ПСИХОЛОГІЯ ТА ПЕДАГОГІКА
2. Особистість у діяльності і спілкуванні
2.1. Психологічні основи діяльності людини
2.1.3 Освоєння діяльності
Освоєння діяльності відбувається через освоєння дій, за допомогою яких вона реалізується. У кожній дії виділяють моторні (рухові), сенсорні (чуттєві) і центральні компоненти, що відповідно здійснюють її виконання, контроль і регулювання.
Способи виконання, контролю і регулювання дій, які використовує людина в процесі діяльності, називають прийомами діяльності. Залежно від поставленої мети
Для характеристики рівня автоматизації і усвідомлення окремих рухів, які входять до складу дій, використовують термін “навичка”, а дії, які виконуються в умовах, що постійно змінюються і характеризуються високим рівнем усвідомлення, позначають терміном “уміння”. Навичка є складовою уміння.
Навичка.
Оволодіння дією може відбуватися по-різному. Залежно від мети в одних випадках людина сама конструює необхідну дію шляхом “сліпого” поєднання різних рухів, в інших – вона ніби “присвоює” її,
Перший шлях складний і довгий, пов’язаний зі значними труднощами і можливістю неуспіху. Другий приводить до мети швидше. Тут освоєння дії розпочинається зі сприймання зразка її виконання. Спостерігаючи за виконанням дії й слухаючи словесні настанови, людина намагається виділити її основні моменти, опорні орієнтири, запам’ятати її етапи і особливості. В неї створюється рухове уявлення дії. При цьому в головному мозку формується її своєрідна нервова модель. Щоб виконати цю дію, людині потрібно сприйнятий образ і словесні настанови перекласти мовою моторики (сукупністю рухів).
Перші спроби виконання дії, тобто практичної реалізації нервової моделі, важкі: затрачується багато часу і зусиль, допускається багато помилок, найчастіше вони й завершуються безрезультатно. Як влучно стверджується в народному прислів’ї – “перший млинець завжди глевкий”. Пробуючи повторно виконати дію, свідомо зауважуючи і виправляючи помилки, людина починає підмічати її рухові особливості, в неї з’являються рухові відчуття, необхідні для регуляції дії. Щоб закріпити дію, людина виконує її багато разів, тобто вправляється. Вправляння – багаторазове виконання певних дій чи видів діяльності з метою їх освоєння, яке грунтується на розумінні й супроводжується свідомим контролем і коригуванням.
У процесі вправляння відбуваються зміни в прийомах виконання дії: зменшується кількість помилок, поступово відсіюються зайві рухи. При цьому дія ніби згортається, прискорюється, полегшується її виконання, рухи стандартизуються, зростає їх автоматизація, отже, формується навичка.
Навичка – часткова автоматизація виконання і регулювання доцільних рухів.
Основою для формування навичок є стереотипність умов, у яких відбувається вправляння. Навички виробляють і у тварин шляхом дресирування. Але якщо навички тварини є несвідомими умовними рефлексами, то у людини це свідомо автоматизована дія, у якій свідомість звільняється від контролювання за виконанням прийомів дії, переключається на ціль і умову дії.
Психологічні дослідження нейродинаміки мозкових процесів, що відбуваються під час формування навичок, показали, що при виконанні людиною вправ в умовах, які стереотипно повторюються, в корі головного мозку утворюється динамічний стереотип (впорядкована система умовних реакцій). Функціонування навичок грунтується переважно на першосигнальних динамічних стереотипах, що працюють за мінімального контролю з боку другої сигнальної системи.
У процесі формування навички в її структурі відбуваються певні зміни, пов’язані з процесом автоматизації. Змінюються передусім прийоми:
1) виконання дії – зайві рухи, які в процесі вправляння не отримують позитивного підкріплення, відсіюються; дія згортається, виконується легше, вправніше і швидше;
2) сенсорного контролю за процесом виконання – поступово сфера зорового контролю звужується, його функції передаються м’язовому контролю;
3) центральної регуляції дії – увага переміщується з процесу виконання дії на його результат; внаслідок цього значно зменшується кількість помилок.
Формування кожної навички не є самостійним ізольованим процесом – воно відбувається в системі навичок, якими вже володіє людина. Одні з них полегшують формування нової навички, інші заважають, деякі його видозмінюють. Це явище називають взаємодією навичок.
Загальна особливість вироблення навички полягає в тому, що людина кожне нове завдання намагається виконувати вже відомим способом, використовуючи сформовані прийоми діяльності. Успішність такого перенесення способів діяльності залежить від ступеня схожості проблем з точки зору способів їх вирішення.
Якщо об’єкти або умови двох дій людина сприймає як схожі, в той час як насправді вони різні за прийомами виконання, контролем і регуляцією, то використання раніше засвоєних прийомів діяльності є неефективним. Щоб виявити їх помилковість і замінити іншими, потрібні час і зусилля – тоді формування нової навички затримується й ускладнюється. Негативний вплив існуючої навички на формування нової називається інтерференцією навичок (негативним перенесенням). Так, перехід у деяких країнах з лівостороннього руху автомобілів на правосторонній тривалий час супроводжувався автомобільними аваріями, оскільки навичка лівосторонньої їзди негативно впливала на формування навички правостороннього руху.
Якщо об’єкти або умови обох дій різні, в той час як дії схожі за прийомами виконання, контролем і регулюванням, то формування нової навички полегшується і прискорюється. Позитивний вплив навички, що сформувалася раніше, на формування нової називається індукцією навичок (позитивним перенесенням).
Проблема перенесення має не тільки велике практичне значення – вона є фундаментальною психологічною проблемою. Це стосується перенесення і навичок, і умінь.
Уміння.
Для успішної діяльності потрібні не тільки навички як частково автоматизовані дії, що лише контролюються свідомістю, а й цілком усвідомлені дії, які спираються на знання. Такі дії прийнято називати уміннями.
Уміння – зумовлена знаннями і навичками готовність людини успішно досягати свідомо поставленої мети діяльності в мінливих умовах її протікання.
У зарубіжній науці не існує чіткого розмежування між умінням та навичкою. Вітчизняні психологи вважають, що прикметною ознакою вміння є використання правильних прийомів і способів діяльності в нових чи радикально змінених умовах шляхом свідомого і цілеспрямованого застосування відповідних знань у процесі виконання завдань.
Фізіологічною основою вміння є структура умовних зв’язків, яка складається зі зв’язків другої сигнальної системи, в якій представлено знання людини, і міжсистемних зв’язків, завдяки яким комплекси збуджень, викликані словом, можуть динамічно передаватись у першу сигнальну систему.
Якщо в навичках знання використовуються лише на етапі формування, а потім дія виконується на основі стереотипу, то для вмінь характерним є застосування знань і на етапі функціонування.
Уміє той, хто знає, як виконувати певну діяльність, і володіє відповідними технічними прийомами (навичками). Формування вміння може відбуватися двома шляхами. У першому випадку людині дають певну систему знань і ставлять перед нею завдання. Вона повинна сама знайти шляхи його виконання. Вдаючись до різних спроб і допускаючи помилки, людина шукає необхідні орієнтири, способи опрацювання інформації, прийоми діяльності. Такий підхід здебільшого реалізується в умовах шкільного навчання, хоча він є недостатньо ефективним. Другий шлях полягає в тому, що наставник (учитель) дає учню певне завдання і керує його психічною діяльністю так, щоб він самостійно здобував і застосовував наявні знання. Такий шлях називається проблемним навчанням.
Отже, залежно від поставленої мети основні засоби діяльності (навички і вміння) формуються по-різному. Виробляють і закріплюють навички шляхом повторення в незмінних умовах діяльності, а для формування вмінь умови діяльності слід увесь час змінювати.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)