Види мовленнєвої діяльності (аудіювання, читання, говоріння, письмо). Види аудіювання. Навчальне аудіювання

Урок № 5

ЗВ’ЯЗНЕ МОВЛЕННЯ

Тема. Види мовленнєвої діяльності (аудіювання, читання, говоріння, письмо). Види аудіювання. Навчальне аудіювання

Мета: узагальнити та систематизувати знання учнів про види мовленнєвої діяльності, зупинившись, зокрема, на психолінгвістичних особливостях аудіювання, дати уявлення про види аудіювання, формувати відповідні комунікативно-мовленнєві вміння, повправляти у глобальному, детальному та критичному аудіюванні.

Обладнання: тексти для аудіювання.

ХІД УРОКУ

І. Повідомлення

теми та мети уроку.

ІІ. Вивчення нового матеріалу.

V Пояснення вчителя.

Реалізація мови здійснюється у процесі мовлення або мовленнєвої діяльності. Мовленнєва діяльність – це сукупність психофізичних дій організму людини, що спрямовуються на сприймання і розуміння мовлення, а також на породження його в усній і письмовій формі.

Мовленнєва діяльність має чотири види – аудіювання (слухання і розуміння), читання, говоріння і письмо. За останніми науковими даними, час, що витрачається на чотири види мовленнєвої діяльності людини, розподіляється таким чином: аудіювання – 45 %, читання

– 6 %, говоріння – 30 %, письмо – 9 %1.

Аудіювання – вид мовленнєвої діяльності, який забезпечує сприймання і розуміння усного мовлення. Аудіювання с основою спілкування.

Аудіювання не слід змішувати зі слуханням. Слухання де передусім акустичне сприймання звукового потоку, тоді як аудіювання включає процес одночасного сприймання і розуміння усного мовлення. Важливою психологічною особливістю аудіювання є одноразовість, неповторність цього процесу в природних умовах спілкування.

Проте у штучно створених ситуаціях спілкування, зокрема у шкільній практиці, розрахована на слухове сприйняття інформація з метою кращого засвоєння її учнями часто повторюється. Відтак учені розрізняють репродуктивне і продуктивне аудіювання. Основною ознакою репродуктивного аудіювання, на відміну від продуктивного, і є повторюваність усної інформації. У школі до репродуктивного аудіювання вдаються у процесі проведення усних переказів (докладних, стислих чи вибіркових) та підготовки до творчих робіт. У природній ситуації спілкування співрозмовники вдаються до продуктивного аудіювання.

Аудіювання – це один із шляхів пізнання навколишнього світу. Сприймати усну інформацію означає не лише чути певні звуки, слова, а й розуміти почуте, з метою відповідного реагування на нього: виконувати певні дії, дізнаватися про щось, одержувати естетичну насолоду, реагувати певним чином на запитання, прохання тощо.

Аудіювання – це такий вид мовленнєвої діяльності, під час якого людина одночасно сприймає усне мовлення й аналізує його (здійснює смислову обробку інформації). Для успішного здійснення аудіювання потрібно бути уважним, уміти швидко актуалізувати весь попередній мовленнєвий та інформаційний досвід, концентрувати увагу на змісті висловлювання при мінімальному контролі за його мовною формою, мати треновану короткочасну і розвинену довготривалу пам’ять, здатність результативно працювати у визначених часових межах. Цього можна і треба спеціально навчатись.

Звичайно, успіх аудіювання залежить і від того, наскільки мовець зрозуміло, ясно висловлюється, від темпу, сили звучання мовлення, від уміння мовця виділяти головне, встановлювати контакт з аудиторією тощо.

З іншого боку, успішність смислового сприймання усного мовлення залежить від підготовленості слухачів до сприймання, від того, якими опорними знаннями вони володіють, як вони вміють слухати тощо, а також від рівня складності тексту, який їм доводиться сприймати.

Сприймати інформацію потрібно цілеспрямовано: глобально, докладно або критично.

Глобальне, або ознайомлювальне, аудіювання вимагає від слухача загального охоплення змісту повідомлення, вміння визначати тему, основну думку повідомлення, ділити його на смислові частини, розрізняти композиційні елементи.

(Можна запропонувати учням прослухати текст2.)

“ЗА УКРАЇНУ!”

Поезія Миколи Вороного “За Україну!” народжена на хвилі революційного руху, коли розпалася тюрма народів – царська Росія, а на її руїнах постала Українська Народна Республіка – УНР. Високопатріотичні рядки вірша відразу полонили серця вірних синів України, наснажуючи на боротьбу “за честь і волю, за народ”.

1921 року вірш уперше з’явився друком в однойменній збірці творів М. Вороного. Над Україною саме згущувалися чорні хмари, національну свободу було дотоптано, вірне народові військо змушене було емігрувати, патріотично настроєна інтелігенція теж залишала рідну землю, щоб там, за кордоном, продовжити боротьбу за визволення Вітчизни. У таких обставинах вірш набував особливого значення як полум’яний заклик віддати все священній боротьбі за незалежність України.

За Україну! З вогнем завзяття

Рушаймо, браття, всі вперед!

Слушний час кличе нас –

Ну ж бо враз сповнять святий наказ!

Десь у той час народжується і музика до вірша. Уперше пісню (слова і ноти) було надруковано у збірнику військових українських пісень “Сурма” (Львів, 1922), що його упорядкував відомий поет і композитор, січовий стрілець Роман Купчинський. Поряд з піснями “Ой у лузі червона калина”, “їхав стрілець на війноньку”, “Ой видно село” та іншими пісню на слова М. Вороного вміщено під номером 75-м, на жаль, без зазначення імені автора музики.

Разом з іншими патріотично-визвольними піснями пісня “За Україну!” лунала на західноукраїнських землях аж до приєднання їх до Радянського Союзу. На батьківщині ж поета – Східній Україні – вона була заборонена і переслідувалася понад півстоліття. 1929 року М. Вороний, повернувшись з еміграції, включив вірш у книжку. Проте твір був заборонений цензурою і вирізаний з готового тиражу книжки. Назва поезії залишилася лише в змісті: видавці не догледіли, що там твір значиться на с. 489, тоді як з корпусу збірки його було вилучено…

Заборона поезії “За Україну!” – не виняток у творчій долі М. Вороного, який за царату належав до українського революційного підпілля, а в добу Центральної Ради підтримував визвольні поривання народу пристрасним словом. Зрештою, свої національно-патріотичні переконання поет засвідчив і в період еміграції, за них зазнав переслідувань і врешті був знищений у час розгулу сталінського беззаконня. Не допоміг йому й переклад українською мовою “Інтернаціоналу”. Пригадали Вороному і поему “Євшан-зілля”, у якій він нібито “проповідував зраду в ім’я націоналістичних ідей”, і, звичайно, поезію “За Україну!”.

Слова й музика пісні органічно пов’язані між собою, вони кличуть, поривають до дії, боротьби. Саме ця сповнена похідно-маршового ритму мажорна мелодія набрала найбільшого поширення, хоч до вірша існує й інша музика, написана композитором Ярославом Ярославенком. Вказана авторська мелодія була оприлюднена окремим виданням у Львові у 20-х роках, але не набула такої популярності, як музика безіменного композитора.

Нині пісня “За Україну!”, нарешті вирвавшись з-за грат та цензурних заборон, гармонізує з маєвом синьо-жовтих прапорів незалежної України,, наснажуючи на подвиг в ім’я Вітчизни сучасне покоління. (За Ф. Погребенником)

(Маючи на меті глобальне аудіювання поданого тексту, можна запропонувати учням вибрати правильні відповіді на тестові запитання.)

1. У тексті йдеться про долю поезії “За Україну!”, автором якої є:

А) Іван Франко;

Б) Богдан Лепкий;

В) Микола Вороний;

Г) Микола Хвильовий.

2. Значення пісні полягає в тому, що вона є:

А) популярною й улюбленою серед українців світу;

Б) широко знаною за межами України;

В) популярним твором досі невідомого композитора;

Г) полум’яним закликом віддати все священній боротьбі за незалежність України.

3. Причина заборони пісні радянською цензурою та знищення її автора пояснюється:

А) тривалим перебуванням М. Вороного в еміграції;

Б) виступами М. Вороного проти радянської влади у пресі;

В) особистими стосунками М. Вороного з радянськими урядовцями;

Г) національно-патріотичними переконаннями М. Вороного та їх виразним втіленням у пісні.

4. Головна думка тексту така:

А) доля пісні залежить не лише від змісту слів, а й від популярності мелодії;

Б) доля пісні ніяк не пов’язана з долею її автора;

В) із здобуттям Україною незалежності талановита патріотична пісня повернулась до тих, для кого була створена;

Г) популярність пісні спричинена виключно цікавістю до трагічної долі її автора.

(Детальне аудіювання передбачає найповніше докладне сприймання змісту повідомлення. З метою детального аудіювання за змістом поданого тексту можна запропонувати вибрати правильні відповіді на тестові запитання.)

1. Вірш М. Вороного “За Україну!” вперше з’явився друком в однойменній збірці:

А) 1920 року;

Б) 1921 року;

В) 1925 року;

Г) 1930 року.

2. Уперше пісню (слова і ноти) було надруковано у збірнику військових українських пісень “Сурма”, що упорядкував:

А) Левко Лепкий;

Б) Богдан Лепкий;

В) Роман Купчинський;

Г) Іван Франко.

3. У збірці пісню було вміщено під номером:

А) 35-м;

Б) 50-м;

В) 55-м;

Г) 75-м.

4. Українською мовою М. Вороний переклав текст:

А) “Варшав’янки”;

Б) “Смело, товарищи, в ногу!”;

В) “Інтернаціоналу”;

Г) гімну Радянського Союзу.

Детальне сприймання тексту часто вимагається тоді, коли проводиться, наприклад, такий вид роботи, як переказ почутого тексту; переказ пояснення вчителя; коли потрібно запам’ятати декілька завдань, не записаних учителем на дошці, з метою їх виконання в певній послідовності; під час дискусії, диспуту, виступу на зборах та ін.

Критичне аудіювання, базуючись на глобальному і детальному, вимагає висловлення власної думки з приводу почутого, своєї мотивованої згоди чи незгоди з певним твердженням, критичного осмислення сприйнятого на слух тощо. За змістом поданого тексту школярам можна запропонувати вибір правильної відповіді на кожне з тестових запитань:

1. Популярність пісні “За Україну!” в наші дні пояснюється тим, що вона:

А) є маршовою та мажорною;

Б) часто звучить по радіо й телебаченню;

В) наснажує сучасне покоління на подвиг в ім’я Вітчизни;

Г) неважка для виконання.

2. Пісня “За Україну!” є зразком:

А) вдалого використання давнього маршу;

Б) української воєнної пісні;

В) твору високого патріотичного звучання;

Г) нового життя класичного твору.

Критичне аудіювання практикується у процесі роботи над переказом тексту із творчим завданням.

У процесі проведення навчального та контрольного аудіювання школярам пропонуються тестові запитання різних видів.

III. Виконання вправ на закріплення вивченого.

V Проведення аудіювання.

СИМИРЕНКИ

Симиренки – давній козацький рід. Найперші достовірні відомості про них пов’язані з іменем запорожця Степана, який понад 20 років козакував на Січі, а згодом чумакував. Після того як він разом із батьком Андрієм відмовився присягнути імператриці, їх обох у покарання за таке зухвале волелюбство записали кріпаками графа Воронцова.

Син Степана – Федір Симиренко – був людиною талановитою та енергійною. Викупившись із кріпацтва, він визволив усю родину. Разом із зятями, смілянськими Яхненками, також учорашніми кріпаками, він розпочав торговельну справу. Невдовзі фірма “Брати Яхненки й Симиренко” стала монополістом у торгівлі хлібом, борошном та худобою. 1848 року Симиренко та Яхненки спорудили найперший в Україні і взагалі в усій Російській імперії механічний пісково-рафінадний цукрозавод біля села Мліїв, а також машинобудівний завод, який випускав переважно обладнання для заводів і цукроварень і на якому було збудовано перші в Росії суцільнометалеві пароплави та парові двигуни. (До речі, найперший такий пароплав, споруджений 1853 року, мав назву “Українець”.) За видатні заслуги перед Російською імперією Федір Симиренко і брати Яхненки удостоїлися честі стати почесними громадянами Росії, а рант цей прирівнювався до дворянського титулу. Грамоти про це право їм вручив сам імператор Микола І.

Таким чином, Федір Симиренко – один з перших українських цукропромисловців. Батькову справу після закінчення політехнічного інституту в Парижі продовжив син Платон.

Поблизу Млієва, на Платоновім хуторі, на повну потужність працював семиповерховий Городищенський цукрозавод. Поряд – завод машинобудівний. Обидва підприємства були втіленням найсучаснішої на той час технічної думки. Поблизу заводів збудували ошатне містечко для робітників, воно складалося з 150 котеджів. Тут була церква, безоплатні лікарня, заводська школа, бібліотека, їдальня. Можна стверджувати, що все це було першою ластівкою так званого народного капіталізму. На жаль, унікальний експеримент українських промисловців розвитку не отримав, адже фактично він перекреслював шовіністичний міф про “меншовартість” і “недолугість” українців. Не забули царські лакузи й того, що Платон Симиренко надавав фінансову допомогу переслідуваному царатом Тарасові Шевченку, власним коштом здійснивши видання “Кобзаря”.

Фірму братів Яхненків – Симиренка було розчавлено. Справа загинула в результаті штучного, ретельно спланованого царськими чиновниками банкрутства. Не витримавши удару долі, Платон Симиренко помер на сорок третьому році життя.

Син Платона. Левко був студентом Санкт-Петербурзького політехнічного інституту, проте невдовзі перевівся на природознавче відділення Київського університету. Чи любов до садівництва перемогла, чи, можливо, набридло бути в чужому оточенні, але цей крок у його житті виявився доленосним.

Серйозний вплив на юнака мав його дядько, рідний брат Платона Василь Федорович, відомий меценат української культури. По-справжньому піклуючись про духовність українців, Василь Симиренко фінансував етнографічні експедиції Павла Чубинського, за його матеріальної підтримки здійснювались гастролі трупи Михайла Старицького, видання творів Михайла Грушевського, він сплачував стипендії багатьом українським письменникам та студентам.

1878 року розпочались репресії над волелюбним студентством. Більш як 150 осіб було виключено з Київського університету за політичну неблагонадійність, проте Левко Симиренко вчасно встиг перевестися до Новоросійського університету, що був в Одесі. Проте й тут він опинився під жандармським наглядом. Після захисту дисертації з органічної хімії молодий учений все ж таки потрапляє до в’язниці. Далі його шлях проліг до Сибіру, аж до Красноярська. Більше року провів політв’язень Симиренко у Красноярській тюрмі, мало не вмер від тифу. Потім зазнав тяжкої долі поселенця. І тільки 1886 року Левко та його дружина, теж революціонерка, отримали дозвіл повернутися в Україну. У Сибіру залишилась могила їхнього першого сина.

Шлях на державну службу для колишнього політ-засланця Симиренка був заказаний. У спадок від батька Левкові Платоновичу лишився шматок землі у Млієві. Молодий учений завзято береться за улюблену справу – садівництво і організацію плодового розплідника. Отже, 1887 рік можна вважати роком народження української садівничої науки.

Синівська любов до України, високий патріотизм і виняткова відданість обраній справі – плодівництву – примусили Левка Платоновича Симиренка, дворянина і дипломованого вченого, оселитися на глухому хуторі і на все життя пов’язати свою долю із садівництвом.

До Симиренка в Україні, та й у Росії наукового розсадництва не існувало. Левко Платонович зіткнувся не лише з відсутністю потрібної інформації, а й з протидією численних недоброзичливців та заздрісників. Проте внесок Левка Платоновича у вітчизняну науку є справді колосальним.

Ось витяг із листа знаменитого вченого: “Вельми помиляються ті, хто бачить у садовому ножі засіб, здатний прискорити настання бажаного критичного моменту, досягнувши якого, дерево стає здатним до плодоношення. Зовсім навпаки, таємниця – в умінні терпляче чекати, сприяючи найшвидшому ростові і розвитку, так би мовити, скелета дерева, і допомагаючи йому за 5-6 років досягнути в цьому відношенні того, на що інше, тобто не оточене дбайливим доглядом, а занедбане дерево потребувало б строку 8-10 років. Силувати ж природу дерева даремно…”

На превеликий жаль, ці мудрі слова зараз багато хто забув. І, як не дивно, на площі перед адміністративним корпусом Кримської станції садівництва, що у селі Маленькому Сімферопольського району (тут свого часу проводилось вивчення підщеп плодових культур, піонером якого з повною підставою вважають Левка Симиренка), й понині сидить на постаменті чоловік у брилі, який віддавав перевагу ножеві, а не плеканню дерева,- Мічурін.

Наукову роботу батька гідно продовжив син, професор Володимир Львович Симиренко.

Існування знаменитого Мліївського садового розплідника було зупинене під час сталінських репресій. Після злодійського вбивства чекістами Левка Платоновича Симиренка, арешту і страти в катівні НКВС професора Володимира Львовича Симиренка було зроблено все, щоб знищити їхні наукові здобутки.

Вистраждана Симиренками славетна садівнича школа припинила свою діяльність. Розплідник Левка Симиренка налічував майже 3000 сортів різних плодових, ягідних, горіхоплідних і квітково-декоративних рослин – 900 сортів яблунь, 889 – груш, 350 черешень та вишень… Усе це кануло в небуття. Протягом 30-50-х років було втрачено сорти, виділені Симиренками шляхом клонованого відбору. Зникла виняткової цінності колекція плодових, ягідних та декоративних культур. Музей та родинний цвинтар Симиренків потребують догляду і реконструкції.

Сади гинуть, бо дерева живуть не вічно. І люди теж не вічні. Вічна тільки пам’ять. Буде прикро, якщо ми і її позбудемось. (910 слів)

(За П. Вольвачем та О. Куликом)

V До кожного iз запитань вибрати правильну відповідь3.

1. Динній український рід Симиренків – рід:

А) поміщицький;

Б) священицький;

В) землеробський;

Г) козацький.

2. Федір Симиренко зі своїми зятями Яхненками спорудили:

А) чавунно-ливарний завод;

Б) пісково-рафінадний цукрозавод;

В) металообробний завод;

С) найпершу в Україні залізницю.

3. Заводи Симиренка. – Яхненків було побудовано поблизу:

А) міста Гдухів;

Б) міста Канів;

В) села Мліїв;

Г) села Здолбунів.

4. На машинобудівному заводі Симиренка – Яхненків виробляли найперші в Росії:

А) залізничні вагони та парові двигуни;

Б) суцільнометалеві пароплави та парові двигуни;

В) чавильні пристрої та високоефективні фільтри;

Г) підйомні та чавильні пристрої.

5. Син Федора Симиренка Платон закінчив:

А) політехнічний інститут у Парижі;

Б) політехнічний інститут у Лондоні;

В) Оксфордський університет;

Г) Гарвардський університет.

6. Заводи Симиренка – Яхненків були штучно розорені та знищені царизмом через те, що вони:

А) створювали серйозну конкуренцію аналогічним російським підприємствам;

Б) привертали увагу небажаних іноземних інвесторів;

В) випускали неякісну і шкідливу для іміджу Росії продукцію;

Г) перекреслювали шовіністичний міф про “меншовартість” українців.

7. Платон Федорович Симиренко надавав фінансову допомогу:

А) Тарасові Шевченку;

Б) Іванові Франку;

В) Архипові Тесленку;

Г) Павлові Чубинському.

8. Брат Платона Василь Федорович був відомим:

А) актором;

Б) журналістом;

В) меценатом;

Г) адвокатом.

9. Левко Платонович Симиренко захистив дисертацію:

А) з математики;

Б) з української мови;

В) з органічної хімії;

Г) з етнографії.

10. Політично неблагонадійний Левко Платонович Симиренко був висланий:

А) на Кавказ;

Б) у Казахстан;

В) на Кос-Арал;

Г) у Сибір.

11. Повернувшись із заслання, Левко Симиренко узявся до:

А) городництва і рільництва;

Б) садівництва і організації плодового розплідника;

В) бджільництва та ентомології;

Г) етнографи та фольклору.

12. Основним засобом прискорення плодоношення дерев Левко Симиренко вважав:

А) механічне втручання в природу рослини;

Б) хімічну стимуляцію росту й розвитку;

В) плекання дерева, сприяння його ростові і розвитку;

Г) витримування саджанців в оранжерейних умовах.

13. Існування Мліївського садового розплідника Симиренків було зупинене:

А) після закінчення громадянської війни;

Б) під час сталінських репресій;

В) під час Другої світової війни;

Г) після хрущовської “відлиги”.

14. Розплідник Левка Платоновича Симиренка налічував:

А) до 1000 сортів рослин;

Б) близько 2000 сортів рослин;

В) майже 3000 сортів рослин;

Г) майже 5000 сортів.

15. Сорти, виділені Симиренками шляхом клонованого відбору, було втрачено:

А) протягом 20-30-х років;

Б) протягом ЗО-50-х років;

В) протягом 60-70-х років;

Г) у 80-90-ті роки,

16. Пов’язати все життя із садівництвом Левка Платоновича Симиренка спонукали:

А) обставини життя, неспроможність займатися іншою справою;

Б) кар’єризм, бажання виділитися з-поміж інших колег-учених;

В) синівська любов до України, високий патріотизм;

Г) мрія здійснити наукове відкриття, гідне міжнародної премії.

ЧОЛОВІКИ ТА ЇХНІЙ РИЗИК

До лікарні привезли обвугленого пожежника. Шкіру з нього зняли разом з одягом. Лише голова вціліла. “Цікавий матеріал,- сказав шеф.- Раніше це була б стовідсоткова летальність, тобто смерть”. Що дужче обгорілий пацієнт, то більший азарт виявляє шеф. Незабаром він захищає докторську, тому енергійно набирає статистику.

Новенького хворого відразу прилаштували в “акваріум” – так в лікарні називають винахід шефа-дисертанта. Тут не треба бинтувати потерпілого, атмосфера стерильна, температура постійна. Тільки ж дивитися моторошно, бо людина в “акваріумі” – ніби картинка з підручника анатомії. Висить бідолашний пацієнт, розіп’ятий на якихось лямках і пружинах. А під кінець лікування хворий стає справжнісіньким немовлям – така ніжна й тонка в нього шкіра, що боязко доторкнутись, а доводиться ж ще й колоти.

Взагалі, лікування опіків – це неначе кухня навпаки: одержують смажені біфштекси, із них відроджують людину. Досить часто шефові вдається це зробити. Тоді він ходить гоголем і напрошується на похвали.

Обвугленого пацієнта звати Андрієм, він лейтенант. На ньому почала вже наростати шкіра, і сьогодні він уперше розплющив очі. Очі в нього голубі. Почав жартувати. Розповідав, що, коли був у “акваріумі”, йому здавалося, ніби він в утробі матері.

Шефові він уже не цікавий – відпрацьований матеріал. У науці шеф – зірка першої величини, вся лікарня тремтить перед ним, бо ніхто не знає, що за мить утне його величність. Ви помічали, що серед значних спеціалістів мало добродушних людей? Може, тому, що до вершини майстерності вони йдуть, немов на танкові, не придивляючись, що мнуть і давлять їхні гусениці? Може, інакше й не можна стати великим?

Коли обпечений пожежник прийшов до тями і вперше розплющив очі, перед ним стояла медсестра Наталка із шприцом у руці.

– З приїздом,- мовила, усміхаючись.- Це я роблю решето з вашої новенької шкіри.

– Спасибі,- хотів гучно подякувати хворий, та з губ злетів Лише шепіт.

Спогадів пожежник Андрій не любить. Усе, що пов’язане з його другим народженням, усе, окрім Наталчиного образу, пам’ять намагається стерти, бо як тільки згадає ті дні, тіло починає так судомити, хоч знову у фізрозчин пірнай.

Пожежник – професія бойова, можна б пишатися нею, як пишаються прикордонники, бо й вогонь, як вивідувач, шукає шпаринок, порушує межі й кордони. Тільки хто той вогонь леліє? Не всюдисуще ЦРУ, а власні головотяпи. Тож найчастіше співавторами героїзму пожежників та лікарів стає доморощена байдужість.

Звідси, з лікарняного “акваріуму”, життя уявляється Андрієві трикутною шахівницею на трикутному столі. Першими роблять хід головотяпи, потім пожежники, а завершують усе лікарі. Звичайні фахівці одержують нагороди за рекордні врожаї та тонни металу, а пожежники й травматологи – за ліквідацію чийогось злочинства чи нехлюйства.

Цього разу диво науки повернуло Андрія до життя, але те диво було таким пекельним, що він уникав споминів. І тільки Наталя була радісним світлячком у хаосі ліків, шлангів, болів і нудотних запахів. lie голками й крапельницями вкарбувалася вона у пам’ять, а… та що тут пояснювати? Так було в печерних сховах, коли пошматованого звіром мисливця анестезували не ефіром, а обухом, так було в польових шпиталях, так трапилося з Андрієм у скляному “акваріумі”, так буде з кожним, кому пощастить поминути кризу й почати одужувати, вступити в ту щасливу фазу, коли помічаєш, що й медики – люди, що і в них бувають чарівні брови й грайливі усмішки. Як немовляті першим запам’ятовується образ матері, так Андрієві закарбувалося Наталчине обличчя, ще як висів розп’ятий в “акваріумі”. Зустріло воно його на порозі нового життя й при повторному пробудженні.

На роботі медсестра Наталя одягнута у звичайний хірургічний костюм, правда, в таких “бананах” тепер мріє прогулятися не одне нафарбоване ледащо. Для Наталі ж це буденна дезінфікована спецівка. А ось коли вона у святковому вбранні… Одного разу Андрій побачив її в урочистих шатах. Його почало лихоманити, він утратив координацію рухів, відчув себе таким нікчемним поруч із сонцем. Здавалося, стоїть він безпорадний перед полум’ям з одним пожежним відром, а потрібні ж цистерни з брандспойтами, механізовані драбини, вибух направленої дії, щоб упокорити цей вогонь. Наталці ж хоч би що! Зробила хід конем на трикутній шахівниці, цілиться снопами іскор крізь довгі вії, і не зрозумієш, чекає вона від пожежника ходу-відповіді чи просто радіє, відчувши свою владу над хлопцем. Е-ей! Наталю! Полегше, бо спопелиш Андріїв світ.

Минув місяць, як Андрій своїм ходом вибрався з лікарні. Тепер у лікарняний двір щотижня приїздить червона машина. Пожежники відкривають колодязі, приєднують шланги, щось перевіряють. Раніше з такими перевірками їх тут бачили лише восени чи навесні. А тепер зачастили. Може, хтось лікарню збирається підпалити? Чи зрозуміли пожежники, що опікове відділення – то кінцева зупинка на шляху життя – рай? Що таке пекло знають тутешні хворі, адже саме його вони проходять в отих “акваріумах”. Можна поважати шефа за наслідки його роботи, але як звикнути до того, що в людях він бачить лише “матеріал”? Йому, здається, все одно, що автомобіль фарбувати, що шкіру нарощувати… Він запросто, без вагань і моральних гризот ампутує хворому руку, сфотографує культю, якщо побачить рідкісний випадок заживлення, і пошле знімок у медичний журнал. Може, так і треба – така професія? Якби всі були пунктуальними автоматами, то не було б аварій, травматологічне відділення зменшили б утричі, і сльози не відрами б лили, а в пробірках виставляли б, як пересторогу для щасливих.

За якийсь тиждень пожежна комісія, перенісши перевірку з подвір’я до приміщення, опечатала “акваріуми”. Півдня медсестри з шефом по черзі вмовляли Андрія. У шефа незабаром захист докторської, хворих багато, бо аварії як із дірявого мішка сипляться… А що це за дисертація, коли вченій раді не можна показати діючу установку? І все тому, що якась там підводка чи проводка не за ГОСТом зроблена. Шефа можна зрозуміти. Він дзвонив головному пожежнику, але той умив руки, сказавши, що йому зараз ніколи,, бо кругом горить. Отак завжди: як лікуватись – відбою нема, а як допомогти – усі в кущі.

Довелося Наталці застосувати до Андрія умовляння третього ступеня. “Совість в тебе є? – запитала, коли шеф вилетів із власного кабінету в істериці.- Він же тебе з того світу повернув. Елементарна порядність і людяність потрібні, а не лише інструкції й пунктуальність. Ти просто заздриш шефові й хочеш показати, що й ти шишка”.

Андрій довго мовчав, а тоді сказав твердо, але з гіркотою: “Гаразд, буде по-твоєму, один “акваріум” розпечатаємо, щоб науку не зупинять. Вважай, що я не витримав випробування жінкою. Тепер, по суті, там не тільки проводка нікудишня, там у самій машинерії дране лико бантиком, тільки ж не можу я довести – не мого розміру шапка… Сама катапульта чого варта – замість раю життя когось у пекло кине з благословіння твого…”

Після цього випадку Наталка розчарувалась в Андрієві. Надто вже він обережний, не розуміє, що наука жертв вимагає. Справжній мужчина повинен ризикувати. Недарма шеф любить співати рядки Окуджави: “Нужны ли гусару сомненья в содеянном этом и том..”. Треба, щоб Андрій вивчив цю пісню.

…Нема Андрія… Коли черговий раз “акваріум” продували киснем, електризувався штуцер, проскочила іскра… Андрій догорів разом з усіма пластмасами блискавично, як падаюча зірка. Шеф лежить в реанімації з інфарктом міокарда. (1090 слів)

(За Л. Копань )

V На кожне із запитань вибрати правильну відповідь.

1. Обвуглений пожежник Андрій був:

А) старшиною;

Б) сержантом;

В) лейтенантом;

Г) капітаном.

2. У лікарні пацієнта помістили:

А) у реанімаційне відділення;

Б) у реабілітаційне відділення;

В) в операційну;

Г) в експериментальну установку-катанульту.

3. Після одужання пожежник став для шефа:

А) найкращим приятелем;

Б) відпрацьованим матеріалом;

В) живим аргументом його наукової правоти;

Г) живим свідченням його неуваги до пацієнтів.

4. Уперше прийшовши до тями, обпечений пожежник побачив:

А) винахідника-шефа;

Б) членів наукової ради;

В) аспірантів та студентів-практикантів;

Г) медсестру із шприцом.

5. Із лікарні життя уявлялося Андрієві:

А) справжнім раєм для всіх і кожного;

Б) пеклом для хворих і раєм для здорових;

В) полігоном для випробування силі волі;

Г) трикутною шахівницею на трикутному столі.

6. Андрій вважав, що в кожній трагедії, пов’язаній із пожежею, першими роблять хід:

А) розумні та хитрі зловмисники;

Б) необережні та недосвідчені люди, які й стають жертвами;

В) нерозважливі люди, які не передбачають наслідків своїх вчинків;

Г) головотяпи, потім пожежники, а завершують усе лікарі.

7. Причиною пожеж Андрій вважав:

А) чиюсь наївність чи необережність;

Б) чиєсь злочинство чи нехлюйство;

В) чиюсь байдужість чи недбалість;

Г) чиюсь безвідповідальність.

8. Своїм ходом Андрій вибрався з лікарні:

А) через тиждень;

Б) через місяць;

В) через півроку;

Г) через рік.

9. Пожежна комісія опечатала “акваріуми” через те, що:

А) Андрій хотів помститися шефові за фізичні страждання, яких зазнав під час лікування;

Б) Андрій хотів зашкодити кар’єрі шефа, бо ревнував до нього Наталку;

В) Андрій заздрив професіоналізмові й авторитетові шефа;

Г) зроблена не за ГОСТом підводка чи проводка загрожувала життю людей.

10. Фразеологізм умивати руки означає:

А) дотримуватися правил гігієни;

Б) знімати з себе відповідальність;

В) бути вільним від будь-яких забобонів;

Г) намагатися викликати співчуття.

11. Медсестра Наталка розчарувалася в Андрієві через те, що він:

А) безініціативний і безхарактерний;

Б) занадто слухняний і покірливий;

В) занадто обережний, не хоче або не вміє ризикувати;

Г) безапеляційний, не прислухається до думок опонентів.

12. Головна думка опрацьованого тексту така:

А) ніхто не має права відмовляти людину від виконання нею службового обов’язку;

Б) ніхто ні за яких обставин не має права наражати на небезпеку людські життя;

В) наука, як і мистецтво, потребує жертв;

Г) важлива риса чоловічого характеру – вміти ризикувати.

ПАМ’ЯТНИКИ КИЄВА

Пам’ять – надзвичайно важлива моральна категорія. Поважливе ставлення до пам’яті предків – це міст, прокладений від покоління до покоління. Пам’ять про життя й діяльність предків видатних кожен народ береже як найдорожчу святиню.

Найпершими пам’ятками були народні історичні пісні та билини, де реальне перемежовувалося з фантастичним. Легенди про Кирила Кожум’яку та Іллю Муромця дожили до наших днів і, зберігаючи пам’ять звитяжної України-Руси, увійшли до золотого фонду вітчизняної й світової культури.

Після утвердження на Русі християнства та виникнення слов’янської писемності з’являються вітчизняні апокрифи – розповіді про святих та праведників – стародавні писемні пам’ятки. Розвивається руський іконопис – і кожен іконний лик також є своєрідною пам’яткою певній особі чи події. Будівництво храмів у пам’ять про події та конкретних осіб – теж частина монументальної пам’яті людства.

XVIII століття принесло в наше життя європейські традиції. Обов’язковою умовою європеїзації міст стала наявність на їх вулицях, майданах та парках монументальних творів, у тому числі й пам’ятників, споруджених на честь важливих історичних подій та історичних осіб.

У Російській імперії перевагу віддавали пам’ятникам на честь царствених осіб і видатних військових та історичних діячів.

Найперший пам’ятник Києва – це колона, зведена над каплицею Хрещатицького струмка, “де благородного великого князя Володимира діти хрещені” (так сказано в “Географічному описі Києва” 1786 року). Джерело, в якому було охрещено дванадцять синів князя, було серед найперших святинь православної церкви. Саме тому над тонким струменем святої води було зведено дерев’яну капличку, від якої розпочинались урочисті хресні ходи у дні православних свят. У капличках, які, руйнуючись, змінювали одна одну, незмінно прикрашали ікони із зображенням святого Володимира та святої Ольги, а також перших руських мучеників-страстотерпців Бориса та Гліба. 1802-1808 pp. було вибудовано кам’яну каплицю, увінчану вісімнадцятиметровою колоною з встановленим на капітелі хрестом на кулі. На підніжжі колони було викарбовано посвяти князеві Володимиру та цареві Олександру І, за царювання якого було створено композицію. Зрозуміло, пам’ятник було освячено київським митрополитом. У народі колону прозвали нижнім пам’ятником князю Володимиру.

У роки радянської влади каплицю знищили, перетворивши її на звичайнісіньку арку, джерело ув’язнили в колектор, хрест скинули, а сам пам’ятник перетворили на “Колону Магдебурзького права”. Монумент було реставровано лише до 1000-ліття хрещення Русі.

1853 року святому рівноапостольному князеві Володимиру було відкрито ще один пам’ятник. Відлита у Петербурзі Петром Карловичем Клодтом фігура князя зайняла своє місце на високому постаменті роботи архітектора Костянтина Андрійовича Тона. Ще один відомий майстер – скульптор Володимир Іванович Демут-Малиновський, прикрасив п’єдестал барельєфом “Хрещення киян” та скульптурними елементами: гербом міста Києва та орденом святого Володимира. Десь на висоті 20 метрів тримає Володимир свій хрест. Князь зображений у ту мить, коли таїнство хрещення відбулося. Його погляд спрямовано на Схід. Накинута на кафтан чудова мантія, великокняжа шапка у руці засвідчують офіційність та державну значущість того, що сталося.

Тоді ж, у 50-х роках XIX століття, виникла ідея встановити пам’ятник Богдану Хмельницькому. Проте указ про створення монумента був виданий царем лише 1869 року.

Із метою економії коштів, яких було небагато, авторові ескізних рисунків пам’ятника Михайлові Йосиповичу Микешину довелося відмовитися від багатьох елементів задуманої багатофігурної композиції. Не вистачило грошей на виконання барельєфів “Битва під Збаражем” та “В’їзд Хмельницького до Києва”, на скульптуру переможеного шляхтича… Не знайшлося місця кобзареві, в образі якого вгадувався Тарас Шевченко. З політичних мотивів цар “заборонив” коневі гетьмана топтати польське знамено.

Коштів було так мало, що невідомо, коли змогли б приступити до виконання пам’ятника, якби морське відомство не передало для виготовлення статуї 1600 пудів корабельної міді.

Микешин не був скульптором – він був автором рисунків-проектів, талановитим та досвідченим рисувальником. Скульптор Пій Адамович Веліонський відлив у Петербурзі статую гетьмана, а Артемій Лаврентійович Обер створив фігуру коня. Привезена 1880 року до Києва композиція досить довго пролежала у дворі Старокиївської поліційної дільниці. “Прийшов Богдан до Києва вдруге, ще й без паспорта, а його заарештували”,- негайно відреагували на цей факт кияни.

Місто передало на спорудження пам’ятника гранітні брили, що лишилися від будівництва опор Ланцюгового моста. З них було виконано постамент. Місця передбачених первісним проектом барельєфів зайняли недвозначні написи: “Волим по Царя Восточного” та “Богдану Хмельницкому – Единая Неделимая Россия”.

Цікаво, що вибір місця для встановлення монумента збурив громадську думку. Київське духовенство поскаржилось святійшому Синодові: “…місцем для встановлення пам’ятника було призначено Бессарабську площу, однак київська міська Дума постановила спорудити пам’ятник на Софійській площі… У визначеному місці… всякому, хто прямує до собору, буде видно не вівтарну стіну, а задню частину коня. Таким виглядом буде знічений кожен благочестивий християнин, що творить на собі хресне знамення…”.

Пам’ятник встановили, знайшовши компроміс. Скульптурну групу розвернули так, що гетьман був змушений вказувати булавою на Москву замість Польщі, якій, відповідно до задуму авторів, мав погрожувати.

Незважаючи на відхилення від задуму, пам’ятник Хмельницькому є видатним твором монументальної скульптури та яскравим символом Києва.

Узимку 1909 року група київських учених висловилася за встановлення у місті між Софійським собором та Михайлівським монастирем “Історичного шляху” – алеї з двадцяти пам’ятників видатним. діячам вітчизняної історії. Оскільки такий задум потребував серйозних витрат, врешті-решт вирішили обмежитися встановленням пам’ятників засновникам Києва, князеві Олегу, княгині Ользі, Святославу Ігоровичу та Ярославу Мудрому.

Суперечки щодо кандидатур для увіковічнення тривали ще дуже довго. З-поміж задуманих пам’ятників відбувся єдиний – княгині Ользі.

Монумент було встановлено на Михайлівській площі (автори – Іван Кавалерідзе, Федір Балавенський, Павло Сніткін та Володимир Риков). На постаменті з рожевого граніту, у центрі, розмістили скульптурне зображення княгині; ліворуч, на підвищенні, стояв апостол Андрій Первозванний, праворуч всадовили просвітителів слов’янського люду Кирила й Мефодія. Під статуєю княгині прочитувався напис: “Сия первая вниде в Царство Небесное от Руси, сию бо хвалят русские сьінове яко начальницу”, нижче було додано: “Дар Государя Императора городу Києву. Лето от P. X. 1911”. Справді, частину грошей на пам’ятник пожертвував Микола Романов.

Доля монумента сумна: 1919 року статую Ольги було скинуто. 1923 року познімали статуї апостола та просвітителів, 1926 – демонтували постамент і знищили затишний сквер, що був розташований поруч. Під клумбою ще десятки років була закопана розколота навпіл статуя княгині… Пам’ятник, що височіє на цьому місці нині, є відновленням давнього, зруйнованого.

Навесні 1936 року Всеукраїнська Академія наук, постановила спорудити над могилою Михайла Грушевського на Байковому кладовищі величний пам’ятник. Проект надгробка виконав видатний український архітектор, професор Київського художнього інституту Василь Кричевський, причому зробив це безкоштовно. Проект передбачав створення гранітного обеліску з виконаним на ньому барельєфом ученого. Скульптор Іван Макогон блискуче втілив задум архітектора. До речі, надгробок на могилі М. Грушевського став першим у Києві пам’ятником, виконаним з “вічного матеріалу” – граніту.

Урочисте відкриття пам’ятника не відбулося, що цілком зрозуміло: наближався 1937 рік… (920 слів)

(За О. Анісімовим)

V На кожне із запитань вибрати правильну відповідь.

1. Найпершими пам’ятками історії та культури України-Руси вважаються:

А) скіфські баби;

Б) знайдені при розкопках предмети побуту;

В) руїни Десятинної церкви у Києві;

Г) народні історичні пісні та билини.

2. Європейські традиції в життя українців принесло:

А) X VI століття;

Б) XVII століття;

В) XVIII століття;

Г) XIX століття.

3. Найперший пам’ятник Києва:

А) пам’ятник Богдану Хмельницькому;

Б) пам’ятник князю Володимиру;

В) колона, зведена над каплицею Хрещатицького струмка;

Г) пам’ятник княгині Ользі.

4. За радянської влади нижній пам’ятник князю Володимиру перетворили:

А) на “Колону Магдебурзького права”;

Б) елемент огорожі парку;

В) альтанку;

Г) склад.

5. Пам’ятник князеві Володимиру на схилах Дніпра було відкрито:

А) 1753 року;

Б) 1823 року;

В) 1853 року;

Г) 1953 року.

6. Автором бронзової статуї князя є:

А) Петро Карлович Клодт;

Б) Костянтин Андрійович Тон;

В) Володимир Іванович Демут-Малиновський;

Г) Михайло Йосипович Микешин.

7. Ідея встановити пам’ятник Богдану Хмельницькому виникла:

А) у 50-х роках XVIII століття;

Б) у 50-х роках XIX століття;

В) у 90-х роках XIX століття;

Г) у 50-х роках XX століття.

8. Проект пам’ятника передбачав закріплення на п’єдесталі барельєфів:

А) “Битва під Жовтими Водами” та “В’їзд Хмельницького до Києва”;

Б) “Битва під Берестечком” та “В’їзд Хмельницького до Києва”;

В) “Битва під Збаражем” та “В’їзд Хмельницького до Києва”;

Г) “Битва під Полтавою” та “В’їзд Хмельницького до Києва”.

9. Бронзову статую гетьмана відлив:

А) Артемій Лаврентійович Обер;

Б) Пій Адамович Веліонський;

В) Михайло Йосипович Микешин;

Г) Василь Кричевський.

10. Слово компроміс має таке значення:

А) згода, порозуміння, досягнуті шляхом взаємних поступок;

Б) складова частина, елемент чогось;

В) побудова твору мистецтва, зумовлена його змістом, характером і призначенням;

Г) пристрій, що діє автоматично за наперед складеною програмою.

11. Найперший у Києві пам’ятник із граніту – це:

А) пам’ятник князю Володимиру;

Б) пам’ятник Тарасові Шевченку;

В) пам’ятник Іванові Франку;

Г) нагробок Михайлу Грушевському.

12. Поважливе ставлення до пам’яті предків:

А) джерело інформації про минуле народу;

Б) скарбниця народної мудрості й моралі;

В) запорука плекання національного характеру в молоді;

Г) це міст, прокладений від покоління до покоління.

IV. Підведення підсумків уроку.

V. Домашнє завдання.

Дібрати невеликий текст (обсяг – 8-10 речень), самостійно скласти 4-5 тестових запитань для аудіювання, визначивши з-поміж них запитання для аудіювання глобального, детального і критичного.

_________________________________________________________

1 Див.: Рекомендації щодо викладання рідної мови в новому 2001-2002 навчальному роді // Дивослово.- 2001.- № 8.

2 Проводити тут аудіювання не потрібно: прочитавши текст, учитель зачитує тестові запитання, самостійно або за участю учнів вибираючи з-поміж чотирьох запропонованих правильну відповідь.

3 З-поміж поданих запитань потрібно вибрати 12.