Вступ до філософії – підручник
РОЗДІЛ ХІ
УКРАЇНСЬКА ФІЛОСОФСЬКА ТА СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНА ДУМКА ХІХ – ХХ СТ.
Український романтизм ХІХ ст., його специфіка та філософські основи
Початок XIX ст. у житті України позначений суттєвими змінами. Після розподілу польської Речі Посполитої майже всі українські землі опинилися під владою Російської імперії. Фактично всі сфери життя українського народу підпорядковувались інтересам Росії, яка розпочала повне знищення його незалежності. На зміну полонізації прийшла русифікація. “Була
Російський уряд, який проводив національно-колоніальну політику, всілякими способами прагнув задушити духовний розвиток українського народу. Українська культура і мова були заборонені, над ними встановлювалась жорстока цензура. Навіть передові представники російської інтелігенції зневажливо ставились до української культури, мови, кепкували з них. Один з них – відомий всім “неистовый Виссарион” (Бєлінський), коли оцінював Шевченків “Кобзар”, казав: “Хорошая литература,
“Україно! Україно!
Оце твої діти,
Твої квіти молодії,
Чорнилом политі,
Московською блекотою
В німецьких теплицях
Заглушені!..”
Так, це саме ті діти, які, в свою чергу, передали в спадщину не одному поколінню негативне відношення до своєї власної історії, не бажання знати її, творити свою власну культуру.
У таких умовах жив український народ у XIX ст. Звичайно, зовсім перетворити Україну в глуху окраїну Росія не збиралась. Це їй самій було невигідно. Розвивалась промисловість, торгівля, відкривались школи, гімназії, вищі навчальні заклади. Та й дух українського народу не був переможений. Незважаючи на лиху долю, в ньому зростав протест проти національних утисків. Зростало і поширювалось українське національне відродження, яке почалося в кінці XVIII ст. як антитеза до такого становища. Слід зазначити, що представником і носієм цього ідейного руху було дворянство. В Україні виникають різні таємні політичні товариства, з Росії і Польщі поширюються масонство, рух декабристів тощо.
Стосовно розвитку філософської думки в Україні того періоду, то варто зазначити, що в усій Російській імперії до неї відношення було неоднозначним – декілька разів викладання філософії в університетах заборонялось, її вважали шкідливою. Філософів ніхто не готував, часто професорів філософії запрошували з інших країн. Проте філософія поступово розвивалась. Початок XIX ст. приносить в Україну ідеї західноєвропейської філософії, сюди проникає вчення видатних мислителів німецької класичної філософії: Канта, Фіхте, особливо Шеллінга, Гегеля.
Д. Чижевський зазначає, що саме в Україну першим проникло вчення цих філософів, а уже звідси воно пішло на північ. Критичне осмислення німецької класичної філософії здійснювали в Україні такі філософи – професіонали, як Я. Рубан, В. Довгович, П. Додій, И. Шад, Д. Кавунник-Велланський, К. Зеленецький, А. Дудрович, М. Максимович, П. Авсенєв, О. Новицький, С. Гогоцький та ін. Багато з них працювало і в російських вищих навчальних закладах.
Сильний вплив на філософську думку України справили ідеї німецького романтизму, особливо Шеллінга.
Романтизм сприяв пробудженню національної свідомості українського народу, був співзвучним з прагненням національного відродження України.
Романтизм стає світоглядною основою нового українського письменства. Його ідеї під кутом зору потреб української національної самосвідомості стають вихідними в творчості І. Котляревського, П. Гулака-Артемовського, Г. Квітки-Основ’яненка та ін. Проте найяскравіше і повніше в українському романтизмі виявила себе “філософія серця” – філософське вчення, яке найбільш глибоко виражає специфіку українського світогляду, душу народу, його національні риси, традиції, менталітет. Послідовником романтизму Шеллінга був М. О. Максимович.
Михайло Олександрович Максимович (1804 – 1873) – учений – енциклопедист, фахівець у галузі історії, філології, етнографії, ботаніки, перший ректор Київського університету. Народився в Полтавській губернії, вчився в гімназії, в 1819 р. вступив до Московського університету, в якому навчався на філологічному (словесному) та природничому відділах філософського факультету. Після закінчення університету він залишається в ньому для наукової та викладацької роботи, багато робить для природознавства і водночас готується до серйозного дослідження української історії, українського пісенного фольклору.
Глибокі знання в галузі природознавства, історії, культури сформували у нього грунтовні філософські погляди, які він виклав у “Листі про філософію”. Філософія, зазначає Максимович, – це “любов до мудрості”, вона не може грунтуватись лише на розумі, потрібне “серце” – “дійсна жива мудрість розуму грунтується на любові”.
Максимович не вважав філософію якоюсь окремою наукою. Вона – у всьому: у різноманітному житті, в кожній науці, в кожному творі, в поезії. Завдання філософа – зводити різні знання до їх спільного початку і дати їх у системному вигляді. Особливе значення приділяє він історії, з якою пов’язані найголовніші питання філософії. Історія, на його думку, стає провідною наукою в системі філософського мислення. Це й привело до того, що Максимович починає вивчати українські пісні, збираючи і систематизуючи їх. У 1827 р. він опублікував збірку “Малороссийские песни”, в якій звертається до джерел культури, історії українського народу. Це викликає в нього ще більшу тугу за батьківщиною і бажання повернутися на українську землю.
У 1834 р. Максимович дає згоду на посаду першого ректора університету, відкритого в цьому ж році в Києві. Він прагне перетворити його в центр української науки і культури, багато робить для цієї справи, проте раптове погіршення здоров’я примушує його залишити ректорство, зайнятись лікуванням. Згодом він повертається до викладацької роботи, однак у 1845 р. він вийшов на пенсію, продовжуючи свою науково-дослідницьку діяльність.
На відміну від московського періоду (1823 – 1834 рр.), коли він займався переважно питаннями природознавства і на цій основі робив певні філософські висновки щодо природи, її розвитку, єдності світу тощо, київський період (1834 -1873 рр.) його діяльності присвячений вивченню питань у галузі мовознавства, фольклору, етнографії, історії, археології. Грунтовно вивчаючи українську історію, він звертається до питань національно-етнографічного побуту та життя українського селянства, продовжує досліджувати українські пісні. На основі порівняльної характеристики українського та російського пісенного фольклору Максимович, один з перших, робить спробу віднайти відмінності між українською та російською ментальністю, між психологією українців та росіян. Д. Чижевський, аналізуючи вирішення цієї проблеми Максимовичем, зазначає, що той бачить різницю в тому, що “у російських піснях виявляється дух, покірний своїй долі і підлеглий її волі. Росіянин не звик брати діяльної участи в переворотах життя… – Він бажає немов одділитись од усього, …закривши рукою вухо, хоче начеб загубитися в згуку. Через це російські пісні визначаються глибокою тугою, безнадійним забуттям”. Українські – “виявляючи боротьбу духа з долею, відріжняються поривами пристрасти, короткою твердістю і силою почуття, але й природністю вислову. В них бачимо не забуття й не безнадійний сум, але більше гнів і тугу; в них більше дії”. – Український “дух, не знаходячи ще в самому собі особливих форм для повного вияву почуття, що зароджується в його глибині, мимоволі звертається до природи, з якою він через своє дитинство ще приятелює, і в її предметах бачить, відчуває щось подібне до себе” .
Дружба Максимовича з Шевченком, з багатьма членами Кирило-Мефодіївського братства ще більше заохочувала його до боротьби за долю України, за її незалежність. Обстоювання української національної ідеї стає сенсом його життя – “не покину, поки згину мою Україну…” З повагою відносився Максимович до рідної мови, засуджував тих, хто принижував її.
Помер Максимович у своєму власному хуторі Михай – лова Гора, перебуваючи там, фактично, у вигнанні.
Романтизм став світоглядною основою творчості М. Гоголя.
Микола Васильович Гоголь (1809 – 1852) – український і російський письменник і мислитель. Народився він у с. Великі Сорочинці на Полтавщині. Навчався в Ніжинській гімназії; у 1828 р. переїхав до Петербурга.
Гоголь прожив більшу частину свого творчого життя в Росії, писав російською мовою і про Росію та й традиційно вважається “видатним російським письменником”. Проте у його творчості українські елементи відіграють чи не найвизначнішу роль. Далеке минуле України, її історія та етнографія знайшли своє романтичне відображення в творах письменника – мислителя. Гоголь у своїй творчості відобразив жита обох народів – українського і російського і тому має право зайняти помітне місце в обох культурах.
Першим, хто відкрив Гоголя як українського письменника, філософа був Д. Чижевський, який дав глибокий аналіз його філософським поглядам. І на відміну від російської, українська критика більш поважно ставилась до Гоголя, зважаючи на суперечливості його світогляду. Що варті одні лиш звинувачення на його адресу В. Бєлінського, котрий в своєму “Листі до Гоголя” назвав письменника “провідником батога, апостолом невігластва, мракобісом”, звинуватив його в “брехні та аморальності” і багатьох інших “гріхах”.
Філософський світогляд Гоголя розкривається не стільки в його художніх, скільки в спеціальних творах – “Сповідь автора”, “Вибрані місця з листування з друзями”, приватні листи. Персонажі його “Мертвих душ”, “Ревізора” та інших творів яскраво постають у контексті тих же “Вибраних місць…” та ін.
Основний інтерес Гоголя – людська душа. Як і Сковорода, Гоголь називає душу “серцем”. “Серце людини – криниця не для всіх приступна”. Проте до пізнання людської душі людина все ж таки може дійти шляхом самопізнання. І важливо знайти ключ до власної душі і тоді за допомогою цього ключа можна відкрити душі інших. Таким ключем, на думку Гоголя, є не розум, а почуття, емоції, естетичні, художні переживання. “Рухає душу порив і натхнення, а натхненням багато дечого схоплюється, чого не дійдеш ніяким вченням і працею. Ось вам та правда, яку я завжди чув у душі, звідки виходять у нас усі правди і яку стверджували мені щохвилі і власний, і чужий досвід” (цит. за: 25, с. 117-118].
Правда знаходиться у людській душі, тому-то й шлях до правди, вважає Гоголь, – це заглиблення у себе, в свою душу, а звідти й шлях до пізнання світу, Бога. Людина повинна вносити у світ гармонію, добро, красу, працювати над тим вічним, що є найдорожчим для нас. Але поряд з красою і гармонією існує безладдя і безглуздя, які вносить людина, несвідома сенсу свого життя. Тому Гоголь переймається ідеєю про упорядкування свого життя, про необхідність вносити в нього лад, повертати життя на добро. Шлях до цього він бачить у праці і, до того ж, у тій праці, яка найбільше може розкрити здібності, що закладені в людині. Саме така праця (згадується “сродний” труд Г. Сковороди) допоможе людині міцно стояти на землі, визначити своє місце в житті. І, навпаки, “…найтяжче на світі тому, хто не упевнив себе на якомусь місці, не з’ясував собі, що то за праця, яку він має…”, така людина “…перебуває ані в світі, ані поза світом, не дізнається, хто її ближній, хто брат, кого треба любити, кому дарувати”. Так, як і Сковорода, Гоголь зазначає, що кожна людина отримала від Бога певні здібності до праці, і “тяжко буде покараний той, хто закопав у землю талан, який дістав від Бога”. Кожен іде своєю дорогою до Бога, до Вічного, у кожного є своє душевне діло, і не можна вимагати від нього того, чого у нього немає. Як зазначає Д. Чижевський, аналізуючи відношення Гоголя з цього приводу, що саме “це є характерне для українського духу – здібність розуміти іншу природу, іншу людину, інший нарід, розуміти, що у кожного може бути свій шлях, для нього природніший…” . Треба розуміти і поважати властивості кожного народу і той шлях, який він вибрав, і не заважати йому йти цим шляхом.
Гоголь готується до написання історії України, до висвітлення характерних специфічних властивостей свого народу. Він звертається до життя українського народу, його побуту, історичного минулого. Гоголя цікавить українська музика, народні українські пісні. “Моя радість, життя моє пісні! Як я вас люблю! Що всі черстві літописи, в яких я тепер риюсь, перед цими дзвінкими, живими літописами” (Лист до Максимовича, листопад 1833 р.).
Через музику, через пісні Гоголь розкриває характер народу, ті риси, які відрізняють психіку українця від психіки росіянина. “Російська сумна музика забуває життя…, вона намагається відійти од нього і заглушити щоденні потреби й турботи, але в українських піснях вона злилася з життям, голос її такий живий, що, здається, не гучить, а промовляє, промовляє словами, мовить мову, і кожде слово цієї блискучої мови проймає душу” .
Гоголь, як романтик, захоплюється такими рисами української душі, як єднання з природою, закоханість нею, обожнення її. Це дає людині внутрішній спокій, упокореність життям.
Говорячи про упорядкування життя, Микола Гоголь насамперед наголошує на “господарстві наших душ” – на необхідності привести до ладу свої душі, працювати над своєю душею, “яку сам Небесний Творець наш вважає за перл свого творіння”. Відчуваючи душевну красу, Гоголь в той же час говорив про занедбаність і запаскудженість душевного господарства. Мертві, задубілі, холодні, черстві та пусті душі хлєстакових і чичікових хвилювали його. Він бачив, що вони з кожним днем збільшуються. І Гоголь з болем звертається до Бога: “Боже! Порожньо і страшно стає в Твоїм світі…” Оживити ці мертві душі, роздмухати в душі людини жар, показати її душевну красу – таку мету ставить перед собою Гоголь. Він відкрито вступає в бій з усім потворним, яке нівичить людські душі. Частіше нікчемність і потворність Гоголь втілює в образ чорта. Досліджуючи цю сторону творчості Гоголя, Д. Мережковський зазначає, що письменник зброєю сміху бореться з цією містичною і реальною (як вважає сам Гоголь) істотою, з цим вічним злом, в якому зосередилось заперечення Бога.
Який же вихід з цього становища, як побороти в собі чорта? Для цієї мети Гоголь шукає шляхи – особистий, для окремої людини (“внутрішня аскета” або “внутрішній монастир” і поряд з цим шлях мистецтва (краси), що освітлене та керується релігією), а також суспільний – це перебудова всього суспільства на естетичних та релігійних основах. Ідеальним, за Гоголем, є релігійно зорганізоване та релігійно скероване суспільство. Бєлінський звинувачував Гоголя в приписуванні російському народові релігійності, яка, буцім – то, йому не притаманна. Гоголь же зазначав, що саме добро, світло, краса йде од Бога і треба просити “у Бога, щоб огнем благодатним спопелив у ньому ту холодну черствість, на яку тепер страждають найліпші й найдобріші люди”. Бог є творцем усього прекрасного, і Гоголь з подякою за життя проголошує Гімн Красі Небесній. У своїх “Роздумах про Божественну Літургію” він показує ту велику силу молитви, силу дії божественної літургії, яка може внести благодать в душу людини, зробити її кращою.
На жаль, думки Гоголя не знайшли широкої підтримки в Росії, навіть близькі приятелі його не зрозуміли. В останні роки життя у нього настає духовна криза і життєвий шлях його закінчується трагічно: він вмирає майже самотній.
До романтичного світогляду прийшли відомі діячі української культури: Микола Іванович Костомаров (1817 – 1885), Пантелеймон Олексащрович Куліш (1819 -1897), Тарас Григорович Шевченко (1814 – 1861) та ін., які склали основу таємної організації – Кирило-Мефодіївського товариства, заснованого в січні 1846 р. Батьком цього товариства був історик, поет М. Костомаров, який зібрав навколо себе гурток молодих ентузіастів, романтиків, Серед них були: М. Гулак, О. Навроцький, В. Білозерський, Д. Пильчиков, М. Савич, О. Маркович, Г. Андрузький, І. Посяде, О. Тулуб, П. Куліш. Як згадував пізніше П. Куліш, “… се була молодіж високої чистоти душевної, апостольство любові до ближнього доходило в неї до ентузіазму”. До цього гурту приєднався і Т. Г. Шевченко, який був в той час у Києві. Провідні думки братства припали близько до серця поета. Самі ж братчики радо привітали приєднання до них Шевченка, вважали його національним пророком.
Братчики збирались на свої засідання таємно. За Со – фіївською огорожею, в будинку протоієрея Завадського вони вели свою підпільну роботу – складали програми своєї діяльності, виробили “Статуг”, установчу “Записку”, поширювали свої прокламації, відозви тощо. Інакше працювати вони не могли, бо то були часи найбільшого гніту нової думки, “славні” миколаївські часи!
Статут кирило-мефодіївців був начерком конституції нової загальнослов’янської держави – спілки. Програма братства складалась з двох частин – зовнішньої та внутрішньої. Зовнішня частина програми була спрямована на роботу з перебудови слов’янського світу на основі єднання, зближення окремих слов’янських народів, а внутрішня – на розвиток освіти, визволення українського народу, його національного відродження. Братство поклало собі за мету ширити між слов’янськими народами ідею єднання й федерації на основі непорушної волі й автономності кожного народу. Загальна рівність, однакове для всіх громадян право, воля особи і віри, скасування будь-яких станових привілеїв, загальна народна освіта – основні лозунги на прапорі братства. Шлях до їх втілення – виховання молоді, поширення освіти, літератури тощо.
Безпідставними, даремними були і є сьогодні звинувачення на адресу кирило-мефодіївців і, особливо, Шевченка в ненависті до інших слов’янських народів, до росіян. Саме Шевченкові належить вислів “щоб усі слов’яне стали добрими братами і синами сонця правди” (див.: Шевченко Т. Єретик). Цим самим поет різко відмежовував наше демократичне українське слов’янофільство від російського, закликом якого було, щоб усі слов’янські ріки злилися в російському морі.
Проте лиха доля спіткала братчиків. 28 лютого 1847 р. Петров, який жив за стіною квартири М. Гулака, запримітив, що там збирається молодь і поважні люди, підслухав їх розмови, ввійшовши в довіру до Гулака, дізнався про існування таємного товариства. Весною почалися арешти братчиків, які на той час були хто в Росії, хто за кордоном, інші – в різних місцях України. М. Костомарова арештували напередодні шлюбу, а Т. Шевченка – 5 квітня 1847 р. у Броварах по дорозі до Києва, коли він поспішав на вінчання до Костомарова. Так було розігнано перше товариство, покликане працювати для України, свободу, волю і щастя своєму народові здобувати.
Кирило-мефодіївський період для більшості членів товариства був вихідним пунктом їх подальшої діяльності. Це період надзвичайного романтичного натхнення, піднесення. І не зважаючи на те, що після арешту вони були розкидані в різні кінці, у них на все життя збереглася певна духовна спільність. Як зазначає Д. Чижевський, до романтизму усі кирило-мефодіївці “прийшли ріжними шляхами, – завдяки якимсь особистом обставинам життя кожен, а з другого боку – в безумовній залежності від внутрішньої споріднености романтики з українською психічною вдачею” . Специфічною особливістю їх романтизму є його християнський характер. Тільки зігріті любов’ю Христа, єдиного царя і вчителя всі слов’янські народи можуть зібратися разом і спинити будь-які шкідливі поділи, ненависть між собою, прийти до правди і рівності. Такий християнсько-романтичний тон панував у братстві весь час.
Найцікавішими були провідні думки тих братчиків, які відіграли у національному відродженні України найбільшу роль, – М. Костомарова, П. Куліша, Т. Шевченка. Прикладом цьому є основний програмний ідеологічний документ товариства – “Книги буття українського народу”, підготовлений М. Костомаровим. Основна думка “Книг буття” – історія є накресленим Богом людству шляхом до спасіння через любов до єдиного Бога, який є поряд з людиною. Коли ж людина відходить від Бога, то настає зло і нещастя у світі. Але Бог милостив. У момент найбільшого падіння роду людського він дає початок його відродження, посилаючи на землю Христа, земне життя якого є поворотним пунктом історії людства – “Змилувався Господь, Отець небесний над родом чоловічим і послав на землю Сина свого, щоб показать людям Бога, Царя і Пана. І прийшов Син Божий на землю, щоб одкрити людям істину, щоб тая істина свободила род чоловічий” .
У “Книгах буття” христологічні формули перенесені на долю України. Слов’яни зображаються спадкоємцями спадщини Божої, залишеної Христом. Відродження України, її воскресіння – в майбутньому. “Лежить в могилі Україна… Голос її, що звав всю Слов’янщину на свободу і братство, розійшовся по світу слов’янському”. Але “…встане Україна з своєї могили і знову озоветься до всіх братів своїх Слов’ян і почують крик її, і встане Слов’янщина, і не позостанеться ні царя, ні царевича, ні царівни, ні князя, ні графа, ні герцога, – ні кріпака, ні холопа – ні в Московщині, ні в Польщі, ні в Україні, ні в Чехії, ні у Хорутан, ні у Сербів, ні у Болгар. І Україна буде непідлеглою Річчю Посполитою в Союзі Слов’янськім” . Так соборно, разом з визволенням усіх слов’янських народів мислилось визволення українського народу.
Говорячи про релігійні джерела світогляду кирило-мефодіївців, Д. Чижевський зазначає, що вони “з’ясовують… три найбільш сутні риси “Книг битія”… – есхатологічний настрій, яким вони овіяні, їх – релігійну філософію історії, в якій центром є земне життя Христа, нарешті образ наці ї, як духовної єдности, шлях якої (той самий, що і окремої людини) – наслідування Христу…” . Цими релігійними моментами, – зазначає далі Чижевський,- пронизані політичні й соціальні ідеї “Книг” – ідея рівності, ідея українського визволення, слов’янофільство.
Стосовно світогляду М. Костомарова, то крім тих його поглядів, які ми знаходимо в “Книгах буття”, можна зазначити, що романтизмом пройняті його погляди на українську народну пісню. Саме поезія, пісня, на його думку, є виявом глибокого сенсу душі людської і світу, що оточує людину. Основою душевного життя є почуття, пізнаючи які ми пізнаємо “заховане єство” людини. Народна пісня, народна поезія є виявом почуття людини, через них вона прагне до зв’язку з природою не лише фізично, а й духовно. В людині є якийсь “таємний голос”, “таємне око”, які підсказують, що фізична природа має зв’язок з її духовною істотою. Основою всього найкращого в поезії, пісні, мистецтві є усвідомлення духовного у фізичному. І людина любить передусім у природі її дух, який присутній усюди. Дух – це Творець, фізична природа – його створіння. Таке символічне “одуховлювання природи”, розуміння народної пісні Костомаровим є проявом його романтизму.
У філософській праці “Дві руські народності” (1861 р.) Костомаров через розкриття українського народного характеру прагне провести в свідомість українського народу ідею власної самоцінності. Через співставлення характерів двох східнослов’янських народів (росіян і українців) він показує їх розходження, яке, на його думку, має давню історію, десь з XII ст. Д Чижевський пише, що Костомаров, обстоюючи свою позицію з цього приводу, говорить про деякі основні риси цієї розбіжності, а саме: 1) панування загального (Бог і цар) над особистістю у росіян; в українців більшу цінність становить окрема людина, ніж загал; 2) для росіян характерним є “нетерпимість до чужих вір, презирство до чужих народів, погорда думка про себе”. В Україні ж поважають і чужу мову і не цураються людей з іншим обличчям, з іншими звичаями. На Україні панував “дух терпимости”, неприязнь в українців до інших народів вибухала “лише тоді, коли українці помічали, що чужинці ображали його власні святощі”; 3) росіяни “нарід матеріялістичний”, українці здатні до фантазії, до одухотворення всього світу, 4) з цим зв’язане те, що росіяни мало люблять природу, мають навіть якусь “холодність до краси природи”, а українці люблять природу, тому “українська поезія нерозривна від природи, вона оживлює її…”, в ній “усе дихає, мислить, почуває разом з людиною, усе одзивається до неї чарівним голосом то участи, то надії, то осуду”; 5) так само і любов до жінки – матеріальна у росіян, духовна в українців; 6) в релігії – у росіян увага та інтерес звернені на зовнішність, форму, на “букву”, в українців “неможливо, щоб повстав якийсь розкол з-за обряду, з-за букви”, їх відношення до Бога є внутрішнім, таємним, а обряди, формули їх не цікавлять; 7) в суспільному житті у росіян панує “стремління до тісного сполучення частин, знищення особистих побудів під владою загальних, нерушима законність загальної волі і придавлення особистої волі, а для українців такий порядок є тяжким і неприємним, вони віддають перевагу “особистій свободі”, добровільному об’єднанню тощо. Через всю творчість Костомарова проходить ідея духовного відродження людини, ідея вільного духу. Це і є основою його романтичного світорозуміння.
Розглядаючи творчість ще одного члена Кирило-Мефодіївського братства, романтика, українського письменника, історика, фольклориста, етнографа Пантелеймона Куліша, слід зазначити, що більшість дослідників його творчості зазначають суперечливість і непослідовність його поглядів. Непослідовною є, наприклад, його позиція щодо самовизначеності України, її державності. Відводячи особливу роль у становленні української державності національній культурі, просвіті, Куліш не зважає на політичне самовизначення України. Для нього – важливе етнографічне самовизначення, оскільки, на його думку, український народ “складає націю в розумінні етнографічному, а ніяк не в політичному”.
Говорячи про його “хитання”, Д. Чижевський зазначає довгий шлях змін світогляду Куліша: від романтизму – до позитивізму, від релігійного світогляду – до культу миротворниці-науки, від православія – до ідеї природньої релігії і таке інше. Доля Куліша – це типова доля романтика – “несталої”, “непевної” людини з природи, що стремить до еволюції, до зміни, яка сама хоче все “спробувати”, відчути, щоб не бути застиглим, нерухливим, мертвим духом 125, с. 155].
Однак у Куліша є провідна ідея, яка складає внутрішню єдність. Це – ідея України. Весь світ для Куліша розділився на дві протилежні сторони, дві групи: ті, що за Україну, і ті, хто проти неї. Це привело його до принципу “подвійности людини, двох природ, двоякого єства душі” . Так виникає у нього ідея “внутрішньої людини” і зовнішнього в ній. Головну свою увагу він спрямовує на “внутрішню людину”, в якій самим сутнім є глибина душевна, яку Куліш називає “серцем”. “Серце” є “глибоке”, “таємне”, “невідоме нікому”. Воно оспіване ним в його поезії:
“Ой серденько закритеє,
Тихий раю, тихий раю…
Ніхто тебе не нівечить,
Бо не знає, бо не знає…”
Куліш порівнює серце з “глибоким колодязем”, з якого “води не дістати”, так і серця нікому не збагнути. Саме на цьому дні людської душі затаїлися поетичні речі; в “серці” – “надія”, передчуття, провидча сила.
Через “серце” людина спілкується з Богом, та й воно саме є божественним, воно є найкращим даром Бога, найпевнішою, найпростішою дорогою до небес. Тому важливо очистити серце від усякої скверни, зробити його храмом Божим. “Мій храм у серці…” – говорить Куліш.
У “серці” людина носить не тільки Бога і світ, а й минуле і майбутнє. Із “серця” і через “серце” озивається до людей історія, говорить минуле. Минуле треба берегти як скарб, очистити його і тим самим воскресити Україну, що спить у могилі. Таке воскресіння можливе тоді, коли буде відкинуто “зовнішнє”, чуже, штучне – штучна мова, місто, міська культура. Все це чуже українському народові. Тому він кличе повернутися до минулого, розвиває “хуторянську філософію”. Його приваблює простота народна, бо вона дає людині “серце”. Ніяка наука, ніяка “городянська філософія” такого правдивого серця не дасть. Куліш відкидає “городянську філософію”, проповідуючи “селянську філософію”. Саме така філософія йде прямо із Євангелія, з цієї вічної книги, з цієї істинної науки. Тому він закликає втікати від міського життя і йти на село, на “хутір”, тобто до життя серця.
Щодо культури, мови, то Куліш вважає, що народна культура, народна мова – це мова і культура серця. Вони протистоять штучній, нав’язаній народу мові та культурі, від яких потрібно звільнитись.
Отже, у своїй “хуторянській філософії” Куліш, поряд з екзистенціально-кордоцентричною лінією вносить антеїстичний мотив. І не дивлячись на певну суперечливість світоглядних позицій Куліша, слід відзначити його роль у відродженні української духовності й культури. В його творчості, як і в творчості всього Кирило-Мефодіївського братства, нового дихання дістала українська національна ідея.
Про геніального українського народного поета, художника, мислителя Т. Г. Шевченка протягом всього радянського періоду формувалась думка як про революціонера – демократа, про борця за соціальне визволення трудового народу, ідеолога селянської революції, інтернаціоналіста, матеріаліста, войовничого атеїста. Виключення складають дослідження творчості поета – мислителя, проведені за кордоном Д. Чижевським, Б. Лепким, Д. Донцовим та іншими українцями – вченими, в яких Шевченко показаний не лише як викривач і борець проти соціальної несправедливості, а й палкий прихильник національної ідеї, національного визволення українського народу. Будучи прихильником дружби слов’янських народів, Шевченко відстоював принципи рівності в цій дружбі, поваги один до одного з боку кожного народу. Поет не бажає зла ніякому народові. В “Молитві” він просить Господа, щоб той послав “всім нам вкупі на землі єдиномислія, братолюбія, любові між людьми”. Так що не варто було робити з Шевченка націоналіста в тому розумінні цього слова, яке було сформовано протягом багатьох десятиліть.
Необгрунтованими виявились і спроби з позицій марксистсько-ленінської ідеології подати Т. Шевченка як матеріаліста і, особливо, войовничого атеїста, борця з релігією. Якби можна було поета взагалі викреслити з пам’яті народу, то це було б зроблено. Проте народ цього б не допустив, бо з великою шаною і любов’ю відносився і відноситься до Т. Г. Шевченка. Через це й велась робота в такому напрямі, щоб він якось “вписувався” в контури пануючої ідеології.
Якщо характеризувати світогляд Т. Шевченка, то можна зазначити, що проблема людини займає у нього центральне місце. Природа, історія, культура, релігія, всі події підпорядковані різним героям його творів, вони – в центрі всього буття. Такий антропоцентричний підхід поета – мислителя говорить про те, що він в людині цінує насамперед вічні, загальнолюдські якості і немає значення, якої нації людина, якої віри, соціального стану. Всім він бажає щастя, волі, правди.
У творчості Шевченка проблема антропоцентризму сильно звучить при змалюванні ним світу природи. Д. Чижевський зазначає, що “для Шевченка природа є щось підрядне людині, є резонатор, або зеркало людських переживань, і, вдивляючись і вслухаючись в неї, людина чує і бачить тільки себе саму. Природа відкликається на усе, що діється в серці людини, відбиває внутрішнє життя людини в наглядних образах та символах” . Його пейзажна лірика є типово романтичною. Поет прекрасно керує звуками, кольорами, уявою і чуттям; звуки, кольори у нього живі. Людина і природа, природні явища і земля прагнуть до гармонії, до з’єднання частин в єдине ціле.
“Реве та стогне Дніпр широкий,
Сердитий вітер завива,
Додолу верби гне високі,
Горами хвилю підійма”.
Читаючи ці романтичні рядки “Причинни”, уявляєш себе серед цієї стихії, керуєш нею, відчуваєш себе господарем в ній.
Шевченко був впевнений, що український народ, який має глибоку душу й щире серце, здатний досягти всього високого й прекрасного. Основою кращого майбутнього життя він передусім вважав незалежність і волю України. Цією думкою пройнята значна частина його творів. Майбутнє українського народу він пов’язував з його минулим, через те й хвилювався, щоб український народ не був позбавлений своєї історії, знав своє походження. З болем про тяжку долю України написані такі його історико-патріотичні твори, як “Тарасова ніч”, “Гамалія”, “Гайдамаки”, “Іван Підкова” та ін. Змальовуючи історичні події, Шевченко насамперед бачить в них живих, конкретних людей. Підхід поета до історії теж антропоцентричний – ідея людської свободи пронизує всі його історіософські твори.
Є у Шевченка твори, в яких він дає оцінку Богдану Хмельницькому, Переяславській Раді. Це вірш “Стоїть в селі Суботові”, поема – містерія “Великий льох” та ін. Неоднозначно оцінює поет діяльність Хмельницького. Талановитий організатор, борець за незалежність України Б. Хмельницький, в той же час, Переяславською угодою загнав Україну в церкву-домовину. Саме такою церквою – домовиною вважав Шевченко Переяславський договір. Проте він вірить, що ця
“Церков – домовина
Розвалиться… і з-під неї
Встане Україна.
І розвіє тьму неволі,
Світ правди засвітить,
І помоляться на волі
Невольничі діти.”
(“Стоїть в селі Суботові”).
Яскравим прикладом відношення Шевченка до релігії є його поема “Марія”, в якій він виразив глибоку повагу до Ісусової Матері, хоча його й звинувачували в богохульстві. Однак справа полягала в тому, що поема розходилась з церковними догматами, а сам Шевченко був віруючим, але не догматиком і його поема була більш апокрифічна, ніж церковна. Поет звертається чистими вустами з молінням до Божої Матері, щоб вона допомогла діждатися братам – кріпакам скорого визволення:
“Пренепорочная, благая!
Молюся, плачу і ридаю:
Воззри, Пречистая, на їх,
Отих окрадених, сліпих
Невольників. Подай їм силу
Твойого мученика сина,
Щоб хрест – кайдани донесли
До самого, самого краю”.
Шевченко славить Бога, його волю, його правду, його слово. Протест, ультиматум поета до Бога викликаний загостреним сприйняттям соціальної несправедливості. Він з докором запитує Бога: “за що ти караєш своїх і покірних і добрих дітей?” Треба мати на увазі, що Шевченко не ототожнював своє ставлення до Бога і до церкви. Він засуджував церкву, церковників, які допомагали гнобити народ, насаджувати чужу мову; негативно ставився до поклоніння іконам, до пишних церковних церемоній, служб, його обурювало “піяцтво і ненажерство” під час релігійних свят, та ворожнеча, зневага, яка часто виникає між християнами. Шевченко не визнавав всього того, що робить з релігії якусь абстрактну силу. Дійсна віра – це та, яка безпосередньо встановлює зв’язок між Богом і людьми, конкретною людиною.
Отже, Шевченко і в релігійній проблематиці стає на позиції антропоцентризму. Не тільки людина наближається до Бога, а й Бог – до людини. Ісус Христос, Богоматір власне і є людьми, але людьми незвичайними, ідеальними.
Такий, у деяких рисах, світогляд Т. Г. Шевченка, поета – мислителя, який своїм життям довів, що він український патріот, непохитний борець за волю, натхненний апостол правди, миру й братання.
З філософськими ідеями німецького романтизму пов’язана творчість О. О. Потебні.
Олєксандр Опанасович Потебня (1835 – 1891) – український вчений, філолог, фольклорист, етнограф, професор Харківського університету. Його дослідження в галузі мови мали значне філософське звучання, особливо питання про походження мови, про її взаємозв’язок з мисленням. У цьому відношенні заслуговує на увагу його теорія “філософія мови”.
О. Потебня був мислителем матеріалістичного напряму, виявляв постійний інтерес до філософії, висловлював свої погляди відносно основоположних проблем філософії. Визнаючи первинність матерії і вторинність свідомості, він стверджував, що мислення ідеальне є властивістю матерії. З цієї позиції він критикував як об’єктивний, так і суб’єктивний ідеалізм, вульгарний матеріалізм.
У своїх поглядах на проблему пізнання Потебня стояв на позиціях матеріалістичного сенсуалізму, визнаючи чуттєвий досвід основою пізнання, не заперечуючи при цьому значення раціонального, за допомогою якого людина пізнає сутність предметів, явищ, найбільш загальні та необхідні їх закономірності. Вчений відзначає визначну роль у пізнанні слова. Слово, мова дає можливість людині займатись науковою діяльністю, досягти в ній творчих успіхів.
Щодо відношення мови і мислення, то О. Потебня йде за німецьким вченим В. Гумбольдтом, розвиваючи його ідеї стосовно української ментальності. Він не поділяє точки зору представників так званих теорій свідомо-умисного створення мови та її божественного походження. Йому ближче погляд В. Гумбольдта про мову як не на якийсь мертвий витвір, а як діяльність, процес постійного творчого зусилля духу. Мова є знаряддям думки. Слово є зосередженням думок спілкуючих між собою людей, є посередником між ними. Саме в слові реалізується між ними “розуміння” і, до речі, “розуміння” самих себе. Проте зрозуміти саму себе людина зможе тоді, коли випробує на інших людях зрозумілість своїх слів, тобто мова розвивається не в межах окремої людини, а в суспільстві.
Досліджуючи проблему мови і мислення, Потебня дійшов висновку, що міф, фольклор, література є похідними по відношенню до мови модельними системами. У своїй теорії міфу він звернув увагу на положення Мюллера, що “міфологія – це хвороба мови”. Дійсно, міфологія є неминучою фазою в розвитку мови, вона є її “дитячою хворобою”, яку рано чи пізно повинен перенести найміцніший організм. Характерною особливістю міфологічного мислення, зазначає Потебня, є те, що в ньому, на відміну від наступних форм мислення, не відбувається відокремлення образу предмета від самого предмета, об’єктивного від суб’єктивного, зовнішнього від внутрішнього. Отже, міф є вихідним пунктом, початком подальшої еволюції духовності.
У філософській концепції Потебні крім категорій “мова”, “слово”, “мислення”, “думка” першорядне значення мають тісно пов’язані з ними й такі соціокультурні категорії, як “народ”, “народність”, “нація”, “національний”, “націоналізм” та ін. Творцем мови є народ. Мова народжує народний дух, народний дух – національну ідею, а далі – національне хотіння, волю, дію тощо.
В єдності мови Потебня вбачав основну ознаку народу. Все інше (географічна єдність території, державність, єдність побуту, звичаїв та інше) є похідними від неї. Ця ознака є нічим незамінною і обов’язковою умовою існування народу. Якщо народ позбавиться цієї ознаки, то це вже буде смерть його душі. Він “розмиється”, “розтвориться” серед інших людей, втративши те, чим він передусім відрізняється від них.
Мова є знаряддям національної свідомості. Спроби її інтернаціоналізації часто обертаються тотальною дегенерацією, особливо тоді, коли пануюча нація прагне принизити, а тим більше ліквідувати мову поневоленої нації. Нація, яка втратила свою мову, не спроможна відстояти свою незалежність, вона перетворюється просто в населення.
Потебня рішуче виступив проти указу від 18 травня 1876 р., внаслідок якого українська мова повністю заборонялась, а відтак і українській нації загрожувала загибель.
Потебня робить висновки, що денаціоналізація несе з собою погане виховання, моральну хворобу: “Взагалі денаціоналізація зводиться до поганого виховання, до моральної хвороби; до неповного користування наявними засобами сприйняття, засвоєння, впливу, до ослаблення енергії мислі; до мерзоти запустіння на місці витиснутих, але нічим не замінених форм свідомості; до ослаблення зв’язку підростаючих поколінь з дорослими, що замінюється лише слабким зв’язком з чужими; до дезорганізації суспільства, аморальності, підлоти…” .
Звертаючись до історії української мови, народної творчості, Потебня теоретично обгрунтовував право народу мати свою рідну мову, свою національну культуру, тобто право народів на самостійне співіснування та розвиток.
(2 votes, average: 2,50 out of 5)