Адаптація політична

Політологічний словник

Адаптація політична (від лат. adapratio – пристосовувати) – термін “адаптація” виник у другій половині XVIII ст. Запровадження його в науковий вжиток пов’язують з ім’ям німецького фізіолога Ауберта, який використав цей термін для характеристики явищ пристосування чутливості органів зору (або слуху), що виражається в підвищенні чи зниженні чутливості у відповідь на дію адекватного подразника.

В сучасному науковому просторі утверджується погляд на А. людини як багаторівневе явище складно-організованої

біологічної, психічної та соціальної природи. Адаптивна діяльність, пов’язана з освоєнням соціальної дійсності, як і всяка людська діяльність, “змінила” свою біологічну сутність на соціальну ще з часів створення людиною першого знаряддя праці. Властиве для тваринного світу пасивне пристосування до навколишньої природи у людини поступово витіснилось активною адаптивно-перетворювальною діяльністю, пов’язаною з пристосуванням природи для нормальної життєдіяльності людей. Виникнення перших проявів соціальної дії – виробництво засобів для задоволення потреб у найнеобхіднішому для життя – їжі та питті, житлі, одязі тощо, породження на цій основі нових потреб і відтворення інших людей – потрібно вважати також початком і водночас першим результатом соціальної адаптації людини. Адаптивний зв’язок людей між собою, зумовлений потребами та способом виробництва, містить причину – “рушій” соціальної адаптивної діяльності і є водночас результатом цієї діяльності. А. безперервно і неминуче набирає нових форм завдяки процесу розвитку нових потреб та нових засобів виробництва, що взаємозумовлюються. Відтак неминуче відтворюється потреба в адаптації людини до безперервно мінливої соціальної діяльності.

До сутнісних ознак А. зараховують: нескінченність (А. триває все життя людини, весь час існування людства, нерозривно пов’язана з трудовою діяльністю, має дискретний (переривчастий) характер). Соціальна адаптація – це зумовлена змінами соціальної реальності специфічна адаптивна діяльність людини, пов’язана з оптимізацією, у відповідь на ці зміни, взаємодії індивіда з навколишнім соціальним середовищем. Структура адаптивної діяльності при цьому передбачає оцінювання характеру та значущості змін, а також виконання на цій основі потрібної корекції поведінки особистості та перетворення навколишнього середовища.

А. п. – різновид соціальної А., процес взаємодії політичного суб’єкта з навколишнім середовищем щодо засвоєння притаманної середовищу новизни (суб’єктивної для адаптуючої) в політичній сфері. Продуктом праці в політичній діяльності, що визначає зміст А. п., є система влади, здатна забезпечувати достатній рівень життєзабезпечення суспільства. Систему життєзабезпечення утворюють елементи, що регулюють владними методами адаптацію суспільства до фізичного середовища проживання, геологічних умов життя, біологічних факторів життєдіяльності, психологічних можливостей населення, політичної системи влади, технічних можливостей виробництва, рівня споживання, стану культури.

А. п. взаємодіє з іншими видами діяльності, що в комплексі дає людині змогу освоювати нові елементи в будь-якій сфері людського життя, сприяти соціальному прогресу.

Перераховані структури становлять комплекс фізичних, біологічних, соціальних, політичних умов, більшою або меншою мірою придатних для життя людей.

У політичній теорії А. тлумачать двояко: як процес пасивного пристосування суб’єкта до вимог політичного середовища, зокрема до готових шаблонів, зразків поведінки, політичних цінностей, норм, ідеалів, символів, традицій, переданих від одного покоління до іншого, або як процес активного взаємного перетворення суб’єкта і умов реалізації його політичних ролей, активного вибору особистістю політичних цінностей і норм на основі стрижневих орієнтацій, що вже склалися у неї під впливом соціогрупових факторів середовища. У першому випадку найбільш значущими факторами А. п. є так звані стресори, що характеризують негативні реакції суб’єкта на зміни соціальних і політичних обставин. Такими стресорами можуть бути різні обставини: економічні (безробіття, банкрутство або його очікування), сімейні (розлучення, дитяча смертність, неповна родина), побутові чинники (нещасні випадки) (А. Мюррей), різноманітні політичні події (мітингова активність населення, падіння авторитету політичного лідера, діяльність радикальних організацій) тощо. У другому випадку А. п. вивчається й описується у зв’язку з аналізом порушення рівноваги між цілями й засобами поведінкових реакцій суб’єкта, специфікою фаз і контактів останнього з середовищем, особливостями асиміляції суб’єктом соціальних реалій через наявні у нього схеми поведінки й орієнтації у політиці, а також іншими особливостями взаємних відносин середовища і суспільства. А. п. індивіда залежить від його здатності засвоювати у своїй поведінці нове цілепокладання, щоб встигнути адаптуватися до інноваційних змін політичних цілей і механізмів влади. Інерційність цілепокладання залежить від національних традицій, соціального складу населення, рівня його культурного й освітнього розвитку, розподілу за статтю, віком, професіями.

А. п. – складова частина політичної соціалізації людини як процесу її включення до політичної системи суспільства, становлення основних параметрів людської особистості (свідомості, переконань, почуттів, здібностей тощо) під впливом суспільно-політичних умов життєдіяльності людини.

Взаємодію та взаємозв’язок А. п. і політичної соціалізації пояснює адаптивно-розвиваюча модель соціалізації (М. Лукашевич). При цьому політична соціалізація розглядається як взаємодія людини, що триває все її життя, з навколишнім середовищем за допомогою адаптації, що змінюють одна одну, у її політичному житті. Усяка А. п. як особлива діяльність людини, що пов’язана із засвоєнням чергової нової соціально-політичної ситуації (суб’єктивно нової для конкретного індивіда), додає їй соціально-політичного досвіду (що об’єктивно існує як елемент політичної культури цього суспільства) і тим самим підвищує рівень її політичної соціалізації. Подальша А. п. індивіда, спираючись на новий, вищий рівень його політичної соціалізації, відбувається ефективніше, уможливлюючи його швидше підняття на черговий щабель політичної соціалізації. Під час сукупної взаємодії індивіда із соціально-політичним середовищем (а отже і впливу індивіда на суспільство в напрямку задоволення своїх соціально-політичних потреб) здійснюються зміни в суспільстві в бік більшої орієнтації на людину, сукупність її соціальних інтересів. Отже, реалізується другий бік неподільного процесу соціалізації – соціалізація суспільства. Очевидно, що А. п. і політична соціалізація – це нерозривні у своїй єдності процеси, що доповнюють один одного й мають своєю основою (як і всяка взаємодія в природі) обмін інформацією, енергією та речовиною, проте різняться як змістовими, так і часовими параметрами. У політичній соціалізації індивіда виокремлюють дві фази: політичну адаптацію та інтеріоризацію. Перша визначає його здатність пристосовуватися до соціально-політичних умов, рольових функцій, політичних норм, що складаються на різних рівнях життєдіяльності суспільства, соціальних груп – суб’єктів політики, соціальних інститутів, тобто до всього того, що створює політичне оточення людини. Друга стадія – інтеріоризація – розглядається як засвоєння індивідом політичних цінностей, настанов, норм і взірців політичної поведінки, властивої для певної спільноти. Вона неможлива без попередньої А. п., яка особливо болісно протікає у період трансформаційних змін суспільства, переходу від одного стану до іншого, нестабільності, невизначеності суспільних процесів, швидкісної зміни політичної, економічної, духовної ситуації. Все це висуває жорсткі вимоги до людини, у якої формується політично активна особистість, здатна усвідомити особливості політичної ситуації і впливати на політичне життя суспільства, самостійно реалізуватися у політичній діяльності.

Вирізняють різні види А. п., хоча у науковій літературі єдиного підходу до їх класифікації немає. Основами для класифікації А. можуть бути: спрямованість та ступінь (високий, середній, низький; повний і неповний), якість (активна, пасивна, конфліктна, позірна) та ступінь активності особи (конформний і не конформний), локалізація процесу (інтраполітична чи сфера активних зовнішніх дій, впливу на середовище). Відповідно до конкретних критеріїв А. п. розглядають як явище позитивне або негативне. Адаптованість особистості проявляється в емоційних і соціально значущих почуттях (почуття духовного комфорту, рівноваги, психоемоційної стабільності, стану вдоволеності, позитивні стосунки суб’єкта політичних відносин з членами певної соціальної групи, відсутність відчуття загрози та ін.) та показниках адаптованості (впевненість у собі, адекватність самооцінки, ясність самосвідомості, відповідальність, уміння долати перешкоди тощо). Ефективність адаптації залежить від того, наскільки адекватно індивід сприймає себе і свої соціально-політичні зв’язки. Складність і тривалість її залежить від: процесів, що протікають у політичній системі суспільства; індивідуально-особистісних факторів, пов’язаних з особливостями людини, що адаптується.

Лукашевич Н. П. Производственная адаптация молодежи: сущность, функции, управление. – К., 1990; Лукашевич М. П. Соціалізація. Виховні механізми і технології. – К., 1998; Москаленко В. В. Социализация личности (Философский аспект). – К., 1986; Філософія політики: Короткий енциклопедичний словник /Авт. – упоряд. Андрущенко В. П. та ін. – К., 2002; Шестопал Е. Б. Личность и политика: Критический очерк современных западных концепций политической социализации. – М., 1988.

М. Лукашевич