Що ми вкладаємо у поняття держава як етнополітичний організм?

11 Що ми вкладаємо у поняття “держава як етнополітичний організм”?

Що насамперед треба знати про державу? Найперше слід усвідомити, що держава – найважливіший нормативний центр політичної системи суспільства, інститут політичної влади. Оскільки динаміка загальних і приватних інтересів людей формує специфічну тканину відносин, яка може стати причиною їх зруйнування, то потрібен специфічний механізм, який цю динаміку підтримає і спрямує на зміцнення всього суспільного організму. Саме таким механізмом і є держава (докладніше див.

відповідь на запитання 53 “За яких умов виникає держава? Які її найважливіші ознаки?”).

Тут ми розглядатимемо державу як політико – правову форму існування нації.

З цього погляду держава – етнополітичний організм, що є не лише формою співіснування різноетнічних груп у межах однієї території, а й способом реалізації національної ідеї у вигляді певного політичного ідеалу та права.

Вважаючи державність обов’язковою ознакою нації, сучасна політологія звертає увагу на необхідність максимальної концентрації всіх національних сил для досягнення повної суверенності народу, нації,

держави. Саме тому методологічні підходи вчених спрямовані на розкриття національного та державницького аспектів у їх взаємодії та взаємовиникненні. Зрештою, тільки пізнавши сутність нації, можна побудувати національну державу.

Варто наголосити на політичних чинниках, які поряд з економічними й соціальними відіграють вирішальну роль у формуванні і функціонуванні політичної нації, яку Ю. Римаренко називає ще “українським етнополітичним організмом”, який охоплює українські етнічні спільноти та групи.

Поняття “етнополітичний організм” дає змогу глибше усвідомити сенс нації, уможливлює виявлення її етнічної та соціальної сутності, розуміння національної ідеї, середовища існування і розвитку особи, національної своєрідності народів та потреби у розбудові національної держави.

У поняття “українська політична нація” вкладається державницько-правовий зміст, що випливає із суверенності України, яка передбачає як національний, державний, так і передусім народний суверенітет. Такий підхід ураховує міжнародну правову традицію в розумінні спільності громадян однієї держави і є дійовим чинником розвитку демократії та національної безпеки.

Українська політична нація – це метаетнічна політична спільність, яка передбачає плідне співіснування соціальних та етносоціальних елементів і понять основного рівня – класів, прошарків, етнічних груп. Звідси випливає чітке розуміння сучасної української нації як відкритої поліетнічної спільності, що історично склалася на території України й усвідомлює себе як український народ, спільність громадян Української держави.

Однак у вужчому розумінні українська нація – це етнічно однорідна спільнота людей української національності, що проживають як на території України, так і у діаспорі.

Якщо перше визначення віддзеркалює переважно сферу відносин державності і громадянства, то друге – походження, виховання і культуру. Проте ці визначення не заперечують одне одного. Дотримання такого підходу до визначення нації дасть змогу подолати національну обмеженість і створити умови для консолідації українського суспільства навколо ідеї національної держави, в якій поважатимуться права людини незалежно від її етнічної належності.

Таким чином, сучасні дослідники розрізняють поняття етнічної та політичної нації, яка розглядається як “суверенне співгромадянство” та “багатоетнічне співгромадянство”.

Провідний лейтмотив сучасного етнополітичного бачення – взаємозв’язок національного (етнічного) і державницького націогенезу (етногенезу) та державотворення. Сучасні дослідники окреслили основні теоретико-методологічні засади етнодержавознавства, що передбачає необхідність подальшої розробки понятійно-категоріального апарату, який адекватно інтерпретуватиме етнодержавологічні проблеми.

Традиційне уявлення про етнополітичний організм як про “людську спільноту, об’єднану в межах одного територіально-адміністративного утворення – держави”, загалом є коректним, однак недостатнім для осмислення різних форм і типів етнополітичної самоорганізації. Таке тлумачення цього поняття грунтується на припущенні або констатації того, що оскільки у сучасному світі не існує етнічно однорідних держав, то специфіка етнополітичного організму полягає в його “поліетнічності”.

Проте етнополітичний організм – це не просто сукупність його частин або елементів, зібраних в одну державу. Звичайно, є чимало прикладів, коли поліетнічна структура того чи того суспільства гармонійно поєднується з поняттям органічної нації – внутрішньо консолідованої спільноти, для якої інтереси нації – держави є вищими за інтереси етнічного ядра.

Коректне вживання поняття “етнополітичний організм” передбачає певні обмеження й уточнення. Адже етнополітичним організмом є не кожна поліетнічна спільність, об’єднана межами державного кордону, а лише така, де внутрішньо-національні цінності, інтереси та пріоритети переважають над зовнішніми.

Саме державність виконує низку функцій, необхідних для повноцінної життєдіяльності етнополітичного організму, зокрема статусну, захисну, стратегічну, фільтрувальну та репрезентативну. Розгляньмо їх докладніше. Статусна функція держави як форма етнічної самоорганізації полягає у тому, що за її допомогою той чи той народ як суб’єкт державності визначає власну юрисдикцію на певній території, яка знаходиться у його адміністративному підпорядкуванні.

Захисна функція – це насамперед захист ресурсного потенціалу життєзабезпечення того чи того народу. Йдеться про земельні, водні, мінеральні, природні та інші ресурси, наявність яких одні народи збагачує, інші, навпаки, збіднює, змушуючи, як це не раз траплялося у минулому, вдаватися до агресивних дій, експансіоністської та колоніальної політики.

Стратегічна функція – це мистецтво визначати пріоритетні напрями у зміцненні національної безпеки та знаходити таких союзників і партнерів, які не обмежують державний суверенітет нації. Вона виявляється у спроможності держави відфільтровувати впливи, що можуть підривати державну стабільність і безпеку, загрожувати її культурному чи інформаційному простору. Особливо важливою ця функція є для сучасних держав, оскільки процеси інформаційних комунікацій та глобалізації істотно змістили баланс національної безпеки зі сфери фізичних ресурсів у сферу ідеологічних, ціннісних та ментальних пріоритетів.

Нарешті, ще одна функція етнодержави – репрезентативна – полягає в поєднанні історичних та ментальних рис певного етносу, його кольорів, гербів та символіки як свідчень історичної традиції державотворення, боротьби за незалежність і суверенітет. Ця функція відображує також диференціювальні та мобілізуючі знаково-символічні аспекти політичного буття етносу та нації. Адже наявність національних символів, з одного боку, – це знак, що сигналізує про певну індивідуальність етнополітичного організму, його окремішність від інших, навіть близьких чи споріднених за етнічним походженням, а з іншого – сприяє етнонаціональній консолідації тих, хто поділяє ідеологію, духовні цінності та політичні прагнення певного народу.

Один з найпотужніших самоорганізаційних чинників – етнонаціональна державність – це інститут національного суверенітету, відкритий для інших держав – суб’єктів за умови, що діалог або міждержавне партнерство у межах союзних відносин не загрожують національному суверенітету та безпеці.