бюджетне фінансування за умови виконання державного замовлення;
– кредити банків;
– інвестиції, в тому числі іноземні;
– прибуток від підприємницької діяльності інноваційної структури;
– випуск в обіг цінних паперів.
Вкладами учасників інноваційної структури можуть бути будинки, споруди, обладнання та інші матеріальні цінності, права користування землею, водою та іншими природними ресурсами, а також майнові права (в тому числі на інтелектуальну власність), кошти, в тому числі в іноземній валюті, і Міжвідомча рада організовує проведення експертизи зазначених документів протягом не більше як 90 днів з моменту їх подання і визначає відповідність критеріям діяльності інноваційної структури для набуття відповідного статусу. Критерії визначаються Міжвідомчою радою для конкретних функціональних типів інноваційних структур виходячи з вимог забезпечення світового рівня продукції (послуг), яку мають виробляти ці структури.
Міжвідомча рада готує експертний висновок та пропозиції щодо надання інноваційній структурі відповідного статусу. Міністерство освіти і науки за поданням Міжвідомчої ради здійснює реєстрацію інноваційної структури та її основного інноваційного продукту шляхом включення її до Державного реєстру інноваційних структур та видачі відповідного свідоцтва яке дає право на отримання податкових, валютно-фінансових та інших пільг і переваг, установлених законодавством.
Інноваційна структура може бути позбавлена статусу шляхом виключення її з Державного реєстру інноваційних структур, підставою для того може бути невідповідність її діяльності критеріям, визначеним Міжвідомчою радою, або ліквідація інноваційної структури.
Рішення про виключення інноваційної структури з Державного реєстру приймає МОН за поданням Міжвідомчої ради.
Інноваційна структура будь-якого виду розробляє і затверджує проект своєї діяльності, який повинен містити:
– визначення концепції та цілей функціонування інноваційної структури;
– визначення основного інноваційного продукту (товару, виду послуг);
– техніко-економічне обгрунтування;
– інформацію про її учасників;
– інформацію про її органи управління та положення про орган управління науково-технічною діяльністю інноваційної структури, погоджене з МОН (Міністерством освіти і науки);
– бізнес-план, який передбачає комплекс підготовчих робіт з розгортання інноваційної структури, робоче освоєння території, будівництво і оснащення конкретних об’єктів, формування творчих колективів, опрацювання організаційно-економічного механізму функціонування інноваційної структури, створення бізнес-центру, технологічних інкубаторів, інноваційних фондів, навчальних закладів, консалтингових і страхових фірм тощо, міжнародне співробітництво, виробничу та комерційну діяльність.
Статут інноваційної структури і договір про спільну діяльність та проект діяльності інноваційної структури подаються до Міжвідомчої ради.
Такий підхід до організації інноваційної діяльності в умовах підприємництва сприяв би значному розвитку економіки в Україні, виходу держави з економічно-соціального занепаду, підвищенню ефективності використання всіх виробничих і природних ресурсів, збереженню навколишнього середовища, зростанню рентабельності виробництва продукції.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)