ІСТОРІЯ КУЛЬТУРИ УКРАЇНИ
Розділ VII
Культура України в період становлення
Радянської влади
УКРАІНІЗАЦІЯ
Встановлення радянської влади в Україні проходило під гаслами соціальної справедливості та інтернаціоналізму. їх абсолютизація при одночасному ігноруванні природного прагнення пригнічених раніше народів до самовизначення й утворення незалежних держав ставили під сумнів міцність і довговічність утвореного в 1922 р. Союзу РСР. Та захмеліла від монопольної влади й затьмарена ідеєю світової революції більшість у Російській
За таких обставин XII з’їзд РКП(б) у квітні 1923 р. проголосив політику коренізації, що передбачала підготовку й виховання кадрів корінної національності для роботи у державному апараті, управлінні народним господарством, запровадження навчання, видання книг, газет і журналів мовами корінних національностей.
Першим кроком у її здійсненні було усунення від влади відвертих російських шовіністів, супротивників курсу партії на “коренізацію”. Серед них партійні керівники – перший секретар КП(б)У Е. Квірінг та другий секретар Д. Лебідь, які не приховували ворожого ставлення до українізації. Зокрема Д. Лебідь весною 1923 р. проголосив теорію боротьби двох культур. На його думку, російська культура революційна, прогресивна; виразником її було місто, тоді як українська культура – сільська, контрреволюційна. Тому українська культура в перспективі мала загинути. Цю теорію ЦК ВКП(б) засудив як прояв російського шовінізму. Прибічників її разом із Д. Лебедем відкликали з України. Першим секретарем КП(б)У було призначено Л. Кагановича, другим секретарем став І. Клименко.
Одним із головних напрямків українізації визначено розширення сфери користування українською мовою в державних і партійних установах. Для чиновників 3 серпня 1923 р. було організовано курси української мови, після закінчення яких вони складали іспити. Той, хто не склав, втрачав посаду. З 1925 р. введено обов’язкове вживання української мови в державному діловодстві, а з 1927 р. – у партійному. Це швидко дало результати. Якщо в 1922 р. українською мовою велося лише 20 % усього діловодства, то в 1927 р. цей показник досяг 70 %. Кількість українців у партійно-державному апараті збільшилася вдвічі.
Найбільший вплив українізація справила на розвиток освіти. Вона збігалася в часі з розгортанням культурної революції, головним напрямком якої була ліквідація неписьменності.
Різко збільшився обсяг видань української преси. На початку 30-х років він становив майже 90 % усіх періодичних видань республіки. Україномовними стали три чверті всіх театрів України. Період українізації став часом розквіту літературних та мистецьких угруповань.
Проте політика коренізації, як і національна політика в цілому, не була послідовною. Вона постійно дозувалася; на різних рівнях партійного керівництва з’являлося чимало бажаючих встановлювати її допустимі межі, вихід за які кваліфікувався як націоналізм. Прагнення великих і малих народів до національного відродження постійно наштовхувалось на протидію, що згодом переросла в тотальний наступ. В Україні це почалося в 1925 р. з приходом на посаду першого секретаря КП(б)У Л. Кагановича. Перші гоніння впали на керівників державних органів О. Шумського, Г. Гринька, М. Скрипника, які за службовим обов’язком відповідали за здійснення політики українізації. Потім розгорнулася боротьба проти всього народу.