Філософія світ людини
Людина у самотності та комунікації
Самотність як предмет Вивчення психології та екзистенціальної антропології
Вище ми окреслили форми вияву самотності, назвавши їх зовнішньою та внутрішньою самотністю. Тепер виникає потреба прояснити, які з наук досліджують ці вияви і чим відрізнятимуться аспекти, а також способи їхнього розгляду феномена самотності. На перший погляд, видається слушним висунути таку гіпотезу: якщо дослідженням зовнішньої самотності зайнята психологія, то внутрішня самотність виступає
Передусім слід зазначити, що, вивчаючи феномен самотності, психологія, як правило, прагне з’єднатися із соціологією, стати соціально-психологічним дискурсом. У цьому плані характерною є назва дослідження Ю. М. Швалба та О. В. Данчевої, присвяченого феномену самотності: “Самотність: соціально-психологічні проблеми”. Дійсно, якщо феномену самотності протистоїть феномен комунікації, то природним є залучення соціології для опису та аналізу проблеми.
У своєму дослідженні Ю. М. Швалб та О. В. Данчева дають лаконічне визначення самотності.
Таким чином, ми доходимо висновку, що наша попередня гіпотеза повинна бути доповненою – психологія досліджує передусім зовнішню самотність, але, як і філософія, може звернутися й до феномена внутрішньої самотності. Однак, напевно, психологія та філософія розглядають різні аспекти внутрішньої самотності. Психологія досліджує вияви внутрішньої самотності в психічному житті людини, тоді як філософія розглядає їх у людській екзистенції.
Для того, щоб довести справедливість такого поділу, треба зрозуміти, чим відрізняються поняття “психіка” та “екзистенція” і ті реальності, що стоять за ними. Поняття психіки відображає наші внутрішні стани (переживання та реакції), пов’язані із взаємодією свідомості та позасвідомого. Поняття екзистенції значно ширше, воно виражає єдність переживання реальності й життя в реальності – виражає повноту людського буття.
З іншого боку, в екзистенції постійно ставиться і розв’язується питання про сенс свого буття і буття взагалі. Це відбувається тому, що екзистенція є результатом граничного зусилля людини, коли їй відкривається її неповторна присутність у бутті.
Поняття екзистенції виражає повноту людського буття в його граничних станах, у тих станах, коли воно стає особистісним існуванням, буттям у мені, самобутністю. Більше того, поняття екзистенції виражає принципову здатність людини бути на межі своїх можливостей і бажати вийти за цю межу. Однак такий вихід може означати відокремлення і відчуження від соціуму. Саме тому проблема самотності глибино пов’язана з природою екзистенції, а внутрішня самотність виринає з глибин людської екзистенції.
Безперечно, поняття психіки також може описувати граничні стани людського “Я”, а реальність психіки включатися до них. Однак це є включенням у стані екстазу і трансу, тоді як екзистенція є метаморфозою, що приводить до граничного буття, звільняючи від буденності. Можна навіть припустити, що певною мірою екзистенційне є метаморфозою психічного, мета – психічним станом людського “Я”. Адже психіка виступає характеристикою внутрішнього світу людини переважно у буденному бутті. Чи не через цю обставину вихід за межі буденного буття людини для психології виступає чимось парапсихічним, а для цілого ряду психологічних напрямів – і пато-психічним? Тому не дивно, що дослідження можливостей трансцендування людини за межі буденного буття трансформує психологію або в парапсихологію, або в патопсихологію.
Філософське ж розуміння буття людини за межами буденності стає мета – психологічним феноменом, мета – психологією. Говорячи про філософію екзистенції як мета – психологію, ми використовуємо це поняття у дещо іншому сенсі, ніж це робив 3. Фрейд. Ідеться не про методологію психологічного знання, а про вихід цього знання на принципово новий рівень як за своєю внутрішньою формою, так і за предметом.
Філософія екзистенції є вченням про сенс буття і набуття сенсу. Як учення про сенс буття вона стає філософією людського буття, адже лише в людському бутті виникає питання про сенс; саме осмисленість людського буття виступає його фундаментальною ознакою. Таким чином, філософія екзистенції з необхідністю стає екзистенціальною антропологією (цей термін був використаний сучасним українським дослідником Б. А. Головком для означення позиції О. Ф. Больнова; як ознака тенденції вітчизняних філософсько-антропологічних досліджень використовується В. Г. Табачковським). Екзистенціальна антропологія є такою онтологією людини, в якій центральним є вчення про сенс людського буття і можливості його осягнення та досягнення; саме тому філософія екзистенції виходить за межі буденності – питання про сенс завжди є надто фундаментальним, тому – поза буденним. У цьому плані дуже показові слова М. Гайдеггера: “Будь-яка онтологія, що має будь-яку багату і міцно з’єднану категоріальну систему, залишається в основі сліпою і спотворенням самого свого призначення, якщо вона перед тим достатньо не прояснила сенс буття і не сприйняла це прояснення як своє фундаментальне завдання.
Таким чином, внутрішня самотність постає передусім як категорія екзистенційної антропології.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)