Філософія світ людини
Антропологічні та соціально-культурні виміри наукового пізнання
Соціально-культурна детермінація науки
Доцільно відзначити, що розуміння принципу соціально-культурної детермінації пізнання теж зазнало суттєвих змін. У філософській літературі протягом тривалого часу панувала думка, згідно з якою суспільні потреби безпосередньо детермінують розвиток науки. Безумовно, така традиція грунтується на реальних підвалинах, і можна віднайти цілу низку епізодів з історії науки, які ілюструють це твердження. Проте
На нашу думку, аналізуючи принцип соціально-культурної детермінації науки, варто розмежувати два смисли поняття “соціальне”: соціальне в широкому смислі, що включає науку, і соціальне у вузькому смислі, яке
Таким чином, детермінація цілі в науковому пізнанні матеріальним виробництвом (як і взагалі процес соціальної детермінації науки) супроводжується процесом перетворення “зовнішніх” щодо науки чинників на “внутрішні”. Цей процес неоднорідний. Він включає у себе перетворення матеріального замовлення на мету наукового пошуку в рамках конкретної наукової дисципліни. Істотні, радикальні зміни у матеріальному виробництві ведуть до корінної перебудови стилю наукового мислення, нового тлумачення наукових понять і категорій. Продукти матеріального виробництва стають матеріальними засобами наукового пізнання, тим самим іманентно вплітаючись у наукове пізнання.
Важливо зазначити, що в реальній поведінці вченого філософія як безособова форма соціальної зумовленості пізнання з необхідністю поєднується і доповнюється такою її особистісною формою, як світогляд. Саме в останньому зовнішні соціально-культурні детермінанти зливаються з внутрішніми переконаннями вченого, що визначає вибір його дослідницької позиції.
У самому акті презентації знання вже заданий момент діяльності не тільки того, хто створює знання, але й того, хто це знання сприймає. Тому якщо пізнавальна діяльність обов’язково включає в себе комунікативний аспект, то це значить, що в певному відношенні соціальне є внутрішнім щодо неї.
Якщо вказані вище аспекти дослідження всезагальності соціально-культурної детермінації наукового пізнання є дослідженнями у синхронному плані, то існує ще один аспект, який містить аналіз практичної зумовленості науки як у синхронному, так і в діахронному плані. Цей аспект пов’язаний із розрізненням загальної і сукупної праці. Перша зумовлена кооперацією сучасників та використанням праці попередників. Друга передбачає безпосередню кооперацію індивідуумів. А це означає, що внутрішня логіка наукового пізнання зумовлена досягненнями всієї людської культури і містить її у собі.
Дослідження практичної зумовленості пізнання у діахронному плані передбачає розгляд “вписаності” пізнання у культурно-історичну реальність і тим самим виявлення в категоріальному апараті мислення специфічних соціокультурних параметрів.
Отже, принцип соціально-культурної детермінації пізнання є всезагальним. Ця всезагальність супроводжується трансформацією зовнішніх щодо науки факторів у внутрішні й передбачає такі аспекти аналізу: зумовленість пізнання всією суспільно-історичною практикою, безпосередню та опосередковану детермінацію цілей наукової діяльності в контексті наукового пізнання, адаптацію пізнання до соціально-культурного середовища і наявність соціокультурних параметрів у категоріальному апараті мислення, філософію і світогляд як особову і безособову форми соціальної детермінації пізнання, комунікативність пізнавального процесу, особливості пізнавальної діяльності в контексті всезагальних характеристик наукової праці.
Всезагальність принципу соціально-культурної детермінації науки не виключає, а передбачає логіку порівняно самостійного розвитку пізнання. Водночас було б неправильним ототожнювати ці два положення. Вони могли б збігтися лише за повного збігу суспільних завдань, які стоять перед наукою, і цілей наукового пізнання, повного збігу цих останніх і реальних результатів наукового пізнання.
Таким чином, якщо раніше в основному акцентували увагу лише на соціальній зумовленості розвитку пізнання, то нині все більше уваги приділяється і зворотному процесові – адаптації наукового знання до того чи іншого соціально-культурного середовища. На зміну лінійній схемі безпосередньої детермінації пізнання практикою приходить комплексна схема, яка акцентує на цілій системі опосередкування процесу культурної зумовленості науки й аплікації наукових результатів у практику.
Що ж до останньої, то важливо не зводити її до безпосереднього втілення знання в певних матеріально-технічних системах. Аплікацію знання слід розуміти і в соціально-гуманістичному, світоглядному плані. У загальному вигляді практична аплікація науки грунтується на можливості функціонування і втілення знання в інших контекстах і умовах, ніж ті, за яких воно виникало. Така трансконтекстуальність функціонування знання є специфічною рисою продуктів наукового знання.
(2 votes, average: 3,50 out of 5)