ПСИХОЛОГІЯ ТА ПЕДАГОГІКА
3. Пізнавальна діяльність особистості
3.2. Раціональні форми освоєння дійсності
Суспільна практика показує, що чуттєві форми відображення дійсності є лише необхідним, але не достатнім кроком для пізнання світу. Щоб пізнати глибинну сутність предметів і явищ, потрібний вищий, опосередкований, рівень пізнання, до якого належать такі психічні процеси, як пам’ять, мислення й уява.
3.2.1 Пам’ять
Розвиток людини як особистості, ускладнення поведінки і поступове збагачення її діяльності відбувається
Природа пам’яті.
Серед форм психічного життя людини особливе місце посідає пам’ять як один із важливих аспектів єдиної аналітико-синтетичної роботи мозку.
Пам’ять – процеси запам’ятовування, зберігання, відтворення і забування індивідом його попереднього досвіду.
Від імені грецької музи пам’яті
На думку Аристотеля, пам’ять є соціальною спадкоємицею, безцінним багатством і силою людини і людства. Завдяки їй людина через знання опановує надбання попередніх поколінь. Пам’ятаючи минуле, вона краще розуміє сучасність і може прогнозувати майбутнє. Людина без пам’яті перестає бути особистістю, не орієнтується в просторі й часі, все сприймає так, ніби вперше бачить. Як зазначав І. Сєченов, не оволодівши пам’яттю, людина постійно перебувала б у стані новонародженого. Як найважливіша характеристика всіх психічних процесів, пам’ять забезпечує єдність і цілісність особистості людини.
Матеріальною основою процесів пам’яті є здатність кори головного мозку утворювати тимчасові нервові зв’язки, зберігати, закріплювати і відновлювати сліди минулих вражень. Запам’ятовування і зберігання грунтуються на утворенні й закріпленні тимчасових нервових зв’язків, а забування – на їх гальмуванні.
Психологічні теорії пам’яті.
Попри велику кількість публікацій в науці й понині не існує єдиної й довершеної теорії пам’яті. Найпоширенішими є асоціативна, гештальтпсихологічна, біхевіористична, когнітивна, діяльнісна, фізіологічна, фізична й біохімічна теорії.
Асоціативна теорія. Вона є найдавнішою. Грунтується на вченні Аристотеля про три типи асоціацій – за суміжністю, схожістю і контрастом. Найважливішим у цій теорії є поняття “асоціація” – зв’язок, поєднання між явищами. Воно виступає як обов’язковий принцип усіх психічних утворень, за яким, якщо якісь психічні явища виникають у свідомості одночасно або послідовно одне за одним, то між ними утворюється зв’язок. Повторна поява одного з елементів цього зв’язку викликає в свідомості уявлення всіх інших. Ігноруючи активність суб’єкта, який запам’ятовує, вчені, що сповідують цю теорію, механізм запам’ятовування шукали в зовнішніх умовах. Асоціативна теорія виявилась односторонньою. За її допомогою не можна пояснити багатьох важливих особливостей людської пам’яті, зокрема її вибірковості та залежності процесів пам’яті від особливостей організації матеріалу.
Гештальтпсихологічна теорія. Прийшла вона на зміну асоціативній у другій половині XIX ст. Її основоположники вважали, що механізми пам’яті визначаються законами формування гештальту. Особлива увага зверталася на структурованість і цілісність матеріалу, який запам’ятовується. Гештальтисти зауважили, що погано структурований матеріал запам’ятовується важко, а добре структурований – легко. Однак насправді не лише організація матеріалу визначає ефективність пам’яті. Ця теорія ігнорувала активність суб’єкта, а тому теж виявилася однобокою.
Біхевіористична теорія. Представники її розвивали погляди асоціоністів щодо рефлекторних механізмів формування індивідуального досвіду. Асоціації вони тлумачили як елементи досвіду, що грунтуються на функціональних зв’язках між вправами, від яких залежали результати научання. При цьому було встановлено, що на успішність закріплення впливає інтервал між вправами, міра подібності, обсяг матеріалу, рівень научання, вікові та індивідуальності відмінності між людьми.
Когнітивна теорія. Згідно з нею пам’ять є сукупністю різних блоків і процесів перероблення інформації, кожен із яких виконує чітко встановлену роль. Одні блоки виділяють і здійснюють розпізнавання характерних рис інформації, другі – будують когнітивну схему орієнтування в особливостях інформації, треті – тимчасово зберігають інформацію, а четверті – подають її в певній формі. Проте ця концепція має недоліки – не враховує активність суб’єкта в процесі запам’ятовування.
Діяльнісна теорія. Сформувалася вона на основі робіт Л. Виготського, П. Зінченка, А. Смирнова та інших учених. Вони вважали, що закономірності пам’яті визначаються тим, що людина робить із матеріалом для запам’ятовування і яке місце він займає в її діяльності. Ця теорія не ігнорує досягнення інших концепцій, а творчо використовує їх при поясненні природи та закономірностей пам’яті.
Фізіологічні теорії пам’яті. В основі їх – вчення І. Павлова про утворення умовних тимчасових зв’язків, на яких базується формування індивідуального досвіду людини. Умовний рефлекс як акт утворення зв’язку між новим і раніше закріпленим тлумачиться як фізіологічна основа акту запам’ятовування. Велику роль при цьому відіграє підкріплення.
Фізична теорія пам’яті. Вона теж орієнтована на виявлення фізіологічних механізмів пам’яті. Згідно з нею проходження нервового імпульсу через групу нейронів залишає після себе певний слід, тобто електричні та механічні зміни у синапсах. Припускається, що відображення об’єкта, наприклад огляд його оком по контуру, приводить до утворення в мозку певної просторово-часової нейронної структури. Тому її ще називають теорією нейронних моделей. Процес утворення нервової моделі та її наступна актуалізація, на думку її авторів, є механізмом запам’ятовування, збереження і відтворення сприйнятого. Проведене на нейронному рівні дослідження механізмів закріплення і збереження слідів показало, що замикання аксона на дендрити інших нейронів або на тіло своєї клітини створює можливість для існування реверберуючих кіл збудження (кіл саможивлення). Нервовий імпульс, циркулюючи по такому колу, здійснює самозарядження клітин. Ці стійкі реверберуючі кола вважають фізіологічним субстратом збереження слідів. Однак, попри наявність багатьох переваг, у цій теорії багато питань ще не з’ясовано.
Біохімічні теорії. Розвиток сучасної науки дає змогу вивчати механізми пам’яті на молекулярному, біохімічному, рівні. На основі досліджень вітчизняних, американських і шведських біохіміків виникла гіпотеза про двоступінчастість процесу запам’ятовування. На першій стадії за безпосередньої дії подразника виникає електрохімічна реакція, наслідки якої викликають короткочасні зворотні зміни в клітинах, що вважається фізіологічним механізмом короткочасної пам’яті. Друга стадія, яка грунтується на першій, є тривалішою і спричиняє незворотні хімічні зміни у клітинах, а саме, утворення нових білкових речовин. Ця стадія є основою довготривалої пам’яті. Окремі тези цієї гіпотези підтверджено в дослідах на тваринах.
Прихильники біохімічної теорії вважають, що в основі механізмів закріплення, збереження і відтворення слідів – різні перегрупування молекул нейронів, насамперед молекул нуклеїнових кислот, під дією подразника. Встановлено, що тривале подразнення нейрона збільшує в ньому вміст рибонуклеїнової кислоти (РНК) і надає йому змоги резонувати на повторні впливи знайомих подразників. Практично необмежена можливість змінюватися у молекул РНК є базою для збереження великої кількості слідів збуджень. Вважають, що РНК є носієм індивідуальної пам’яті. Дезоксирибонуклеїнова кислота (ДНК) є носієм генетичної, спадкової пам’яті.
Пошуки фізіологічних механізмів пам’яті тривають. Існують припущення про велику роль гліальних клітин головного мозку в механізмах пам’яті. Глія (гр. glia – клей) – тканина, що заповнює порожнину між нервовими клітинами, їх відростками і судинами у центральній нервовій системі. За іншими твердженнями, глія бере участь у замиканні умовних рефлексів. Переконливих даних про роль глії в процесах пам’яті поки що не отримано.
Види пам’яті.
Залежно від змісту матеріалу, який людина запам’ятовує, виділяють образну, рухову, емоційну і словесно-логічну пам’ять.
Образна пам’ять. Вона проявляється у запам’ятовуванні образів і уявлень предметів, явищ, властивостей і зв’язків між ними. Залежно від аналізаторів буває зоровою, слуховою, нюховою, смаковою і дотиковою. На відміну від образів сприймання образи уявлень пам’яті не такі яскраві, менш деталізовані, але більш узагальнені. Ці мнемічні образи не залишаються постійними, а змінюються під впливом інших уявлень, процесів забування тощо. Виняток становлять ейдетичні (гр. eidos – вид, вигляд) образи – яскраві та чіткі уявлення, які зберігаються в пам’яті тривалий час без будь-яких змін. Ейдетична пам’ять буває у художників, музикантів, а також у дітей дошкільного і молодшого шкільного віку. Фізіологічною основою образної пам’яті є передусім нервові зв’язки першої сигнальної системи за участю другої сигнальної системи.
Рухова пам’ять. Реалізується вона через запам’ятовування й відтворення людиною своїх рухів. Така необхідність виникає в різних видах людської діяльності. Вона є основою формування навичок ходіння, письма, різних трудових навичок і вмінь. Показником хорошої рухової пам’яті є фізична вправність. Вона грунтується на першосигнальних і другосигнальних нервових зв’язках.
Емоційна пам’ять. Це запам’ятовування і відтворення людиною своїх емоцій. Безпредметних емоцій немає, а тому вони завжди запам’ятовуються разом з об’єктами, які їх викликають. Емоції сигналізують про те, як задовольняються потреби й інтереси людини, як формуються її стосунки з іншими людьми. Тому емоційна пам’ять має дуже важливе значення в життєдіяльності кожної людини.
Словесно-логічна пам’ять. Суттю її є запам’ятовування й відтворення думок, понять, суджень, які відображають предмети і явища з їх загальними властивостями, істотними зв’язками і відношеннями. Думки не існують без мови, а тому пам’ять називають не просто логічною, а словесно-логічною. Провідна роль у ній належить другій сигнальній системі. На відміну від вищеназваних видів пам’яті, які в простіших формах є у тварин, словесно-логічна пам’ять властива тільки людині. Від неї залежить розвиток інших видів пам’яті. Всі чотири види пам’яті має кожна людина, але рівень їх розвитку визначається її професійною діяльністю.
Якщо за ознаку класифікації обирають час збереження матеріалу, то пам’ять характеризують як сенсорну, короткочасну і довготривалу.
Сенсорна пам’ять. Характеризується дуже коротким часом (до 2 секунд) зберігання інформації, яка фіксується в рецепторах (на сітківці ока, в закінченнях нюхового, смакового та інших нервів). Суб’єктивно це переживається як відгук події, яка щойно відбулася (“стоїть перед очима”, “звучить у вухах” тощо). Залежно від аналізатора сенсорна пам’ять має різну модальність. Найбільше використовується зорова і слухова сенсорна пам’ять. Завдяки сенсорній пам’яті людина має змогу розпізнавати образи предметів ще в процесі їх формування.
Короткочасна пам’ять. Їй властиве швидке запам’ятовування матеріалу, негайне його відтворення і швидке забування. Вона пристосована для обслуговування ситуативних аспектів діяльності і має обмежений обсяг. Американський психолог Джордж-Армітеж Міллер (нар. 1920) встановив, що, залежно від складності об’єктів запам’ятовування, він охоплює від 5 до 9 об’єктів. Німецький психолог Иоахим Хофман (нар. 1937) доводить, що обсяг короткочасної пам’яті залежить від швидкості дії механізму кодування інформації. Встановлено також, що короткочасна пам’ять грунтується на процесах активного проговорювання, тобто повторення інформації індивідом.
Довготривала пам’ять. Вона забезпечує тривале збереження нерідко значного обсягу матеріалу. Основним механізмом введення інформації в довготривалу пам’ять та її фіксування є повторення, яке відбувається на рівні короткочасної пам’яті. Причому механічне повторення, коли людина не вникає в зміст інформації, не забезпечує її тривалого запам’ятовування. У процесі збереження поступово відбувається структурна перебудова матеріалу: зменшується обсяг, втрачається чіткість формулювань, але чіткішими стають його структура і основний зміст.
Коли критерієм класифікації слугує мета діяльності людини, то пам’ять поділяють на мимовільну і довільну.
Мимовільна пам’ять. Ознаками її є процеси запам’ятовування і відтворення, в яких немає мети щось запам’ятати чи відтворити. Мимовільне запам’ятовування відбувається ніби само по собі. Це як побічний продукт діяльності людини, а тому є фрагментарним і неміцним. Необхідною умовою мимовільного запам’ятовування будь-яких об’єктів є активна взаємодія з ними.
Довільна пам’ять. Цей вид діяльності характеризується цілеспрямованим запам’ятовуванням і відтворенням. За таких умов запам’ятовування відбувається як спеціальна мнемічна дія, що здійснюється за допомогою мнемічних операцій включення матеріалу в систему досвіду індивіда, пошуку способів організації матеріалу для його запам’ятовування і відтворення та ін.
Мимовільна і довільна пам’ять є двома послідовними ступенями розвитку пам’яті. За допомогою мимовільної пам’яті без спеціальних мнемонічних намірів формується основна частина людського досвіду. Довільна пам’ять використовується тоді, коли виникає необхідність керувати своєю пам’яттю.
За рівнем усвідомлення матеріалу, який запам’ятовується, пам’ять поділяють на смислову і механічну.
Смислова пам’ять. Пов’язана вона з розумінням матеріалу, який запам’ятовують. Основою її є різні за складністю словесних та образних асоціацій смислові зв’язки. Матеріал, що запам’ятовується, логічно обробляється, узагальнюється, пов’язується з наявним досвідом, а тому довше зберігається і легше відтворюється. Смислове запам’ятовування розвивається разом із мовленням і мисленням. Воно може бути мимовільним і довільним.
Механічна пам’ять. Її особливість полягає у нерозумінні засвоюваного матеріалу, який є надто важким або коли людина, замість намагання осягнути сенс, просто повторює інформацію. Деякі дослідники вважають, що механічне і смислове запам’ятовування є ступенями розвитку пам’яті. Це не так. Механічне запам’ятовування не є обов’язковим. Навпаки, з ним треба боротися, бо воно стримує розвиток смислової пам’яті.
Процеси пам’яті.
Образи зовнішнього світу, що виникають у корі головного мозку, людина не тільки запам’ятовує, а й може тривалий час зберігати, відтворювати або забувати. Запам’ятовування, збереження, відтворення і забування є основними процесами пам’яті. Запам’ятовування – процес пам’яті, внаслідок якого закріплюється новий матеріал шляхом пов’язування його з раніше набутим.
Воно є закономірним продуктом дій суб’єкта щодо об’єкта. Запам’ятовування буває мимовільним і довільним.
Мимовільне запам’ятовування. Виявляється за відсутності усвідомленої мети запам’ятати певний матеріал. За таких умов людина не використовує прийомів запам’ятовування і їй здається, ніби матеріал запам’ятовується сам собою. Але дослідження показали, що цей процес пам’яті завжди підпорядкований завданням діяльності. Вивчаючи умови продуктивності мимовільного запам’ятовування, вчені встановили: краще запам’ятовується той матеріал, з яким людина виконує певні дії. Так, якщо учасники дослідження групували пронумеровані малюнки за сюжетом, то краще запам’ятовувався сюжет, якщо за номерами, то числа; матеріал, який стосується змісту основної мети діяльності, запам’ятовується краще, ніж коли належить до засобів її досягнення (при розв’язуванні арифметичних задач першокласники краще запам’ятовували числа, ніж студенти).
Ефективність мимовільного запам’ятовування залежить і від зусиль, яких докладає людина для досягнення мети, і від її ставлення до матеріалу. Легкий текст запам’ятовується гірше, ніж текст середньої трудності. Матеріал, який викликає інтерес, запам’ятовується легко і швидко. Коли мимовільне запам’ятовування спирається на змістовні й активні способи роботи з матеріалом, воно продуктивніше за довільне, якщо в ньому аналогічні способи не використовуються. Проте для міцного і повного засвоєння матеріалу мимовільного запам’ятовування виявляється недостатньо.
Довільне запам’ятовування. Це складна цілеспрямована розумова діяльність, підпорядкована певній мнемічній меті. Воно передбачає мнемічні дії, які залежать від змісту, мнемічної спрямованості, повноти, точності, тривалості запам’ятовування.
Однією з умов продуктивності довільного запам’ятовування є чітке формулювання мети, завдання запам’ятати. При цьому важливу роль відіграють мотиви, які спонукають до запам’ятовування (інтерес, почуття відповідальності тощо). Мнемічне завдання повинно охоплювати і комплекс мнемічних дій, необхідних для його виконання, адже вони визначають спосіб оброблення матеріалу: групування за значенням і змістом, складання плану, зіставлення нового з уже відомим, класифікацію і систематизацію матеріалу та ін. На ефективність довільного запам’ятовування позитивно впливає також урізноманітнення способів заучування і повторення матеріалу, що також сприяє тривалому його збереженню.
Збереження – процес пам’яті, що забезпечує утримування результатів запам’ятовування протягом тривалого часу.
Значною мірою збереження залежить від міцності запам’ятовування та використання матеріалу в діяльності. Чим частіше використовують матеріал, чим більше значення він має для людини, тим довше він зберігається. Г. Еббінгауз у експериментах із запам’ятовуванням беззмістовних складів установив, що через певний час після запам’ятовування відсоток матеріалу, який ще зберігається в пам’яті, обернено пропорційний до його обсягу. Чим краще матеріал зберігається, тим легше відтворюється.
Відтворення – мнемічний процес, який забезпечує відновлення матеріалу, що зберігається в пам’яті.
В основі відтворення – актуалізація раніше закріпленого матеріалу шляхом переведення його з довготривалої пам’яті у короткочасну. При цьому відбувається його реконструкція, що залежить від обсягу матеріалу, часу збереження і міцності запам’ятовування.
Відтворення може відбуватися легше або важче, що є підставою для виокремлення його видів: впізнавання, власне відтворення і пригадування.
Впізнавання є відтворенням об’єкта в умовах повторного сприймання. Воно пов’язує досвід зі сприйманням предметів і дає змогу правильно орієнтуватися у навколишньому світі. Під час впізнавання за допомогою мнемічних операцій відбувається зіставлення перцептивного образу з образом, який зберігається в пам’яті. Впізнавання буває різним за чіткістю і повнотою, може відбуватися як мимовільно, так і довільно. Швидкість і повнота його залежать від повноти і міцності запам’ятовування. За міцного запам’ятовування впізнавання може відбуватися як миттєвий мимовільний акт. Так, поглянувши на обличчя добре знайомої людини, людина зразу встановлює, хто це. Але нерідко впізнавання буває неповним і тому невизначеним. Тоді воно відбувається як складний довільний процес. Наприклад, при сприйманні обличчя людини може виникнути відчуття знайомого, але встановити, хто це, зразу не вдається. Тоді намагаються пригадати, де доводилося зустрічатися з цією людиною, за яких обставин і т. ін. Власне відтворення відбувається мимовільно або довільно без повторного сприймання об’єкта, який відтворюється.
За мимовільного відтворення людина не ставить собі за мету щось відтворити: минулі враження спливають, немов самі собою. Але вони не безпричинні, а пов’язані з навколишніми предметами, думками, діями, переживаннями людини.
За довільного відтворення людина ставить репродуктивну мнемічну мету – щось відтворити – і спрямовує свою активність на пошук потрібного матеріалу. Він буде тим ефективнішим, чим менший проміжок часу між запам’ятовуванням і відтворенням.
Іноді відтворення супроводжується явищем ремінісценції (лат. reminiscentia – спогад). Воно виявляється в тому, що відтворення, яке здійснюється через певний час після запам’ятовування, є повнішим, ніж зразу після нього. Це характерно для запам’ятовування великого за обсягом матеріалу. Найчастіше ремінісценція трапляється у дошкільників і молодших школярів.
Пригадування є довільним відтворенням, пов’язаним із пошуком і добуванням із довготривалої пам’яті потрібних людині відомостей. Воно є тривалим процесом, під час розгортання якого людина не тільки відбирає необхідний матеріал, а й оцінює його, робить висновки. Успішність пригадування залежить від точності усвідомлення змісту репродуктивного завдання і прийомів пригадування. Як один із різновидів відтворення іноді виділяють згадування (спогади) – локалізоване в часі та просторі відтворення образів минулого. Воно буває мимовільним і довільним. У спогадах людина передає не тільки факти, а й ставлення до них. Тому спогади змінюються у зв’язку з переусвідомленням людиною їхнього значення.
Інколи матеріал, що певний час зберігається у пам’яті, індивід забуває.
Забування – мнємічний процес, внаслідок якого поступово втрачається чіткість закріпленого в пам’яті матеріалу, зменшується його обсяг, виникають помилки при відтворенні, стає неможливим відтворення, а потім і впізнавання.
Забувається насамперед те, що втратило актуальність, що людина перестала використовувати у своїй діяльності. Проте неможливість згадати якийсь матеріал ще не означає, що він втрачений назавжди. Відомо, що забутий матеріал відновлюється легше і швидше, ніж запам’ятовується вперше. Темп забування залежить від обсягу матеріалу, його змісту, часу збереження його в пам’яті та інших причин. В експериментах Г. Еббінгауза із беззмістовними складами з’ясовано, що найінтенсивніше цей процес відбувається відразу після заучування.
З фізіологічної точки зору причиною забування є різні види гальмування, які почалися під час запам’ятовування. Інтенсивні сторонні подразники, наприклад при запам’ятовуванні, утруднюють утворення нових тимчасових нервових зв’язків або послаблюють раніше утворені, що спричиняє забування. Таке гальмування називають проактивним (таким, що діє наперед). Якщо наступна діяльність людини негативно впливає на нервові зв’язки попередньої діяльності, гальмування називається ретроактивним (таким, що діє назад). Особливо це характерно для випадків, коли наступна діяльність є складнішою за попередню або схожа на неї за своїм змістом. Гальмуванням можна пояснити і той факт, що при заучуванні матеріалу його середина запам’ятовується гірше, ніж початок і кінець, а тому вимагає більшої кількості повторень. Причиною тимчасового забування може бути також позамежне (охоронне) гальмування, яке виникає при перенапруженні відповідних нервових клітин. Основним засобом боротьби з ним є дотримання ритмічності в роботі та відпочинку. Для зменшення забування важливе значення має повторення матеріалу і постійне використання його в діяльності.
Індивідуальні відмінності пам’яті.
Індивідуальні особливості людини накладають відбиток на всі аспекти її психічного життя, виявляючись, зокрема, в особливостях перебігу психічних процесів. У процесах пам’яті вони виражаються в швидкості, точності, міцності запам’ятовування і готовності до відтворення.
Швидкість запам’ятовування визначається кількістю повторень, необхідних людині для запам’ятовування певного обсягу матеріалу.
Точність характеризується кількістю помилок, зроблених при його відтворенні.
Міцність виражається в збереженні заученого матеріалу і в швидкості його забування.
Готовність до відтворення виявляється в легкості та швидкості пригадування людиною того, що їй необхідно в певний момент. Ці відмінності пов’язані із силою і рухливістю процесів збудження і гальмування в корі головного мозку. Вони змінюються під впливом умов життя і виховання.
Індивідуальні відмінності пам’яті виражаються і в тому, що одні люди краще запам’ятовують образний матеріал (предмети, звуки, кольори), інші – словесний (поняття, думки, числа), а для ще інших ці особливості суттєвого значення не мають. Тому в психології виділяють наочно-образний, словесно-логічний і проміжний типи пам’яті. Ці типи певною мірою залежать від співвідношення першої і другої сигнальних систем у вищій нервовій діяльності людини.
Отже, пам’ять є надзвичайно складним, але єдиним і неперервним процесом. Розвиток і перебіг процесів пам’яті детермінуються діяльністю особистості та її спрямованістю на досягнення поставлених цілей.
(2 votes, average: 3,50 out of 5)