Політологія
ПОРІВНЯЛЬНА ПОЛІТОЛОГІЯ
ПОРІВНЯЛЬНА ПОЛІТОЛОГІЯ: ВИНИКНЕННЯ, РОЗВИТОК, КОНЦЕПТУАЛЬНІ ЗАСАДИ
1. Виникнення, розвиток, сучасний стан порівняльної політології
До сьогодні точиться дискусія щодо ролі порівняльної політології в загальному комплексі політичних знань. Частина дослідників визначає порівняльну політологію як дисципліну, специфіка якої в її методі. Інші вважають, що порівняльна політологія – це внутрішній науковий рух, покликаний до життя передусім соціальним контекстом функціонування політичного
Порівняння в політичних дослідженнях – не тільки один із рядових методів дослідження, а й дослідницька стратегія, орієнтація на яку дала змогу політичній науці загалом здобути визнання.
Сучасна політична наука привертала увагу мислителів уже на світанку цивілізації й пов’язується з іменами Аристотеля, Нікколо Макіавеллі, Джона Локка й інших філософів минулого.
Порівняльна політологія сформувалась як окрема частина політичної науки, або політології. Порівняння як метод політичного дослідження є так само стародавнім, як і вивчення політики. Порівняння стояло біля колиски соціальних
Виокремлення політології як академічної дисципліни відбулося на межі XIX-XX століть, насамперед у Сполучених Штатах Америки, пізніше в західноєвропейських країнах і лише в середині 60-х років – у Радянському Союзі.
Друга половина XIX ст. характеризується увагою до порівняльного політологічного дослідження, й розроблені годі засади методології порівняння справляли вплив на цю галузь науки аж до середини 40-х років XX ст. Цей час можна назвати етапом становлення порівняльної політології як самостійної галузі в рамках політичної науки.
При цьому слід мати на увазі, що, по-перше, американська політична наука й порівняльна політологія починалися зі спадковості дослідницьких традицій Європи, і, по-друге, саме в США порівняльна політологія сформувалась і надалі стала справляти все помітніший вплив на європейські дослідження.
У 30-40-х роках XX ст. порівняльна політологія впевнено посідає місце однієї з головних галузей політичної науки. Цьому сприяла низка обставин.
По-перше, протягом 30-40-х років якісно змінилася у світовому співтоваристві роль Сполучених Штатів Америки. США стали “лідером вільного світу”, однією з двох наддержав, і це зумовлювало необхідність уважніше ставитися до того, що відбувається за океаном. Ішлося про розширення географічного кругозору політичної науки.
По-друге, на початку 30-х років виникли диктаторські режими: в Німеччині до влади прийшов Гітлер, в Італії – Муссоліні. Постала потреба вивчати поряд із демократичними й тоталітарні режими, маючи, відповідно, концептуальні засоби такого аналізу.
По-третє, ця потреба не зникла й після Другої світової війни. Головним супротивником США на міжнародній арені стала наддержава – СРСР. Соціалістичні режими встановилися в державах Центральної та Східної Європи, Китаї, країнах Азії й Латинської Америки. Після 1945 р. почали з’являтися нові незалежні держави – колишні колонії, їхній суспільний лад відрізнявся від ладу владних структур США та Західної Європи. Усе це вимагало розширення концептуальних рамок політичної науки.
У перші два десятиріччя свого існування політологія вивчала політичні інститути – структури виконавчої влади, парламенти, судову систему, політичні партії. Цей період позначений застосуванням інституційного підходу. Пізніше з’являється біхевіористський підхід, заснований на аналізі політичних явищ шляхом спостереження за поведінкою індивідів та їхніх груп. Ідеться про метод, що давав би змогу бачити політичні відносини крізь призму переживань людей, які в них беруть участь.
У 30-х роках XX століття загалом визначилася структура політичної науки та її найважливіші напрями: національна політика, політична теорія, громадська адміністрація, теорія місцевого управління, державне право, аналіз міжнародних відносин.
Центром руху за порівняльну політологію став Еванстонський семінар у Північно-західному університеті (США), де головував Рой Макрідіс. У своїй заяві, опублікованій у 1953 p., учасники семінару звинуватили політологію в провінціалізмі, відриві від реальних політичних процесів і запропонували застосовувати для дослідження політичних явищ ефективніший, на їхній погляд, структурно-функціональний аналіз, тобто виявлення структури суспільства (або будь-якої його частини) й подальше вивчення функцій, що виконуються її елементами.
Класичне застосування структурно-функціонального аналізу запропонував Девід Істон у статті “Підхід до аналізу політичних систем”. За Д. Істоном, політична система – це взаємодії, за допомогою яких у суспільстві розподіляються цінності. Для визначення політичної системи було застосовано природничо-наукову термінологію. Політичні процеси розглядалися як вхід (вимоги) – конверсія (обробка інформації) – вихід (владні рішення). Владні рішення, впливаючи на подразник (навколишнє середовище), викликають до життя нові вимоги – це й є зворотний зв’язок. Структурний функціоналізм дав змогу залучити в поле порівняльного аналізу ряд країн Азії, Африки й Латинської Америки.
У 1954 році група членів Еванстонського семінару об’єдналася в Комітет з порівняльної політології Американської дослідницької ради соціальних наук. Головою комітету став Габріел Алмонд. Американський політолог Сідней Верба, характеризуючи діяльність комітету, зазначав, що революція в порівняльній політології почалася з кількох сміливих принципів: бачити за описом теоретично релевантніші проблеми; бачити за одним фактом можливість порівняння багатьох фактів; бачити за формальними інститутами управління політичні процеси й політичні функції; бачити за країнами Західної Європи нові держави Азії, Африки й Латинської Америки. За словами Г. Алмонда, діяльність комітету було спрямовано на створення загальної науки, що розробляє єдиний комплекс теоретичних проблем, який представляє єдину методологію науки.
Фактично в цей час порівняльна політологія, потіснивши багато інших галузей політичної науки, стала ототожнюватися з усією дисципліною.
Перехід від вивчення традиційного до сучасного суспільства сприяв виникненню теорії модернізації. Власне кажучи, перехід від “традиційності” до “сучасності” й називають модернізацією (інколи в такому значенні використовується термін “розвиток”).
Друга половина 60-х років – не найкращий період у розвитку США та Західної Європи. Саме в цей час відбувалася безперспективна війна у В’єтнамі, яку безуспішно вела найбільша західна держава, і політичний процес боротьби чорношкірих американців за свої громадянські права. Західноєвропейські країни стали свідками масових молодіжних заворушень. Країни “третього світу” дедалі рішучіше виступали проти застосування західної моделі розвитку.
Порівняльна політологія виявилася надто чутливою до зрушень, що відбулися в суспільній свідомості.
Під вогонь критики порівняльної політології потрапили її теоретичні підвалини: структурний функціоналізм, який, на думку опонентів, зосереджуючись на проблемі виживання системи, її стабільності, виявився неспроможним дати аналіз конфлікту, що став серцевиною політики; теорія модернізації – як найбільша її вада відзначався європоцентризм, визнання єдино правильною європейсько-американської цивілізації. Водночас політична практика свідчила, що взаємодія розвинутої Півночі й Півдня, що розвивається, аж ніяк не сприяє великомасштабній модернізації. Проникаючи в “третій світ”, транснаціональні корпорації створюють там лише окремі модернізовані сектори економіки й соціальні прошарки, одночасно консервуючи найархаїчніші економічні уклади, й стримують розвиток країни, полегшуючи її експлуатацію, а в політичному плані сприяють не розвитку демократії, а встановленню вкрай реакційних режимів.
Зауважимо, що не все в цій критиці виявилося справедливим і витримало перевірку часом. Справді структурний функціоналізм робить особливий акцент на стійкість політичних систем. Але увага до соціальних змін йому теж не чужа. Більше того, саме в рамках структурного функціоналізму стає можливим вивчення “стрімких катастрофічних переходів” від одного стійкого соціального стану до іншого. Теорія “залежності” як альтернатива теорії модернізації, що однозначно приписувала Латинській Америці долю відсталої вотчини диктаторів -“горил”, не підтвердилася політичною практикою 80-х років, коли в більшості латиноамериканських країн відбувся перехід від авторитаризму до демократії відповідно до теорії демократії.
І все-таки наприкінці 60-х років критика теоретичних підвалин порівняльної політології спричинила глибоку кризу останньої, що тривала близько півтора десятка років. Криза змусила багатьох компаративістів зосередитися на розробці теоретичних засад методології й технічному аспекті застосування самого порівняльного методу.
У 70-х роках на перший план виходять дві взаємопов’язані теорії в галузі методології порівняльних політичних досліджень: теорія раціонального вибору й неоінституціоналізм.
Теорія раціонального вибору прийшла в політологію ззовні – з економічної теорії й соціології. У цій теорії не дотримано принципу складного й розгорнутого бачення соціальної системи (як це відбувається за структурного аналізу), всю увагу зосереджено на окремій ділянці соціальної діяльності (актор, діяч, суб’єкт). Засаднича теза теорії раціонального вибору: суб’єкт (ним може бути й індивід, і група) використовує найповнішу інформацію, доступну на той момент ціною прийнятних витрат, щоб якнайдешевше досягти власної мети. Найпершим досягненням теорії раціонального вибору вважається те, що вона зводить всю багатоманітність людської діяльності до певних спрощених моделей – ігор – і в кожній із них визначає оптимальні для конкретних суб’єктів стратегії. Отримані результати, як правило, не тривіальні й широко використовуються для пояснення та прогнозування соціальних і політичних явищ.
Звідси виникає необхідність встановити правила гри, які в. умовах демократії визначаються Конституцією й неформальними нормами політичного життя та втілюються в інститутах. Застосований теорією раціонального вибору підхід до проблематики порівняльної політології називається неоінституціоналізмом. Досі увагу вчених привертали переважно правові аспекти державного ладу. Неоінституціоналізм розглядає парламенти, уряди, партійні системи, як ті “зв’язувальні обмеження”, в рамках яких відбувається активна взаємодія політичних суб’єктів.
Новий теоретичний інструментарій розгортає широкі перспективи для порівняльних досліджень, значення яких надзвичайно зросло в 80-х роках, коли чимало країн опинилося перед проблемою вибору оптимального демократичного ладу. Не випадково наука про переходи до демократії (транзитологія) широко застосовує засоби теорії раціонального вибору.
На нинішньому етапі теорія раціонального вибору й неоінституціоналізм багато в чому визначають обличчя політичної науки. Та лише дослідницька практика покаже, наскільки спроможними є претензії теорії раціонального вибору на методологічне лідерство в політології.
Порівняльна політологія пройшла доволі складний шлях розвитку. Відбувся поступовий перехід від вивчення формальних інститутів правління до аналізу реальних політичних І процесів.
В Україні порівняльний (компаративний) метод набуває дедалі більшої популярності в рамках становлення вітчизняної школи порівняльної політології. На нинішньому етапі цю школу найповніше репрезентують наукові студії, здійснювані на базі Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України. Застосування цього методу дало змогу осягнути політичну систему сучасної України в її цілісності, показати трансформацію політичних систем у країнах СНД і Балтії, Центральної та Східної Європи порівняно з тим, як відбувається цей процес в Україні. Вийшли друком колективні та персональні монографії.
(2 votes, average: 4,00 out of 5)