Петлюра Симон

Політологічний словник

Петлюра Симон (10(23).05.1879, Полтава – 25.05.1926, Париж) – визначний український громадсько-політичний, військовий і державний діяч. Під час навчання у Полтавській духовній семінарії розпочинає політичну діяльність. Був членом таємного українського гуртка, брав участь у конференції Революційної Української партії і в роботі Всеукраїнського студентського з’їзду. В 1901 р. його виключили із старшого богословського класу семінарії за національні переконання. Згодом екстерном склав іспит за середню школу. Щоб уникнути

арешту за революційно-націоналістичну діяльність, виїхав восени 1902 р. на Кубань, де працював учителем, архівістом. В Катеринодарі за участю П. було засновано філію РУП під назвою Чорноморська вільна громада, що розгорнула широку національно-культурну й революційну роботу по всій Кубані. У своєму помешканні П. організував таємну друкарню, що випускала антиурядові листівки. В грудні 1903 р. П. був заарештований, але, скориставшись звільненням з ув’язнення на поруки, виїхав до Києва, а згодом у Львів.

У Львові П. працює співредактором рупівських часописів “Селянин” і “Праця”, встановлює контакти

з І. Франком, М. Грушевським, В. Гнатюком, М. Ганкевичем, що сприяло поглибленню його суспільно-політичних і наукових інтересів. Тут він прослухав курс Підпільного Українського Університету. На конференції РУП, що відбулася у грудні 1904 р. у Львові, П. рішуче виступив проти злиття РУП з російськими соціал-демократами в єдину партію. Він обстоював позицію, що єдиним представником українського пролетаріату має бути тільки українська соціал-демократія. Таку саму позицію відстоював П. і на інших з’їздах РУП, а з її розколом став членом Центрального Комітету УСДРП.

Після амністії у 1905 р. П. повертається до Києва, невдовзі виїжджає в Петербург для редагування щомісячника УСДРП “Вільна Україна”, однак уже з липня 1906 р. працює секретарем редакції газети “Рада” у Києві, а від літа 1907 до 1908 р. – співредактором легального часопису УСДРП “Слово”.

З 1911 р. П. переїжджає у Москву, одружившись з Ольгою Більською. Від 1912 р. і до 1914 р. редагує журнал “Украинская жизнь”, що фактично був єдиним українським (російськомовним) громадсько-політичним часописом у дореволюційній Росії. В журналі публікувалися М. Грушевський, Д. Донцов, С. Русова, Є. Сфремов, М. Горький. П. цілеспрямовано пропагує у цьому виданні ідею українського відродження, критикує великоросійські, шовіністичні погляди російських демократів. П. надрукував такі статті: “Скорочене” розвінчання українства п. Щоголевим” (1913), “До практичних завдань українства” (1914) та ін.

На початку Першої світової війни П. публікує в “Украинской жизни” маніфест-декларацію “Війна і українці” щодо ставлення українців до війни, де зазначалося, що українці мають вибрати сторону Росії і виконувати обов’язок перед цією державою. У статті наголошувалося, що українство має заявити про себе, аби не залишитися поза російськими інтересами, щоб згодом домагатися належних прав. У статті П. вбачає за доцільне орієнтуватися не лише на Росію, а й на інші країни Антанти як вельми реальних творців післявоєнного міжнародного політичного укладу.

З 1916 до березня 1917 р. П. працював заступником уповноваженого Всеросійського союзу земств на Західному фронті. У квітні 1917 р. виступив з ініціативою та став організатором проведення в Мінську з’їзду солдатів – українців Західного фронту, на якому його було обрано головою Української фронтової ради.

Як голова фронтової ради був делегований для участі в роботі Національного конгресу, що скликався Центральною Радою у Києві 6-8 квітня 1917 р. На першому Всеукраїнському військовому з’їзді був обраний головою Українського військового комітету та кооптований до Центральної Ради, а при утворенні Генерального секретаріату – генеральним секретарем військових справ.

Будучи членом УСДРП, П. не міг виступати проти лінії партії щодо військової політики, яка полягала у відмові від створення української армії, але й не акцентував особливої уваги на недоцільності регулярної армії. Разом з тим він доклав чимало зусиль, щоб пом’якшити негативний вплив позиції В. Винниченка на військове будівництво в Україні. Вже після Першого військового з’їзду П. досить чітко усвідомив потребу розбудови українського війська і обстоював позицію, що з огляду на тогочасну слабкість українських сил, творити українське військо треба поступово, прикриваючись загальноросійськими інтересами ведення війни, оборони держави.

Тому навесні 1917 р. П. виступав за українізацію існуючих російських військових частин та виділення українців в окремі військові частини, а згодом підтримав ідею створення національно-територіального війська, заповнення південно-західного фронту, що проходив по українській території, суто українськими військовими частинами.

Після більшовицького перевороту П. активно зайнявся розбудовою української армії, створив з Південно-західного і Румунського єдиний Український фронт, роззброював й усував з території України більшовизовані військові загони та придушував більшовицькі заколоти. Однак дії П. зі створення армії та активного опору більшовицькій агресії були розкритиковані українськими соціалістичними лідерами, тому 18 грудня 1917 р. П. залишає посаду генерального секретаря військових справ і виїжджає на Лівобережну Україну, де сформував Гайдамацький кіш Слобідської України. Бере участь у придушенні більшовицького повстання у Києві і визволенні його від більшовиків у березні 1918 р.

С. Петлюра вважав Берестецький мирний договір помилковим політичним рішенням, продовжував обстоювати ідею щодо необхідності підтримувати відносити з Антантою. З огляду на це після визволення України від більшовицьких військ прагнув відійти від політичної роботи, однак бере участь у діяльності Всеукраїнського союзу земств, ставши його головою. Після того як П., всупереч гетьманській політиці в земельному питанні, виступив у липні 1918 р. на засіданні Сільськогосподарського товариства проти збереження великої земельної власності, його було заарештовано.

У листопаді 1918 р. П. звільняють з ув’язнення, він стає одним з організаторів анти – гетьманського повстання, був обраний до складу Директорії УНР і очолив збройні сили УНР як Головний отаман. У лютому 1919 р. вийшов з УСДРП і став Головою Директорії УНР. На початку грудня 1919 р. виїхав до Варшави для організації військово-політичного союзу з Польщею проти більшовицької Росії. За його ініціативи у квітні 1920 р. був підписаний Варшавський договір. З листопада 1920 р. змушений виїхати в еміграцію, спочатку перебував у Польщі, потім жив у Австрії, Угорщині, Швейцарії. В жовтні 1924 р. оселився в Парижі, де організував видання тижневика “Тризуб” і продовжував виконувати обов’язки Голови і Головного отамана Директорії УНР. В результати вчиненого більшовицьким агентом терористичного акту П. загинув.

Своє перебування в еміграції П. вважав тимчасовим, тому діяльність спрямував на організацію боротьби за визволення України. Він твердив, що “головна передумова української державності лежить в самій українській нації, в її бажані виявити організовану силу і волю”. Водночас зазначав, що, орієнтуючись на власні українські сили, потрібно мати підтримку і від зовнішніх сил. Тому прагнув налагоджувати зв’язки з урядами різних держав та створювати організацію, як консолідувала б зусилля поневолених радянським режимом народів (було створено організацію “Прометей”). П. зазначав, що недоцільно воювати з усіма окупантами українських земель одночасно, слід зосередитись на одному антирадянському напрямі. Наголошував, що після встановлення Української державності на Дніпрі і Чорному морі (територіальну і стратегічну базу Української держави потрібно спочатку створити на Великій Україні), незабаром вона стане реальністю і на інших теренах.

С. Петлюра зазначав, що українська еміграція зобов’язана підтримати боротьбу українського народу за допомогою міжнародної пропаганди справи українського соборного визволення та тісного організаційного єднання. З метою підготовки кадрів для майбутньої Української держави виступав зате, щоб українська молодь здобувала різноманітну освіту, тому брав участь у створенні українських культурних і науково-дослідних закладів за кордоном.

На його думку, лише уряд УНР, що керував збройною боротьбою української армії і безперервно захищав права народу на свою суверенну державу, мав моральне право говорити і виступати перед будь-ким від імені всього українського народу. Завданнями закордонної політики уряду УНР П. визначав таке: поширювати інформацію про Україну та її культуру в світі, домагатися визнання екзильного українського уряду та надавати йому підтримку задля визволення України.

У листах до членів уряду УНР. політичних, військових діячів і господарників П. накреслював плани відбудови життя в Україні, подавав конкретні пропозиції щодо різних галузей державного будівництва, війська, майна, економіки, культури, освіти, міжнародних відносин. Виступав за відновлення української православної церкви та створення Київського патріархату. Він обстоював європейський вектор розвитку України. Намагався розбудувати самостійну, соборну, демократичну, правову республіку.

С. Петлюра став символом української державності, виявився з-поміж сучасників найбільш послідовним, самовідданим її творцем і оборонцем, а в 20-х роках став ключовою постаттю національно-визвольної боротьби. Недарма найбільші недруги української самостійної державності назвали визвольний процес України на початку XX ст. “петлюрівщиною”.

Іванис В. Симон Петлюра – Президент України. – К., 1993; Литвин С. Суд історії: Симон Петлюра і петлюріана. – К., 2001; Петлюра С. Народе український. Вибрані статті, листи, документи. – X., 1992; Симон Петлюра в контексті українських національно-визвольних змагань: 36. наук. гір. – Фастів, 1999.

В. Деревінський