Поняття про научіння й учіння – НАУЧІННЯ Й УЧІННЯ

Педагогічна психологія: навчальний-методичний посібник

РОЗДІЛ 3

1 НАУЧІННЯ Й УЧІННЯ

1.1. Поняття про научіння й учіння

Научіння – це стійка, доцільна зміна діяльності, яка виникає завдяки попередній діяльності й не викликана безпосередньо вродженими фізіологічними реакціями організму, доцільна зміна зовнішньої (фізичної) і внутрішньої (психічної) активності індивіда.

Але не будь-якої. Зокрема, не можна вважати процесом научіння фізіологічні зміни в ході адаптації до темряви, під впливом втоми або вживання психотропних

речовин тощо.

Як процес і результат здобування індивідуального досвіду научіння притаманне як людині, так і тваринному світові. Відмінність між ними полягає, насамперед, у тому, що в людини – це пізнавальний процес засвоювання соціального досвіду практичної й теоретичної діяльності, а в тварин – лише процес зміни видового досвіду з метою пристосування його до умов середовища, яке змінюється. Научіння у тварин відбувається переважно на інстинктивній основі й полягає в удосконалюванні й перекомбінації вроджених елементів видового досвіду з метою більшої відповідності їх умовам існування певної

тварини. Таким чином, у кожному окремому випадку научіння тварин формується цілісний поведінковий акт, що містить як вроджені, генетично фіксовані, тобто видові, так і індивідуально набуті компоненти. Основною формою научіння у тварин є навичка – програма автоматизованих способів реагування на ситуацію. Способами научіння в тваринному світі виступають такі:

– видове научіння – вироблення в ході еволюції виду безумовно-рефлекторних та інстинктивних реакцій;

– дресура (дресирування), тобто виробляння умовних рефлексів під впливом постійно виникаючих ситуативних чинників середовища життєдіяльності тварини;

– научіння через інсайт як трансформація досвіду окремої тварини внаслідок розв’язання наочних проблемних ситуацій із застосуванням найпростіших інтелектуальних операцій.

З метою глибшого з’ясування відмінностей научіння у тварин і людини О. М. Леонтьєв пропонував використову-вати для адекватного розуміння сутності цих процесів такі категорії, як пристосування й привласнення, підкреслюючи тим самим реактивність поведінки тварин і активність, суб’єктність людини в ситуації научіння. Такі відмінності зумовлені, насамперед, потенціалом психічного відображення людини й тварини. Так, у тварин відображання об’єктивного світу відбувається лише з опорою на зовні представлені фізичні властивості предметів оточення, які безпосередньо впливають на їхні органи чуття й пов’язані з задоволенням їхніх життєвих потреб. Разом з тим людині доступні не лише фізичні відношення елементів ситуації, а ще й їхні логічні (окремого до загального, виду – до роду, конкретного – до абстрактного тощо) та функціональні відношення (дії – до результату, причини – до наслідку, засобу – до мети тощо).

Передавання і засвоювання таких неочевидних характеристик здійснюються, як відомо, виключно через поняття, які зафіксовано в окремій системі знаків – мові. Навіть об’єктивні фізичні якості речей людина завжди сприймає не безпосередньо, а через систему категорій суспільного досвіду. У кожному окремому випадку такі поняття виникали в конкретної людини. Та в сукупності, враховуючи чинник наступності, вони відображають досвід і знання, накопичені всім людством. Тому научіння поняттям, що позначаються словами, – це, по суті, опанування людиною тих знань, що накопичені всім людством у ході його історичного розвитку. Окрім опанування знаннями в процесі научіння людина здатна до засвоювання специфічних навичок – свідомо засвоєних і автоматизованих прийомів і способів роботи, які виступають елементами складнішої діяльності, а також до виробляння вмінь як набуття специфічної здатності успішно використовувати набуті знання і навички розумової діяльності в процесі розв’язування практичних завдань.

Отже, якісна розбіжність між научінням людини й тварини полягає, по-перше, у різниці механізму відображання й, по-друге, у принциповій різниці програм поведінки та діяльності як результату научіння.

Научіння в людини і тварин може здійснюватися на двох рівнях: рефлекторному і когнітивному.

Рефлекторний рівень є генетично первинним, де научіння як засвоювання певних стимулів і реакцій може здійснюватись автоматично й несвідомо. Тут прийнято виділяти три різновиди: сенсорне научіння, моторне й сенсорно-моторне. У межах першого напрацьовується розрізнювання чуттєвих сигналів – образів сприймання й порівнювання форм, кольорів, звукових фонем та ін. Через моторне научіння відбувається об’єднування рухів у програми. Таким чином формуються такі моторні координації, як письмо, ходіння, звуковисловлювання. Результатами сенсорно-моторного научіння як синтезу активності двох попередніх механізмів у людини виступають навички долання перешкод під час ходіння, реагування на зумер при користуванні телефоном тощо.

Когнітивний рівень научіння передбачає використання операцій виявляння, відбору, узагальнювання й закріплювання суттєвих зв’язків, доцільних способів активності з метою їх адекватного застосування. Тут виділяються підрівні практичного й інтелектуального научіння. Перше здійснюється на основі чуттєвого досвіду. Предметом научіння тут є фактичні знання й практичні дії, а результатом научіння виступають сформовані уявлення й практичні вміння. Інтелектуальне научіння передбачає научіння поняттям (узагальненим теоретичним знанням), научіння мисленню (розумовим операціям) і научіння теоретичним умінням (уміння розв’язувати задачу, доводити тезу тощо). Зрозуміло, що інтелектуальне научіння є виключно людською прерогативою. Як і практичне, в людини воно здійснюється на основі спостереження, осмислення й самоконтролю, які керуються свідомо поставленими або прийнятими цілями й завданнями.

За критерієм наявності або відсутності вихідного наміру навчитись научіння поділяють на стихійне (випадкове) й доцільне (організоване). Принципова різниця між ними полягає в характері кінцевої мети діяльності суб’єкта. Так, у ситуації стихійного научіння кінцевий результат у вигляді опанування суспільним досвідом не збігається з безпосередніми цілями активності індивіда. Наприклад, дитина в бажанні грати засвоює правила гри, навчається регулювати свої безпосередні наміри. А дорослі потрапляють у ситуацію стихійного научіння кожного разу при придбанні чергової покупки, до якої додається інструкція по використанню, або ж опиняючись перед необхідністю опанувати новим видом діяльності з метою дальшого здійснювання її для задоволення певних потреб.

Організоване або доцільне научіння – це учіння, під яким розуміється спеціальна діяльність людини, яка має прямою метою навчитися чогось. Таке научіння є діяльністю привласнення суспільного досвіду, що керується усвідомленими пізнавальними мотивами і цілями. Для ефективного здійснення научіння підростаючого покоління суспільство створило спеціальний соціальний інститут – школу, основна мета існування якої – організовувати цілеспрямоване научіння. Останній процес, як відомо, має назву навчання. Він передбачає організацію, стимуляцію й управління учінням через створення відповідних навчальних програм, розвиток мотивації навчальної діяльності шля-хом формування пізнавальних інтересів та управління діяльністю учня за допомогою методів навчання.

Безсумнівною перевагою стихійного научіння є виключна самостійність активності суб’єкта, його висока вмотивованість та орієнтація на досягнення проміжних і кінцевих результатів діяльності. Разом з тим, на відміну від організованої навчальної діяльності, ефективність такої діяльності значно нижча. Оскільки за умов відсутності кваліфікованої допомоги при доборі напрямів і засобів научіння індивід з необхідністю приречений на фрагментарність і хаотичність (безсистемність) засвоєних знань, невиправдано великі витрати часу, необхідного для пошуку, усвідомлення й засвоєння соціально важливого та суспільно корисного досвіду.