Філософія посбіник
Тема 11. СОЦІАЛЬНА ФІЛОСОФІЯ
§ 2. Найголовніші версії соціальної філософії
Серед основних версій соціально-філософського знання на сучасному етапі його розвитку слід відзначити три напрями осмислення сутності соціального буття, кожен із яких відображає певний етап розвитку суспільства. Так, найбільш ранні концепції за своїм походженням є субстанціоналістськими, їхній основний зміст полягає у визначенні субстанційної основи суспільного устрою, фундаментальної ідеї, яка пронизує всю логіку його життєдіяльності.
Субстанціоналістська версія
Термін “субстанція” ввів у вжиток Б. Спіноза для позначення першооснови всього, що існує, відповідно субстанціоналістські концепції побудовані на основі ідеї єдиної самодостатньої основи суспільного життя.
Субстанціоналістська версій соціальної філософії
У процесі історичного розвитку суспільного життя еволюціонують і соціально-філософські вчення. Поступово вчення про суспільство, роздуми над суспільним буттям та його ефективним влаштуванням з’являються у Стародавньому Китаї. Саме тут зароджуються історично перші метафізичні уявлення про сутність суспільного життя та найкращі форми його устрою. Так, до осмислення основних принципів соціального життя звертається Конфуцій, вчення якого грунтувалося на принципі гуманізму, втіленням якого вважалося поняття “жень”. Сучасні дослідження у царині конфуціанської філософії засвідчують, що ієрогліф “жень” утворюється на основі поєднання двох інших ієрогліфів, що позначають “людину” та “ставлення”.
Відповідно, історично перші уявлення про суспільну єдність грунтувалися на морально-правових засадах. Саме у такому вигляді конфуціанство набуло статусу офіційної доктрини централізованої Китайської імперії. Однак у тому ж таки Китаї у межах однієї із впливових шкіл сформувалося уявлення про потребу організації суспільного життя не на засадах морально-етичних норм, а на основі такого імперативу, як закон. Ця школа протиставляла своє вчення про суспільство конфуціанському і мала назву легізму (фацзя). У межах культурно-філософської спадщини Стародавнього Китаю легізм заклав підвалини соціального устрою, який суттєво суперечив їх конфуціанському баченню. Це було протиріччя моралі та закону як принципово відмінних чинників упорядкування соціального простору.
Незважаючи на суттєві протиріччя та історичну нетривалість легістської доктрини як провідної соціальної концепції, більш пізнім етапом її взаємодії з конфуціанством стає їхній синтез, який дає змогу визначити не лише відмінні, а й спільні ідеї цих соціальних концепцій, що свідчить про їхній діалектичний зв’язок. Такий синтез сприяв відновленню конфуціанства як офіційної державної ідеології. Ще однією соціальною альтернативою конфуціанству вважався китайський моїзм, що становив систему ідей щодо вдосконалення суспільства. Основною особливістю цього соціального вчення була ідея домінування колективного над індивідуальним.
Загалом формуванню соціально-філософських концепцій у Стародавньому Китаї сприяє потреба трансформації суспільних ідеалів, цілей суспільного розвитку. Для тогочасного Китаю це була ідея об’єднання імперії, втіленню якої суттєво посприяло конфуціанство. За висловом Г. Гегеля “сова Мінерви вилітає опівночі”, тобто потреба у філософських розвідках соціальності виникає в умовах суспільних криз. Така кризовість спостерігалася і у роздрібленому доконфуціанському Китаї, і в умовах кризи полісної системи у Стародавній Греції і в межах всіх наступних етапів розвитку суспільної думки у Європі.
Визначними представниками соціально-філософської думки у Стародавній Греції є Платон та Аристотель. Вони представляють новий етап еволюції суспільного життя – грецький поліс, місто – державу. Зазначимо, що у спадщині античних філософів міститься оригінальне відлуння поглядів Конфуція. Однак античність пропонує нам і низку нових ідей. Так, у діалогах Платона пропонується модель ідеальної держави, яка спирається на поділ суспільства на три прошарки, а саме: ремісників, воїнів і правителів (філософів). Кожному суспільному прошарку відповідає окрема чеснота: для ремісників – це стриманість, для воїнів – мужність, а для філософів – мудрість. Тому саме така структура суспільства і вважається відображення справедливого суспільного устрою.
Соціально-філософські роздуми Платона викладені у трьох його працях – “Держава”, “Політик” та “Закони”. Загалом запропонована ним концепція ідеальної держави грунтується на розподілі праці. Кожен громадянин має сумлінно виконувати притаманні йому функції: ремісники – працювати, воїни – охороняти, філософи – керувати суспільними процесами. Перехід громадян з одного суспільного про-шарку до іншого (коли воїн береться керувати державою, а філософ – фізично працювати) Платон розцінює як розпад держави. Не менш цікаві роздуми щодо суспільного устрою містяться у філософських творах його учня – Аристотеля.
У творах “Нікомахова етика”, “Політика” та інших Аристотель розглядає широкий комплекс питань – від психології особистості до функціонування таких регулятивних механізмів, як право, соціальні інститути, держава, мораль. Аристотель трактує людину як істоту політичну, яка розумовою діяльністю здобуває собі благо. Загалом державу Аристотель визначає як “спілкування людей у цілях досягненнякращого існування”. Вивчивши різноманітні типи держав – афінську демократію, спартанський устрій життя, македонську монархію та інші, Аристотель дійшов висновку, що для удосконалення суспільного життя не потрібні революційні зміни. Перетворення суспільного ладу слід здійснювати відповідно до природного розподілу суспільства на верстви та з урахуванням внутрішньої природи людини.
Найкращий державний устрій, на думку філософа, досягається там, де стерті суперечності між дрібними та великими власниками, де основну масу суспільства становить середній елемент. Так, у Аристотеля з’являється серйозна здогадка про переваги суспільної структури з розвиненим середнім класом. Окрім монархії та аристократії як найбільш доцільних для ефективного розвитку суспільства форм правління, Аристотель пропонує ще й політію, сучасним відповідником якої стає республіка. Суттєвою ознакою соціальних поглядів і Платона, й Аристотеля є надання переваги монархічній та аристократичній формам правління та недовіра до демократії у всіх її виявах.
Трансформація суспільного життя у середньовічній Європі сприяє виникненню та розвитку не менш оригінальних філософських теорій. Так, Августин Аврелій – яскравий представник релігійного погляду на суспільство – систематизував християнський світогляд і у праці “Про град божий” запропонував розглядати суспільство як таке, що представлене на двох рівнях – небесному та земному або божому та земному царстві. У земній історії ці два царства переплетені між собою, що унеможливлює досягнення рівності. На думку Августина, нерівність поміж людей – необхідне явище суспільного життя, а прагнення до рівності є протиприродним.
Фома Аквінський у трактаті “Про правління государів” продовжує думки Аристотеля про людину як політичну істоту, загальне благо як ціль держави та мораль як суттєвий вимір суспільного життя. Однак він наповнює ці положення релігійним змістом відповідно до вимог часу. Адже середньовічний етап суспільної еволюції характеризується, як відомо, церковною владою. Тому релігійні пояснення будови суспільства і характеру людської діяльності досить довго домінували в духовному житті людства. Однак, незважаючи на заборони та гоніння єретиків, здійснювався і пошук альтернативного щодо релігійного суспільного світогляду.
Виникнення нових форм політичного життя суспільства, соціальних сил і способів організації господарської діяльності, а саме, зародження і розвиток капіталістичних суспільних відносин – зламало духовну диктатуру церкви. Реформаторські рухи – лютеранський, цвінгліанський і особливо кальвіністський – серйозно підірвали традиційну ідеологію, стверджували нові підходи щодо обгрунтування людського співжиття в державі. Водночас поширюється нова культура, що дістала назву гуманізму. Гуманісти – це представники інтелігенції, що так чи інакше звільнились від схоластично-богословського впливу і протиставляли світську науку, мистецтво, мораль церковним ученням.
Це був початок епохи Відродження, яка зверталася не лише до здобутків Середньовіччя, а й до досвіду античної філософії. Ця епоха славиться своїм внеском у розвиток суспільної думки. Адже для Ренесансу характерна зміна ставлення до людини, а отже, і до її ролі в суспільстві. Визнання людини як індивідуальності сприяє перегляду середньовічних поглядів на суспільство. Так, особливе місце в історії соціально-філософської думки посідають запропоновані Т. Мором та Т. Кампанеллою концепції ідеального суспільства, що отримали назву утопічних. Ці концепції сприяли переосмисленню основних принципів стратифікації суспільства у контексті обгрунтування ідеї переходу до нового типу суспільного устрою.
Т. Мор увійшов в історію як автор праці “Утопія”, яка описує ідеальний суспільний устрій на острові, якого ніде немає. Коріння соціального зла мислитель вбачав у тій самій приватній власності, яку охороняє держава, що є змовою багатих для пригнічення бідних. Тому на острові Утопія немає приватної власності, багатих і бідних. Усі люди працюють, а робочий день триває шість годин. У цій роботі закладено важливі ідеї майбутніх трансформацій соціального життя, хоча мислитель і не пропонував шляхів такого вдосконалення. Відомо також, що Т. Мор був противником революцій і народних рухів, у яких він вбачав лише руйнівну силу та анархію. Іншим видатним утопістом цієї епохи був італійський філософ і політичний діяч Т. Кампанелла. Найвідомішим його твором є утопія “Місто сонця”, у якій запропоновано утопічну картину ідеального міста, де також немає приватної власності. Метою ідеального суспільства він вважав рівність, добробут і культуру. Надзвичайно великого значення філософ надає розвитку науки й техніки і розглядає їх як основне джерело розвитку суспільства, головну засаду зміни суспільних відносин.
Суттєвий внесок у розвиток соціально-філософських концепцій цього періоду здійснив Н. Макіавеллі, запропонувавши своєрідну систему поглядів на державу. Він наголошував на складності та суперечливості людської природи, в основі якої міститься егоїзм, зумовлений матеріальним інтересом. Тому рушійною силою суспільного розвитку він вважав приватну власність. Добробут держави мислитель пов’язував із вищим законом політики, для реалізації якого придатні всі засоби і, відповідно, сильна монархічна влада, що й обгрунтовував у праці “Державець”. Таким чином, Н. Макіавеллі першим узяв на себе відповідальність за спростування теологічної моделі держави (і суспільства взагалі) та одночасну побудову її світської моделі.
Подальший розвиток ідей Макіавеллі спостерігається у філософських творах Ж. Бодена, який так само заперечував божественне походження держави і влади. У праці “Шість книг про республіку” мислитель стверджував, що суспільство формується під впливом природного середовища. Однак якщо у природі спостерігається коловорот, то у суспільстві – прогрес. Ж. Боден обгрунтовував переваги монархічної форми правління, державного суверенітету, підкреслював чільність законів, що обмежують можливу сваволю монарха.
Наступним етапом еволюції суспільствознавства стає теорія суспільного договору, представлена філософами новочасної епохи – Т. Гоббсом та Дж. Локком, а також просвітником Ж.-Ж. Руссо, яких відносять до просвітницького періоду розвитку соціально-філософського знання. Так, першим теорію суспільного договору запропонував англійський філософ Т. Гоббс, який вважав, що досуспільний, природний стан характеризує “війна всіх проти всіх”, в умовах якої “людина людині вовк”. Відповідно, потреба у суспільній організації виникає унаслідок неможливості гармонійної організації співжиття людей в умовах природного стану. Тому виникнення суспільства супроводжується частковим делегуванням громадянами своєї свободи суверену, державі. Основні соціально-філософські ідеї викладені мислителем у праці “Левіафан”.
Продовжує розвивати теорію суспільного договору ще один англійський мислитель – Дж. Локк, який пропонує інший підхід до визначення сутності суспільних відносин. Природний стан він розглядає як стан миру, а причини формування соціального порядку вбачає у появі приватної власності, захист якої вимагає суспільного, громадянського устрою. У праці “Два трактати про державну владу” основною ціллю держави проголошується захист громадянських прав та свобод, їхньої власності. Народ визначається безумовним сувереном і має право не підтримувати рішень влади. У такий спосіб у філософській спадщині Дж. Локка знаходимо історичні підвалини ідеї громадянського сус-пільства.
Ж.-Ж. Руссо у праці “Про суспільний договір”, аналізуючи процес виникнення громадянського стану на противагу природному, наголошує на потребі перегляду умов первинного суспільного договору, оскільки влада була захоплена хитрістю багатими верствами населення. Як засоби оновлення умов суспільного договору мислитель пропонує революцію і навіть диктатуру. Особливу увагу мислитель приділяє громадянському суспільству, адже найбільш суттєвою рисою суспільного договору він вважає народний суверенітет як незаперечну основу “волі всіх”. На противагу концепції Т. Гоббса, Ж.-Ж. Руссо наголошує, що суспільний договір не має субординацій – них рис, це договір держави як цілого з кожним із членів суспільства, що своєю ціллю має досягнення спільного блага.
Промислова революція XVIII століття спричиняє формування нового типу суспільства, яке отримує назву модерного. Актуалізуються ідеї просвітників, які наголошували на потребі формування, на противагу традиційному, “нового світу”, “сучасності”, ідейний клімат епохи модернізму визначався раціоналізмом, тобто системою комплексних системних перетворень соціального простору. Головним принципом модернізму стає сформована філософами – просвітниками ідея суспільного прогресу, яка дає змогу раціонально осмислити процес модернізації суспільства.
Завершальним етапом філософської думки епохи Просвітни-цтва вважається соціально-філософська концепція І. Канта. Його соціально-політична концепція викладена у працях “Основи метафізики моральності”, “Критика практичного розуму”, “Ідея загальної історії у всесвітньо-громадянському плані”, “До вічного миру”, “Метафізичні начала вчення про право” та ін. Вихідною ідеєю Канта є навіяне творами Руссо положення про суверенітет особистості та об’єднану волю народу, представлену як суспільну угоду у формі держави. Він заперечує будь-які станові нерівності та привілеї, наголошує на рівності громадян перед законом, суверенності народної влади.
Оскільки весь народ не можна залучити до управління державою, потрібен правитель, влада якого не може бути зумовлена нічим, крім закону. Всяка народна смута та розбрат, виступи народу проти верховної влади загрожують розпадом держави. Тому, за Кантом, суспільна злагода тримається не на революціях чи повстаннях, а на покорі народу верховній владі, яке б походження вона не мала. Ніяка революція не може вдосконалити природу людини. Революція лише по-силює протистояння однієї групи людей іншій, стимулює конфлікти. Для спільної згоди потрібні дві речи: правова держава і категоричний моральний імператив. За Кантом, правова держава грунтується на поєднанні волі осіб, що складають народ. Кожен громадянин має право голосу і мусить підкорятися лише тим законам, на введення яких він дав згоду. Категоричний імператив є основою морального вдосконалення громадян за принципом “чини так, як ти хотів би, щоб інші чинили стосовно тебе”. Цей принцип філософ іменує “золотим правилом моральності”. Він вбачає в ньому універсальний засіб організації суспільства й приборкання одвічно злої природи людини. Розмірковуючи над долею людства, Кант прогнозує вічний мир, який можливий у майбутньому. Суспільство повинно піднятись до такого рівня розвитку, вважає філософ, щоб люди самі себе примусили досягти стану миру на засадах розуму.
Якщо Кант прогнозує вічний мир, то інший видатний німецький філософ Г. Гегель відстоює “високе призначення війни”, яка “зберігає моральне здоров’я народу”. Його соціально-філософські погляди найповніше викладені у “Філософії права” та лекціях із філософії історії. Ці погляди грунтуються на постулаті про визначальну роль об’єктивної ідеї, яка послідовно втілюється у різноманітних формах буття через суспільну свідомість індивідів. За Гегелем, об’єктивний дух у своєму розвитку проходить три стадії абстрактне право, мораль та моральність. Остання ступінь охоплює сім’ю, громадянське суспільство і державу. У такий спосіб І. Кант та Г. Гегель обгрунтовують ідею громадянського суспільства як суттєвої складової суспільного буття.
Ще однієї субстанціоналістською теорією соціуму є концепція К. Маркса, який єдиним підгрунтям ефективного суспільства вважав економічний базис. За К. Марксом, усі сфери суспільного життя – культура, політика, ідеологія тощо – є надбудовою над економічним базисом. Історичний розвиток суспільства філософ пропонував розглядати крізь призму п’яти суспільно-економічних формацій, а саме первісної, рабовласницької, феодальної, капіталістичної та соціалістичної. Перехід від однієї суспільної формації до нового суспільного устрою відбувається виключно засобами соціальної революції. Сутність марксистської концепції суспільного виробництва полягає в тому, що у процесі історичного розвитку основним суб’єктом будь-яких прогресивних змін у суспільстві є не окрема людина, а суспільний клас. Класова боротьба розгортається на рівні економічної, політичної та ідеологічної взаємодії і є рушійною силою суспільного розвитку.
Подолати марксову концепцію базису та надбудови намагався інший німецький філософ – М. Вебер, соціально-філософська концепція якого так само відповідає принципам субстаціоналістського підходу.
Однак запропонована ним концепція грунтувалася на ідеї, що джерелом формування капіталістичного суспільства була господарська етика протестантизму Відповідно, базисом капіталістичного типу суспільства, за М. Вебером, стала релігія, а не економіка, як у К. Маркса. У працях “Протестантська етика і дух капіталізму” і “Господарство та суспільство” М. Вебер обгрунтовує поняття “цілераціональної дії”, введене для позначення ідеального типу соціальної поведінки, яка спрямована на реалізацію схеми “мета-засіб-результат”.
Максимально ефективною реалізацією цього принципу є капіталістичний раціоналізм, який дає змогу досягти компромісу у сфері узгодження інтересів різних соціальних класів і груп. Таке узгодження досягається передусім за допомогою подолання ірраціональних прагнень людини до наживи шляхом раціональної організації виробництва, яка орієнтована на укорінення в суспільному світогляді потреби поміркованого використання матеріальних ресурсів. Основою формування такого стилю виробництва і стає протестантська етика, у межах якої раціональне перетворення навколишнього середовища є виявом релігійного обов’язку.
(2 votes, average: 5,00 out of 5)