Вступ до філософії – підручник
РОЗДІЛ ІІ
ФІЛОСОФІЯ СТАРОДАВНЬОГО СВІТУ
Антична філософія
Звернення до античності в історико-філософському плані означає передусім прилучення до того унікального феномена культури та філософської думки, який витворювався починаючи з VI ст. до н. е. у Стародавній Греції, а потім до VI ст. до н. е. в Стародавньому Римі до закриття у 529 р. імператором Юстініаном останньої платонівської академії. Природно, що впродовж цього часу розвиток культури та філософії тут був неоднозначним. Залежно від характеру
Цікаву періодизацію античної філософії здійснив український філософ другої половини XIX ст. О. Новіцький. Ф. Кірхнер розділив давньогрецьку філософію на початковий період (від Фалеса до Сократа), розквіт (від Сократа до Епікура), занепад (від Аркесілая до Ціцерона) . О. Лосєв основними періодами розвитку античної філософії вважав міфологію, класику
У сучасних історико-філософських працях виділяють чотири основних етапи, формування власне грецького філософського мислення до перелому (досократівський) – V-IV ст. до н. є., класичний – друга половина V ст. до н. е. до IV ст. до н. е., елліністичний – кінець IV – II ст. до н. е. Останній, четвертий, етап датується II ст. до н. е. – V – IV ст. н. е. . Існують й інші підходи до періодизації античної філософії (Целлер, Чанишев та ін.), але в загалі, них рисах вони майже збігаються з щойно наведеними, що дає підстави говорити про давньогрецьку передфілософію, досократичний період, філософію Сократа та сократівські школи, класичний період, період еллінізму, які, власне, відбивають процес становлення і розвитку античної філософії.
Становлення грецької філософії відбувається в VII – VI ст. до н. е. за тих самих умов розпаду общинно-родового суспільства та формування рабовласницького ладу. Однак даний процес у Стародавній Греції мав свої специфічні соціально-політичні та економічні особливості, що зумовили специфіку античної філософської думки. Так, на відміну від країн Заходу, де рабство функціонувало у патріархальних формах натурального і напівнатурального господарства, у Стародавній Греції рабство набуває класичної форми. Суть її полягала в тому, що жива, опредмечена сила у вигляді рабської праці стає головним чинником створення матеріальних умов існування суспільства. Оскільки ця праця не мала власної мети, то функцію її упорядкування бере на себе рабовласник, вивільняючись від матеріального виробництва, утверджуючи примат голови, що думає, над рукою, яка працює. Основою соціалізації поставала тут не просто родово – державна спільнота з повним підпорядкуванням її членів волі правителя та особистої залежності від нього, а об’єднання рабовласників у міста – поліси. Надаючи певної незалежності своїм вільним громадянам, ці міста – поліси ставали важливими осередками розвитку торгівлі, ремесла, культури, мистецтва, рівень яких зростав з поглибленням розподілу розумової та фізичної праці, матеріального та духовного виробництва, раціоналізації останнього, орієнтації його на наукове знання, розуміння та пояснення світу таким, який він є.
У розумінні специфічності античної філософії, шляхів її формування та розвитку слід враховувати ще один момент. При всьому усвідомленні зв’язку людини з природою остання у стародавньоіндійській та стародавньокитайській філософії залишалася як дещо зовнішнє по відношенню до людини, початок суб’єктивного страждання. Стародавньогрецька філософія вбачала у природі не пана і не ворога свого життя, а однорідне з собою, хоча й вище буття, предмет думки, а не сили, що тяжіє над розумом. Для античних мислителів природа (космос) поставала як чуттєво-матеріальний абсолют, доцільність, керована душею і розумом, яка існує вічно, перебуває в стані постійного становлення, змін. Знання про природу включаються у систему спеціальної науки – натурфілософії, що вивчає природу як космос в цілому (макрокосмос), природу людини (мікрокосмос) та природу речей оточуючого світу. Певною мірою перші грецькі філософи – фізики, оскільки майже всі їхні твори, аж до Арістотеля, мають здебільшого назву “Про природу”. їх основною проблематикою є тема “архе”, першої основи буття, всього існуючого. Адже, за справедливим зауваженням В. Соловйова, “подібно до того, як на початку розвитку особистої свідомості, в дитинстві кожного окремого розуму першим питанням є питання, з чого зроблені предмети, на які натрапляє дитина, так і в дитинстві загальнолюдський розум дошукується причини всього існуючого. Розум розглядає оточуючу природу, дані предмети та явища, бачить їх множинність, мінливість, непостійність, шукає єдину, зовнішньо завжди існуючу основу цих явищ, і передусім матеріальне начало в природі, те начало, з якого походять ця множинність, усі явища” . Звичайно, на початкових етапах осмислення світу, місця людини в ньому перші грецькі філософи значною мірою послуговувалися уявленнями родової міфологічної свідомості, тим паче, що в своїй розвиненій формі (Гомер, Гесіод, Феракід та ін.) ця передфілософська думка зверталася не тільки до теософської, а й до космологічної проблематики, демонструючи високий рівень абстрактного мислення.
Звернення до вивчення природи, наукових даних, зокрема астрономії, математики, фізики, усуваючи антропоморфізм, робили міфологічну картину світу не тільки застарілою, а й реакційною. Сама епоха примушувала відмовитися від міфологічної свідомості євпатридів, виробити такий світогляд, який відповідав би її потребам, прогресивним прошаркам стародавньогрецького суспільства. В критичному осмисленні міфологічної картини світу представники прогресивних сил протиставляли їй цілісну картину світу, побудовану на практичній діяльності людини, елементарних знаннях минулого і своїх власних. Йде процес вироблення нового мислення, де, як зазначалося раніше, предмет філософії збігається з предметом теоретичного мислення загалом.
Найбільшого розвитку рабовласницьке суспільство з часу свого виникнення досягає в Іонії, розташованій на берегах Малої Азії, торгових шляхах між Заходом і Сходом. Саме тут виникають перші грецькі поселення, які потім перетворюються у великі міста – поліси: Фокея, Хіос, Еріфи, Теос, Клазаменди, Колофон, Ефес, Самос, Міут, Пріока, Мілет. Серед них особливо виділявся Мілет, значний центр ремесла і торгівлі, експортер кераміки, дорогого одягу, тканин, килимів, який створив близько 80 колоній, що простяглися від Західного Причорномор’я (Синоп, Істрія, Аполія, Одес, Томи) до берегів Нілу (Неврітес). Тут виникає перша філософська школа, яка отримує назву мілетської, основними представниками якої були Фалес, Анаксімандр та Анаксімен.
Фалес (бл. 625 – 548/47 до н. е.) походив з багатої і знаменитої родини, ймовірно фінікійської, хоча частина істориків обстоює його мілетське походження. Як громадянин Мілету брав активну участь у житті міста, був широко популярним у Стародавній Греції у різних галузях практичного й теоретичного знання, яке він отримав у своїх мандрівках по країнах Сходу, в тому числі Вавилона та Єгипту. Так, сучасники визнавали мислителя главою семи грецьких мудреців (Фалес, Піттак, Солон, Клеобул, Періандр, Хейлон, Біант). Фалесу приписують передбачення затемнення Сонця 28 травня 585 р. до н. е., визначення розмірів Сонця, його руху протягом року, доведення того, що Місяці” не має свого світла, а відбиває сонячне світло, перший поділ року на 365 днів. У галузі математики з іменем Фалеса пов’язують визначення рівності трикутників, вписування трикутника в коло. Математика та геометрія як певна основа наукових абстракцій того часу зумовили характер філософського мислення Фалеса, розуміння ним сутності світу. В якості останньої він вважав воду. В твердженні, що “вода є началом усього”, Фалес виходив не тільки з кількісного поширення води, а враховував ту роль, яку вона відіграє в житті природи, де “їжа завжди волоха, насіння завжди має свою природну вологу, саме тепло з води народжується”. Констатуючи цей факт, він і доходив висновку, що “кожна істота має у воді початок буття і плодоношення”. Таке розуміння води говорить про те, що Фалес розумів під нею не конкретну форму або персоніфіковану міфологічну силу, а як деяке матеріальне начало, основу переходу матерії з одного стану в інший, начало, що володіє не тільки властивістю речовинності, а й формування, виникнення, становлення. І, мабуть, не випадково Гегель назвав філософське положення Фалеса про воду як абсолют “початком філософії, оскільки в ньому досягається свідомість того, що єдине є сутнє, оскільки тут постає відокремлення від змісту нашого чуттєвого сприйняття: переходить до багатого, конкретного світу думки”.
Займаючись теоретичними проблемами буття світу як цілого, Фалес не цурався проблем суспільного життя, формуючи ряд сентенцій стосовно розумної і мудрої орієнтації людини в світі суспільних взаємин. До них належать: “Краще за все пізнати самого себе. Пам’ятай про щирість присутніх та відсутніх друзів. Не прикрашай лиця і не погорджуйся хорошими вчинками. Не збагачуйся нечесним шляхом. Тримай щастя своє в таємниці, щоб не викликати заздрість. Нашіптувачів проганяй з дому. Випробовуй друзів. Люби мир”. Подальший крок у розумінні та поясненні природи, першооснови і першопричини всього існуючого, абстрактного мислення як такого зробив Анаксімандр.
Анаксімандр (610 – 540 до н. е.), син Праксіда, друг та учень Фалеса, а можливо, його родич, відзначався серед своїх сучасників астрономічними та географічними знаннями, значну частину яких перейняв у вавилонян. Як один з перших грецьких прозаїків (разом з Феракідом), він написав книгу “Про природу”, в якій в цілісному, систематизованому вигляді виклав свої погляди, завдяки чому вона стала першою філософською працею на Заході. Анаксімандру належать: загальний виклад геометрії, хоча він і не займався безпосередньо цією наукою; створення першої карти Європи; відтворення небесної сфери; побудова перших астрономічних приладів. У його доробку – почагки геоцентричних уявлень про Всесвіт, думка про вічний рух Землі, який є джерелом тепла та холоду. Ним дане одне з перших наукових пояснень таких явищ природи, як грім і блискавка, які виникають під дією вітру, що розсовує хмари, а не є блиском стріл Зевса та гуркотом його колісниці.
Спрямованість наукових інтересів Анаксімандра зумовила побудову його філософської системи, подальший розвиток вчення Фалеса. Те, що у Фалеса все ще залишалося чуттєво-конкретним, Анаксімандр перетворив у категорію філософського світогляду та абстрактного мислення. Вбачаючи у поглядах Фалеса відгуки міфології, Анаксімандр вважав, що світ як такий не вкладається в стихію, не вичерпується нею, бо речовинністю, субстрат – ністю не можна охарактеризувати весь зміст матеріальності. Вона повинна володіти кількісною та якісною безконечністю, але не мати конкретності. Таке всезагальне начало Анаксімандр назвав апейроном, тобто безмежною масою речовини, з якої виникає все і до якої все повергається. Спираючись на таке розуміння начала усього існуючого, він зробив першу спробу побудувати наукову картину світу, пояснити множинність світу, походження живого та людини. Процес світотворення мислився ним так: спочатку з апейрону виділяється тепле та холодне, утворюється вологе. З цієї вологості виділяються земля, повітря і вогненна куля, яка охоплює землю як шкаралупою. Земля спочатку перебувала у вологому стані, потім поступово висихала під дією теплоти від Сонця. З води виникло все живе, в тому числі й людина. Людина спочатку народилася від тварин другого виду – риб, годувалася ними доти, поки не пристосувалася до життя на суші. Поглиблюючи стихійно-матеріалістичні погляди, Анаксімандр доходив висновку про роль та значення протилежностей в процесі розвитку, виділяючи їх із самого єдиного, начала.
Своєрідним синтезом ідей Фалеса та Анаксімандра були погляди Анаксімена Мілетського.
Анаксімен Мілетський (585-528/25 до н. е.), філософ, про життя і діяльність якого майже нічого невідомо. Достовірним фактом є те, що після завоювання персами Мілету Анаксімен побував у Спарті і помер після того, як ними було зруйноване місто (повністю Мілет був зруйнований у 486 р. до н. е., а його мешканці переселилися на один з берегів р. Тигр). З твору Анаксімена “Про природу” залишився невеликий фрагмент, який був відомий Теофрасту. Філософія Анаксімена, як і його попередників, являла собою єдину нерозчленовану науку, головним завданням якої було пояснення природних причин речей та явищ світу, першопохідної причини буття і дії, того, що є основою світу. На його думку, таким началом є необмежене, безконечне, всюдипроникаюче повітря. Маючи невизначену форму, повітря проникає в усі речі і явища, становить основу фізичного та психічного життя. Подібно до того як душа, будучи повітрям, пронизує тіло і керує ним, так і всезагальне повітря проникає у Всесвіт і керує ним. З цього чистого повітря виникають туман, потім вода, а потім і земля. Все це відбувається завдяки згущенню та розрідженню повітря. До повітря належать і боги, але не вони створюють повітря, а самі походять з нього. Як всезагальне начало повітря проявляється то в одному стані, то в другому, але не є при цьому ні тим, ні іншим. Набуваючи форми, воно становить основу всіх речей, а відокремлюючись від неї, постає як дещо невизначене.
Отже, дотримуючись принципів Анаксімандра, Анаксімен зберігає його ідею про безмежність першоначала, але водночас наближає його до чуттєводаного світу, як це робив Фалес, наповнюючи першоначало більш конкретним змістом. Водночас він пішов далі своїх учителів та попередників, ввівши поняття взаємного відношення праматерії (начала) та руху і наголосивши на тому, що якби не було коливання, руху повітря, то нічого б не змінювалося. Сам процес руху Анаксімен пов’язував із взаємно протилежними процесами згущення та розрідження, які й беруть участь у творенні різних станів повітря як начала, першопричини всього існуючого, породженні багатоманітності світу.
Як бачимо, формування філософії у мілетській школі здійснювалося в процесі вироблення матеріалістичного пояснення світу та поєднання матеріалізму з діалектикою. Цього об’єктивного факту не може обійти ні один дослідник історії філософії навіть при всьому ворожому ставленні до матеріалізму. Водночас тут не можна не простежити й іншого. Формуючись від світу на основі чуттєвої даності, теоретична думка мілетців була непослідовною, оскільки в розумінні одного й того ж, тобто світової багатоманітності, висовувалися різні ідеї начал, що певною мірою зближувало їх з міфологією. Принципово нову переорієнтацію в теоретичному осмисленні питання начала існуючого здійснив Піфагор.
Піфагор – сучасник Анаксімандра та Анаксімена. Його акме відноситься до 580 -500/497 до н. е. Про його життя та діяльність написано багато творів, але до нас дійшло мало (і досить сумнівних) фактів. Згідно з достовірними фактами народився Піфагор в Іонії (Самое). Як і Фалес, багато мандрував, здійснив подорож до Єгипту, де познайомився з досягненнями математики, астрономії, філософськими та релігійними поглядами, пройшов освячення жреця, що відбилося на його власних філософських поглядах. У 532 р. до н. е., після обмеження влади родової аристократії на його батьківщині, переїхав до Південної Італії (м. Кротон), створив свою школу – піфагорійський союз з помітною політичною орієнтацією антидемократичного напряму. Діяльність цього союзу сприяла посиленню політичної влади родової аристократії в Кротоні. Подальша перемога сил рабовласницької демократії обернулася розгромом піфагорійського союзу. Частина його членів була перебита, а інші вигнані з міста. Однак і після розгрому піфагорійська філософія значною мірою вплинула на формування філософської думки в грецьких колоніях Південної Італії, внаслідок чого більшість істориків філософи відносять Піфагора до представників італійської філософії, хоча це швидше стосується піфагорійства загалом, ніж самого Піфагора, формування філософії та розквіт якого припадають на 540- 536 рр. до н. е., тобто майже повністю в іонійський період його життя.
Погляди Піфагора викладені в його працях “Про природу”, “Про державу”, “Про виховання”. Один із перших він увів термін “філософія” – любов до мудрості. Згідно з поглядами Піфагора, якщо філософія претендує на мудрість, прагне цілком подолати міфологічні видумки, то вона має йти не від світу, даного в чуттєвості, що характеризується властивістю мінливості, хаотичності, багатоманітності, біжучості, а від світу мислимого, визначеного. Звернення до математики, зокрема вивчення залежності між числами та рядами чисел, що вимагало високого рівня абстрактного мислення, дало змогу Піфагору знайти специфіку теоретичного мислення, дійти висновку, що тільки чистим умоспогляданням можна схопити єдине, абсолютне начало світу, і тим самим забезпечити потреби людини в мудрій, розумній орієнтації.
Головними рисами її Піфагор вважав однозначність, об’єктивність, несунеречливість думки. З цього часу починається протиставлення думки світові, хоча думка у Піфагора, як і в усіх досократиків, не розглядається як ідеальний, духовний феномен, з допомогою якого людина протиставляє себе об’єктивній реальності. Досократівська філософія розглядала думку, розум як елемент у вигляді начала і навіть першоначала, тому питання про первинність чи вторинність буття, космосу було позбавлене гносеологічного змісту. Питання полягало в тому, якому началу надати перевагу, яка субстанція володіє статусом першосутності. Піфагор надав перевагу числу як оформленій, сформованій єдності, думки, здатної перетворити хаотичний стан космосу в гармонійний, що надає йому вигляду (ейдос), міри, організації.
Для Піфагора число є начало всіх начал, причина їх матеріального існування, їх видозмін і різних станів, де всяке походження постає як творення деякого подібного зразка, виробництво дубліката, копії. Таким зразком є одиниця – монада, універсальна потенція числа, що є всередині себе безконечною, здатною відтворювати і породжувати з себе інші”незмірні” числа.
З точки зору теоретичних роздумів Піфагора, одиниця-монада не порівнюється з іншою і не є простим числом. Вона загальна для всіх чисел основа і потенційна фігура, якісний ейдос числа. Одиниця як причина має речовиною невизначену двійку, з одиниці й невизначеної двійки виходять числа, з чисел – крапки, з крапок – лінії, з них – плоскі фігури, з плоских фігур – об’ємні фігури, з них – чуттєво сприйняті речі, в яких чотири основи – вогонь, вода, земля і повітря. Останні, перемішуючись і перетворюючись повністю, породжують світ – одухотворений, розумний, кулястий, всередині якого – земля. Земля також куляста і населена з усіх боків.
Розгортаючись, одиниця, як бачимо, дає начало іншим числам, новим станам світу, є принципом оформлення речей і оволодіння ними в людській свідомості. Число і є тим, що дає можливість відрізняти одну річ від іншої, а відповідно ототожнювати, протиставляти, порівнювати, об’єднувати та роз’єднувати речі не тільки в бутті, а й у мисленні, постаючи в останньому знаряддям мисленого конструювання, основним інструментом логіко – філософського “техне”. Робить його таким те, що як поняття чогось того, що існує, число саме є існуюче, тотожне з природою оформлене тіло. Як ідеальне тіло воно, завдячуючи своїй ідеальності, виявляється межею перетворень зовнішньої видимості в чисту дійсну зрозумілість існуючого в бутті, безпосередньою наочністю його поняття. Тому число постає посередником між тілом і “тілом”, між побутово-приблизною формою господарської речі та ідеально корисною формою запроектованої моделі, між неперервністю побутового знання і мертвою хваткою художнього майстерного погляду. Як таке число є правило і кутомір зору, що перетворює його у мислиме бачення, де зливаються в одне інтелектуальне зусилля “аналогічний” метод мислення та пластично-цілісне умоспоглядання, досягається багатоманітність як єдине вияснення його центру, міри, а біжучість, мінливість отримують стійкість, мінливість руху перетворюється в гармонійне ціле.
Як і мілетці, Піфагор не ставив питання про сутність людини, звертаючись в основному до етико – моральної проблематики, якій він приділяв не менше уваги, ніж проблемі буття. Мораль мислилася ним як основа обгрунтування певної соціальної гармонії, побудованої на абсолютному підпорядкуванні демоса аристократичній верхівці, що надавало моральним принципам Піфагора і піфагорійців високої релігійності, де проблеми моралі і релігії майже збігалися. Показовим у цьому плані може бути їх концепція переселення душ. Обстоюючи безсмертність душі, піфагорійці стверджували, що через кожних 10 тис. років повторюється попередній хід руху світу з переселенням душі, що покладає на людей певну відповідальність за їхні вчинки перед богами. Основними моральними принципами вони вважали: повагу до богів, влади, закону; любов до батьківщини і вірність друзям; самовдосконалення та поміркованість у житті; твердість при переживаннях тілесних і душевних страждань.
Піфагор приписував не клястися богами, а прагнути до того, щоб віра була для кожного власним словом; поважати старших, бо всюди попереднє вимагає більшої поваги, ніж до наступного; богів поважати вище демонів, героїв – вище людей, а серед людей вище за все – батьків; у взаєминах триматися так, щоб не друзів робити ворогами, а ворогів – друзями; закону допомагати, а із беззаконням воювати.
Переосмислення ідей мілетців та піфагорійців склало основу розмірковувань Г. Ефеського, які стали новим кроком у формуванні античної філософії.
Геракліт Ефеський (520 – 470 до н. є.) – виходець з царсько-жрецького роду Кодритів, усе своє життя прожив в Ефесі, який після Мілету був другим центром торгового, політичного й культурного життя малоазійської Греції та іонійської філософії. Передавши право першородства братам, він відійшов від політичного життя і присвятив своє життя філософії, у якій, за його власними словами,”сам себе дослідив і сам від себе навчився”. Геракліту приписують ряд праць, але до нас дійшло лише близько 130 фрагментів, присвячених поясненню природних явищ, проблем буття, зокрема з’ясування сутності світу як цілого, теорії пізнання.
Геракліт, розглядаючи проблему буття, сутності світу як цілого, на відміну від своїх попередників, які вважали началом незмінне при мінливих явищах єдине, деякий матеріальний або ідеальний субстрат, з якого складається і походить все існуюче, доходив висновку: такого простого начала не існує і не може бути, бо немає нічого стійкого, початку і кінця, оскільки скрізь і всюди є тільки життя та рух. Єдність завжди функціональна, а тому єдиним всезагальним началом може бути тільки закон світового процесу, закон неперервного вічного переходу одного буття в інше. Всякі прояви, що даються чуттєвим досвідом, позбавлені єдності, постійності. Постійне тільки одне непостійне, вічний процес, неперервний перехід, де сам космос постає функціональою єдністю буття – становлення – небуття, символічним вираженням якого може бути вогонь.
“Цей світ, – наголошував Геракліт, – ніким не створений ні з людей, ні з богів. Він є, був і буде вічним вогнем, який розгорається згідно з мірою і згасає згідно з мірою”. Цим настановленням він намагався позбавити місця релігійно-міфологічні начала, довести брак відмінностей між творчим началом і створеним, показати, що все існуюче є самостворенням і самознищенням, загальний результат якого – складна гармонія, структурована контрастними явищами матеріальної основи, безконечність матерії, її нестворюваність і незнищуваність. Вогонь для Геракліта і поставав найбільш адекватним символом динаміки, розвитку, поступових змін, де кожне явище є запереченням іншого, початок одного є смерть другого, а все, що “розходиться, те узгоджується, це, виникнувши, є те, і, знову змінившись, є це”.
Пояснюючи хід розвитку та поступових змін світу, Геракліт виступав як діалектик, поєднуючи діалектику з матеріалізмом і доходячи висновку, що внутрішнім джерелом руху є боротьба протилежностей, яка виступає “правом світу, батьком і царем усього”. Діалектика Геракліта проявлялася не тільки у визнанні ним всезагальності руху та змін, боротьби протилежностей як їх джерела, а й у ствердженні універсального, всезагального зв’язку предметів та явищ навколишньої дійсності, його необхідності та закономірності, котрі є вічними і незнищуваними, як і сам світ.
Через відсутність категоріального апарату (філософська мова була розроблена з часів Арістотеля) Геракліт для розкриггя та пояснення об’єктивного розвитку світу, його процесуальності послуговувався діалектикою самої мови, широким використанням синонімів, які фіксують єдність протилежностей у самих собі, образністю понять та символів. Саме так формувався і розкривався зміст його відомого принципу “все тече, все міняється”, порівнювався розвиток світу з течією річки, розроблялися різні способи пояснення самого руху та постійних змін.
Геракліт одним з перших в античній філософії звернув увагу на проблему пізнання людиною світу, зв’язок чуттєвого і раціонального в пізнанні, зробив спробу подолати як вузькі межі емпіризму й суб’єктивізму, що грунтувалися на абсолютизації чуттєвого пізнання, так і претензії математичних істин на ролі” єдино можливої філософії. Головним у пізнанні для Геракліта поставало пізнання сутності як функціональної процесуальності та єдності буття – становлення – небуття. Дати знання цієї сутності, на його думку, чуттєве знання неспроможне. Воно “темне”, однобічне і не доходить до знання небуття. “Якби, – заявляв Геракліт, – весь світ перетворився в дим, то найкращим органом пізнання були б ніздрі”. В процесі пізнання треба йти за природою, прислуховуватися до її голосу, послуговуючись розумом, бо “погані свідки очі і вуха людей, якщо вони мають погані душі”.
Надаючи перевагу розумові, Геракліт вбачав мудрість у пізнанні думки, яка є найбільш адекватною формою охоплення всієї сукупності космічної мінливості, біжучості. В думці відбивається об’єктивний розвиток світу, і як суб’єктивне формоутворююче умоспоглядання вона підпорядковується всезагальному принципові суперечності, тому знання в ній має вірогідний, гіпотетичний, певною мірою відносний характер, бо всі стани і властивості світу завжди релятивні. Тільки схопивши сутність, думка стає чіткою, набуває істини. Формою такої мудрої думки є фрагмент, який тільки здатний схопити і передати розвиток, суперечливість і релятивність об’єктивно існуючого світу. З точки зору вказаного розуміння мудрості Геракліт виступив проти її підміни “багатознанням”, “багатовченістю”, заявляючи, що “багатознання не навчає розумності…”. Під “багатознанням”, “багатовченістю” він розумів ту дріб’язкову зовнішню вченість, яка замість прагнення до пізнання сутності, принципів світу затемнювала і приховувала їх. Визнання підпорядкованості всього існуючого необхідності (закономірності) зумовило вимогу Геракліта, щоб “народ захищав закон як стіну, бо немає нічого гіршого розпусти”.
Вчення Геракліта не було особливо визнане в рідному Ефесі, але значно вплинуло на становлення античної філософії, визначивши проблематику елейської школи (елеатів), яка сформувалася в західній частині Великої Греції – Південній Італії. Ідейним наставником цієї школи був Ксенофан, а найбільш видатними представниками – Парменід, Зенон та Мелісс.
Ксавофан (бл. 570 – після 478 до н. е.) народився в Колофоні. Експансії персів, зміна політичних орієнтацій в Іонії змусили його, як і Піфагора, залишити рідне місто, емігрувати до Сицилії. Мандруючи містами Великої Греції, він публічно виступав проти міфологічних та релігійних уявлень про виникнення і розвиток світу в працях Гомера та Гесіода. Ксенофана називають першим оригінальним грецьким мислителем. І, справді, на відміну від своїх попередників, які спиралися на єгипетські та вавилонські уявлення, Ксенофан для обгрунтування своїх поглядів звертався до місцевого матеріалу та своїх власних спостережень. Серед творів Ксенофана особливо виділяють епічні праці “Заснування Колофону” та “Вихід в Елію”, хоча його спадщина була досить багатою і великою за обсягом.
Заслугою Ксенофана вважається спростування ним антропоморфних уявлень про Бога, обгрунтування думки про те, що боги не можуть мати того вигляду та ознак, які властиві людям. Стосовно ж уявлень про богів, то, на думку Ксенофана, вони є не більше, ніж витвір людської фантазії. Не боги створили людину, а люди витворили богів за своєю подобою. Наприклад, ефіопи приписують своїм богам плоский ніс і чорну шкіру, тракійці – сині очі і русяве волосся. “Якби, – вказував Ксенофан, – воли, леви і коні мали руки або вміли малювати і поступати, як люди, коні подібно до коней, а воли подібно до волів, зображували богів і наділяли б їх такими самими тілами, які вони мають самі”. Сам Ксенофан розглядав Бога як сутнє, відмінне від людей, поняття, яке символізує необмеженість і безконечність світу, єдине, світ у всій його цілісності. Як і мілєтці, він визнавав матеріальність світу, але вважав його постійно одним і незмінним.
Правда, визнаючи “єдине” – досконале єдине буття, Ксенофан допускав ще зміну і рух як виникнення і знищення (занепад), де розвиток, якщо він існує, не дає нічого нового. Тут Ксенофан цілком відходив від мілетців, постулюючи універсальне буття як вічну і незмінну цілісність. Визнаючи вічність і нествореність світу, він доповнював ці сентенції натуралістичними поясненнями природних процесів, стверджуючи, що “із землі все виникло і все в землю повертається”. Походження людини Ксенофан пов’язував з водою і землею. Стосовно пізнання нею істини він вважав, що людина може це зробити лише умовно, тому що почуття не можуть дати істинного знання, а спонукають до видимості та гадань. Саме почуття породжують переконання про мінливість світу та його багатоманітність, тоді як він є єдиним і цілісним. Розмежування сутності та видимості, чуттєвого й раціонального в пізнанні після Ксенофана стало основним елементом філософії елейців.
Пармеаіл (бл. 540 – бл. 470 до н. е.) – учень і друг Ксенофана. Майже все життя прожив в Елеї і лише наприкінці його разом із Зеноном здійснив мандрівку до Афін. Філософські погляди Парменіда, розквіт яких припадає на 504 – 500 рр. до н. е., формувалися під впливом ідей Анаксімандра, піфагорійця Амонія, але на їхній зміст найбільше вплинули судження Ксенофана. Поетичною формою, з широким використанням метафор та алегорій Парменід виклав свої погляди в праці “Про природу”.
Як і Ксенофан, Парменід заперечував творення сутнього, вказуючи на його довічність і матеріальність. Згідно з його поглядами існує тільки сутнє (буття), тоді як несутнє (небуття) не існує. Сутнє вічне в своєму існуванні, позбавлене всякого руху і розвитку. Заперечення руху і розвитку прямо випливало з розуміння Парменідом співвідношення сутнього і не-сутнього, буття і небуття. Доводилось воно так: всяке сутнє є буття, воно повсюди, в усіх місцях, і тому не може рухатися, бо перемістити на його місце інше сутнє неможливо, оскільки воно вже там існує. Не-сутнє (небуття) є нічим, воно не існує, тому говорити про його рух не доводиться.
Вказане розуміння Парменідом сутнього і не-сутнього, його логічне обгрунтування зумовили протиставлення ним раціонального та чуттєвого в пізнанні як дійсної істини і думки. У вченні Парменіда дійсна істина є продуктом раціонального освоєння дійсності, тоді як думка, що спирається на чуттєве знання, дає лише образ видимого стану речей. Цілком зрозуміло, що при зверненні до реального світу, його освоєння таке протиставлення раціонального і чуттєвого в пізнанні нерідко не спрацьовувало і не вміщувалося в рамки вчення Парменіда про істину. Тому в межах думки на основі чуттєвого сприйняття він допускав існування не – сутнього, що давало можливість у вигляді думки визнавати існування руху і змін. Це давало змогу йому пояснювати природні процеси, в тому числі й походження людини, яка породжується від сонця за участю жари та холоду. Та загалом Парменід обстоював точку зору про те, що сутнє є наповненим і нерухомим.
Визнаючи матеріальний характер буття, Парменід вилучав з нього зміни, рух і розвиток, разом з якими відкидав об’єктивну діалектику Геракліта. Водночас його ідеї про відношення сутнього і не-сутнього, раціонального і чуттєвого в пізнанні стали важливим етапом у формуванні суб’єктивної діалектики, діалектичного мислення, набувши подальшої розробки у творчості Зенона Елейського.
Зенон (490 – 430 до н. е ) народився в Елеї. Все життя прожив у рідному місті. Брав активну участь у політичному житті міста. Після повернення з мандрівки до Афін виступив за звільнення Елеї з-під влади тирана Неарха, але був схоплений і помер смертю мученика. За однією з легенд, за наказом тирана його стовкли в ступі.
Оригінальний мислитель, якого Платон назвав найрозумнішим з греків, Зенон у своїх працях захищав і розвивав погляди Парменіда, дотримуючись властивого елєйській школі стихійного матеріалістичного розуміння снігу. Останнє чітко проявилося у твердженнях Зенона, що все у природі походить від тепла, холоду, сухого і вологого або їх змін. Люди походять із землі, а їхні душі є сумішшю теплого і холодного, сухого і вологого, кожне з яких не має переваги над іншим. У поглядах на буття світу Зенон послідовно й однозначно обстоював єдність, цілісність і незмінність сутнього, наголошуючи, що існує лише одна сутність, яка має бути неподільною і безконечною, позбавленою всякого руху.
Найбільш відомими положеннями Зенона про заперечення руху є його апорії дихотомія та Ахіллес, у яких він показав, що всяке визнання руху веде до непереборних суперечностей. У першій з них Зенон доводив, що тіло загалом не може зрушити з місця, а сам рух не може ні початися, ні закінчитися. Адже предмет, який рухається до мети, повинен пройти половину шляху від місця знаходження і місця мети. Проте, щоб дійти до цього місця, воно має пройти половину позначеної половини, що повторюється до безконечності. Отже, тіло ніколи не досягне своєї мети, бо воно за конечний час має пройти безконечну множину точок. Близькою до першої є друга апорія Зенона. Вона показує, що який би швидкий не був Ахіллес, він ніколи не наздожене черепаху. Щоб догнати черепаху, він мусить спочатку пройти відстань від свого місця до місця, де знаходиться черепаха. Поки Ахіллес дійде до цього місця, черепаха знову просуне певний відрізок шляху. Оскільки це повторюється до безконечності, то Ахіллес ніколи не наздожене черепаху, бо за конечний час він повинен пройти безконечне число відрізків.
Цікавою в цьому плані є апорія Зенона стріла, де наголошується: стріла, яка летить у повітрі, не рухається, бо в один і той самий час вона перебуває в одному й тому самому місці, що позбавляє її руху, робить нерухомою.
Звертаючись до апорій Зенона, неважко простежити, що в них йдеться не про реальність руху, а передусім про можливість його пояснення розумом у логіці понять, показати його суперечливість як діалектичної єдності руху і спокою, перервного і неперервного, конечного і безконечного, оскільки справді важко сказати щось постійне, якщо “все тече і міняється”. Понятійне осмислення руху тут відразу ж вступає в суперечність з чуттєвим його сприйняттям у буденному досвіді. На з’ясування цієї суперечності звертав увагу Зенон, прославившись не тільки своїми апоріями, а й з’ясуванням суперечностей між розумом і почуттями. Виступаючи з позицій раціоналізму, він показував обмеженість чуттєвого пізнання, підходив до виявлення дійсних суперечностей, явищ об’єктивного світу, що сприяло розвитку логічного мислення, його діалектизації.
Цікавим, зокрема, був метод Зенона, який можна назвати методом діалогу, або методом суперечок. Його суть полягала в тому, що спочатку пропонувалося правильне твердження, протилежне тому, яке вимагало доведення, а потім раціональною аргументацією доводилося, що ця посилка веде до нерозв’язаної суперечності, й істинним має бути протилежне твердження.
Мєлісс (р. нар. невід. – 440 до н. е.) – його погляди розвивалися у руслі проблематики, типової для елейської школи. Виходець із о. Самоса, він відвідував бесіди Геракліта, був учнем Парменіда. З позицій стихійного матеріалізму Мєлісс стверджував, що світ не був створеним, оскільки з нічого ніщо не виникає. Завжди було те, що було, і це завжди буде. Саме ж буття не тільки єдине, необмежене в часі й просторі, а й постійно незмінне.
Загалом філософія елейців однією з перших чітко розділила вчення про буття – онтологію, принципи підходу до питання про пізнавальність світу – гносеологію, внесла значний вклад у розвиток понятійного апарату, використання його в осмисленні та поясненні дійсності, де критика стихійної діалектики Геракліта сприяла виявленню дійсних суперечностей, можливості передачі їх у логіці понять, що вело до діалектизації самого мислення, розвитку суб’єктивної діалектики. Цим елейська школа значно вплинула на розвиток античної філософії як досократичної, так і класичної.
Після падіння Іонії у V ст. до н. е. центр розвитку філософії перемістився в Афіни, які стають осередком економічного, політичного і культурного життя не тільки Аттики, а й усієї Греції. Становище Афін як найбільш значної держави рабовласницької демократії створювало умови для подальшого розвитку попередніх філософських учень, постановки та обгрунтування нових проблем відповідно до розвитку суспільної практики, нових наукових досягнень, потреб практичного і духовного життя тогочасного стародавньогрецького суспільства. Обгрунтування їх дається у творчості Емпедокла, Анаксагора, перших античних атомістів Левкіппа і Демокріта.
Емпедокл (бл. 490 – бл. 430 до н. е.) народився у м. Акраганті (о. Сицилія). Навчався у Піфагора, добре знав філософію іонійців, елейців, основні ідеї яких вплинули на формування його власних філософських поглядів. Крім філософії, значну увагу приділяв поезії, мовознавству, медицині, біології, завдяки яким мав високе визнання за цілком конкретні досягнення та їх практичне використання. Як приклад – врятування міста Селінунта від чуми. Був свободолюбний, просте життя цінив вище від влади, виступав у рідному місті як захисник рабовласницької демократії, після поразки якої змушений був піти у політичне вигнання. Загинув під час виверження вулкану Етна.
Погляди Емпедокла викладені в працях “Про природу” та “Очищення”, які до нас не дійшли. В основі цих поглядів лежить теорія чотирьох стихій (вогонь, земля, вода, повітря) як вихідних принципів, коренів буття. Згідно з поглядами Емпедокла стихії пасивні самі по собі і зміщуються під дією двох сил – любові і ворожості. Перша сила розділяє однорідне і поєднує різнорідне, робить з багатьох одне, а друга – розділяє різнорідне і поєднує однорідне, внаслідок чого з одного робиться багато. Стихії і сили вічні, вони не виникають і не знищуються. Виникають, або з’єднуються і роз’єднуються, лише поєднання стихій. Із сил і стихій формується космос. Космологічний процес розвитку складається з чотирьох стадій, що постійно повторюються, де поперемінно беруть гору то любов, то ворожість. Вихідною стадією, в якій перебуває весь космос, є деяка невизначеність, єдність, недосконала суміш. На цій стадії все однаково представлене, і воно постає як період універсальної влади любові, тоді як ворожість міститься зовні світу. Друга стадія розвитку космосу починається з виникнення окремих речей під дією сили ворожості, котра витісняє любов. На третій стадії ворожість займає домінуюче місце, любов витісняється на периферію світу, а стихії перебувають у більшому чи меншому стані роз’єднання. Остання стадія визначається поверненням влади любові, з’єднанням стихій. У цьому постійному процесі змішування влади любові і ворожості, з’єднання і роз’єднання стихій утворюються конкретні речі, якісна багатоманітність яких визначається кількісними характеристиками.
З’єднанням і роз’єднанням стихій під дією сил любові та ворожості Емпедокл пояснював природні процеси та явища, в тому числі й походження життя. Подібно до формування космосу спочатку існували окремі частини організмів – голови, руки, ноги, які пізніше під дією випадкових обставин з’єднувалися й утворювали потворні істоти. В подальшому, в процесі відбору, виникало те, що було здатне вижити, створюючи досконалі гармонійні форми, які набували здатності давати нове життя. Крім цих загальних уявлень, Емпедокл висунув теорію пор і витікання, згідно з якою рослини мають пори, котрі рівномірно пропускають поживні речовини, завдяки чому відбувається живлення рослин. Цікавився він і будовою рослин, процесом їх цвітіння і плодоношення, неоднорідністю росту та цвітіння. Він один з перших звернув увагу на подібність батьків та дітей, дав опис ока та його функціонування, поставив питання єдності живої і неживої природи, намагався дати матеріалістичне пояснення органічної доцільності.
Емпедокл визнавав принципову можливість пізнання людиною оточуючого світу. На відміну від елейців він вважав, що мислити і чуттєво сприймати – одне й те саме, бо мудрість виникає тоді, коли речі стають перед нами. Визнання ролі чуттєвого пізнання Емпедокл виводив з принципу пізнання подібним подібного, згідно з яким пізнання можливе тому, що суб’єкт пізнання (людина) і об’єкт (світ) складаються з тих самих стихій, лише з’єднаних у різних відношеннях.
Анаксагор (500 – 428 до н. е.) народився у Клазоменах. Коли йому виповнилося 20 років, він перебрався до Афін, де прожив понад 30 років свого життя, присвятивши їх філософії. Звинувачений у 428 р. до н. е. судом як безбожник, перебрався у м. Лампсаку, де й скінчив своє життя. З праць Анаксагора до нас дійшли лише фрагменти першої частини книги “Про природу”.
У вченні про буття Анаксагор виходив з позиції стихійного матеріалізму, але воно значною мірою відрізнялося від його попередників, представників мілетської та елейської шкіл, Геракліта. Якщо відповідь на питання про сутність буття, першооснову світу вони шукали в підведенні багатоманітності світу під певний вид матерії, то Анаксагор бачив її у визнанні основою всіх речей безконечної маси матеріальних частинок, які відрізняються між собою. Ці частинки він називав “насінням речей” (подібні частинки – гомеомерії).
Сама ж матерія розглядалася Анаксагором як вічна, нестворювана і незнищувана, та, знову ж таки, на відміну від Емпедокла, якісно диференційована. За визнанням останнього, Анаксагору вдалося наблизитися до вирішення двох важливих проблем, які були нездоланною перепоною для його попередників, зокрема елейців. Це проблеми співвідношення єдиного та множини (якісної багатоманітності) сутнього і визнання певних змін (виникнення і занепаду) при незмінності й вічності буття. Першу проблему він розв’язував якісною визначеністю насіння речей, другу – введенням положення про те, що насіння речей міститься у різних речах, а тому вони можуть переходити в інші, з’єднуватися або роз’єднуватися, що й постає перед нами або як виникнення, або як знищення, занепад.
Організацію космосу, утворення конкретних речей Анаксагор розглядав як закономірний процес, який чимось нагадує розвиток живого організму. Уже з самого початку в насінні речей “у загальній сукупності закладені всі речі”. Перебуваючи в одному зародку, вони розвиваються одна з іншої, спочатку непомітні через малу величину “подібнородних частинок”, потім розростаються і поступово роз’єднуються. Стосовно виникнення живих істот: на думку Анаксагора, вони породжуються у вологій землі завдяки поєднанню насіння речей, яке впало, з краплинами дощу, проходженню загальних стадій розвитку, наведених вище.
Людину Анаксагор вважав найбільш розумною живою істотою, оскільки вона має найбільше органів почуттів і руки. Однак при поясненні процесу розвитку Анаксагор натрапив на ряд труднощів. Адже згідно з його точкою зору саме насіння речей є інертним, нерухомим, і, щоб привести їх у рух, має бути причина. Як таку причину насіння речей, як і причини всіх речей загалом, Анаксагор вводить духотворчий принцип упорядкування матеріального світу, який він називає нус – розум. Розум чистіший і тонший від усіх речей, ні з чим не змішується, існує сам по собі і для себе, володіє повним знанням усього, завдяки чому й постає тією причиною, що забезпечує порядок, закономірність існування речей і світу.
Анаксагор був принциповим прибічником утвердження можливості пізнання людиною навколишнього світу. Основою пізнання він вважав чуттєве пізнання, але не абсолютизував його. Усвідомлюючи, що через свою слабість органи почуттів не завжди можуть бути надійними свідками на шляху досягнення істини, Анаксагор вказував на необхідності коригування чуттєвого знання, де тільки з допомогою розуму, пов’язаного з почуттями, можна отримати “мудрість про оточуючий світ”, бо і “бачення неявного є явне”.
Вчення Анаксагора було значним кроком у порівнянні з матеріалізмом іонійських філософів і метафізичним матеріалізмом елейців, а його концепція гомеомерій підготувала грунт для атомізму, засновником якого був Левкіпп, а найбільш видатним представником досократівської філософської думки – Демокріт, останній досократик, котрий узагальнив усі попередні знання про природу і знайшов найбільш вдале моністичне розв’язання проблем, поставлених поступальним розвитком філософської думки.
Демокріт (460 – 370 до н. е.) походив з давнього рабовласницького роду з Абдерів. У дитячі роки він навчався у халдейських магів, яких залишив його батькові Ксеркс. Пізніше його вчителями були Левкіпп, Анаксагор. Він брав участь у бесідах із Сократом. Отримавши значну спадщину, Демокріт використав її для здобуття знання, здійснивши для цього далекі мандрівки. За 18 років цих мандрівок він побував у Персії, Вавилоні, Єгипті, Індії, обійшов майже всі приморські країни. Повернувшись на батьківщину бідняком, Демокріт дивував своїми знаннями навіть мислителів старшого покоління. Написав понад 70 праць з фізики, математики, етики, риторики, астрономії, з яких до нас дійшли лише окремі фрагменти.
Функцію філософії Демокріт зводив до опису природи, конструювання наукової картини світу, а призначення філософії бачив у тому, щоб навчати істини, яка не підлягає суду, бо посягання на істину є посягання на саму природу. Стосовно мудрості він твердив, що вона полягає у сміливості духу, безстрашності думки, що досягається, як і все значне, напруженою працею. Спрямовуючи своє вчення проти елейців та піфагорійської містики чисел, Демокріт виступив з обгрунтуванням анатомістичної концепції, основи якої були закладені Левкіппом. Погоджуючись з Гераклітом у тому, що матеріальне буття, природний світ не є єдністю самі по собі, він вважав, що матеріальну причину всього існуючого треба шукати не синтетичним, а аналітичним шляхом, де межа розкладання конкретної природи і є той елемент, з якого складається все сутнє.
На думку Демокріта, основою, першосутністю матеріального світу є найменші неподільні частинки – атоми. Саме вони є основою буття, межею поділу матерії, з них складаються всі речі, ними зумовлюються їхня сутність та організація. Атоми вічні, неподільні, відрізняються один від одного за формою, розміром, порядком, станом. Вони перебувають у постійному русі, гарантом можливостей якого є порожнеча (порожній простір), яка не має ні верху, ні низу, ні середини, ні зовнішнього, ні внутрішнього. Атоми (“сутнє”) і порожнеча (“не-сутнє”) постають началом Всесвіту, тоді як усе інше лише вважається існуючим. Ніщо не виникає з неіснуючого і ніщо не руйнується в неіснуючому. Рух згідно з твердженням Демокріта не привноситься ззовні, а властивий атомам у їх природному стані. Рух ніколи не мав початку, існував довічно. Так обстоюючи думку про вічність і незнищуваність атомів, Демокріт доходив висновку про нестворюваність і незнищуваність як матерії, так і руху – властивого їй основного способу існування, хоча й розглядав його в чисто механічному вигляді.
Відповідно до концепції Демокріта атоми не тільки неподільні, а й безконечні за розміром, кількістю, формою та своїм поєднанням. Вони вихором переміщуються у Всесвіті і цим породжують усе складне. Всі речі складаються з атомів, подібно до того як слова складаються з букв. Рухаючись угору і вниз, атоми з’єднуються один з одним або, наштовхуючись один на одного, розходяться і знову з’єднуються між собою і так утворюють більш складні тіла, їхні певні стани і відчуття. Так само пояснював Демокріт походження світу. Безконечність атомів у своєму русі породжує безконечність світів, де наш світ є тільки одним із множини існуючих. Отже, уявлення про вічність, дискретність матерії у постійному русі Демокріт доповнює ідеєю її безконечності, доводячи цю ідею до визнання безконечної множини світів, які виникають і гинуть.
Як якісно нове в античному мисленні, зазначене при розгляді проблем, буття вимагало усвідомлення і пояснення відношення між предметами та явищами об’єктивної дійсності, визнання їх всезагального взаємозв’язку. Згідно з основними принципами свого вчення, розглядаючи дану проблему, Демокріт виступав як детермініст, наголошуючи, що все у світі причинно зумовлене, взаємодія ж між предметами і явищами є співвідношенням причини і наслідку. Оскільки розвиток світу, його порядок виводилися Демокрітом з механічного руху, то і його детермінізм набував механістичного характеру, грунтуючись на абсолютизації необхідності, яка відхиляла всяку випадковість, повертаючись ототожненням причини і наслідку. І хоча визнання Демокрітом руху як джерела розвитку і змін позбавляло концепцію атомізму телеологічності, проте розуміння руху як чисто механічного зумовлювало і механістичне розуміння причинності, яке виключало об’єктивне існування випадковості, повертаючись фаталізмом.
У теорії пізнання Демокріт виходив з наївноматеріалістичної концепції “ейдолів” (образів). Згідно з цією концепцією від поверхності речей виділяються тонкі образи, які, діючи на повітря перед органами відчуттів, дають змогу бачити або відчувати самі речі. Цією концепцією Демокріт відкидав негативне відношення до чуттєвого пізнання, властивого елейцям, надаючи чуттєвому пізнанню важливого значення як першої основної посилки всякого пізнання. Водночас значення, якого надавав Демокріт чуттєвому пізнанню, не перешкоджало йому наголошувати на ролі і значенні раціонального пізнання. Саме пізнання він розділяв на темне і дійсне. До темного пізнання Демокріт відносив зір, слух, нюх, смак, дотик. Це пізнання є нижчим ступенем, дає людині знання явищ. Ним можна пізнати тільки те, що утворилося поєднанням атомів і саме по собі є перехідним. Дати дійсне знання, тобто знання сутності, причинних зв’язків, чуттєве пізнання не може. Дійсне знання досягається тільки з допомогою розуму, раціонального мислення, коли в суперечці почуттів і розуму досягається істина, а сам розум може існувати лише завдяки чуттєвому сприйняттю реально існуючих предметів та явищ світу.
Загалом, розкриваючи об’єктивно змістовну логіку пізнання, Демокріт розглядав його як процес сходження від досвіду до теоретичного знання, розпізнавання істинного, коли головним є не кількість знання, а глибина думки, мислення. Розум Демокріт розглядав як частину душі – сукупності найлегших вогняних атомів, що мають ідеальну, кулясту форму. Функцією душі, на його думку, є не тільки розум, а й веління, бажання, котрі локалізовані в серці. Душа смертна, вона не може існувати без тіла і гине разом з ним. Враховуючи роль і значення духовних процесів у житті людини, Демокріт наголошував на тому, щоб люди думали серцем, мали в собі як жар розуму, так і вогонь серця.
Заперечення Демокрітом зовнішніх потойбічних сил, безсмертя душі стали підставою для кваліфікування його поглядів як атеїстичних, викликавши надмірне акцентування на окремих положеннях філософа про невтручання богів у справи світу та людини, витлумачення їх у дусі ортодоксального войовничого матеріалізму та атеїзму представниками матеріалістично-атеїстичного напряму, а крім того, неправильну інтерпретацію демокрітовського вчення і його негацію представниками клерикальних течій.
Думається, що як перші, так і другі далекі від істини у своїх потугах, а партійно-ідеологічна непримиренність не дала користі ні одним, ні другим. Син свого часу, Демокріт був людиною релігійною, як і кожний представник його класу. Та як філософ він мав своє уявлення про богів, і головними богами для нього були природа і розум. Проте Дємокріт був не тільки філософом, а й поетом. Як поет він зберігав уяву про богів – красиву казку дитинства свого народу. На його думку, десь в інших світах живуть люди, подібні до нас, але які переважають нас своїми якостями. їхні образи потрапляють до людей, які живуть на землі, але нічого про цих істот не знають, їх вони й сприймають за богів, розумом своїм придумуючи божественні справи, де наслідування богам робить людей кращими, досконалішими.
Мислитель різнобічної орієнтації, Дємокріт значну увагу приділяв питанню про походження людини, соціально-політичним та етичним проблемам. Одним з перших стародавньогрецьких філософів він зробив спробу пояснити походження суспільства і держави, виступив засновником договірної теорії походження держави в європейській суспільно-політичній думці. З точки зору Демокріта, люди вийшли з природи, яка була їхньою колискою. Спочатку жили невпорядковано, тваринним життям. Щоб вижити, “ходили на пашу”, збирали трави і плоди дерев. Коли на них нападали звірі, люди об’єднувалися, допомагаючи один одному і створюючи перші колективи. В процесі життя вони отримували певні знання, навички щодо виготовлення засобів існування. Матеріальна скрута спонукала людей до різних винаходів. Так, від павука люди навчилися виготовляти тканини, від ластівки – будувати житло. Щоб запобігти взаємній ворожнечі, люди об’єдналися, встановили закони, домовившись про обмеження деяких своїх прав. Так виникла держава, що мала полісну форму грецької рабовласницької демократії, вірність якій уявлялась Демокріту одним із найвищих політичних та етичних принципів.
Розглядаючи цінності й погляди свого власного класу як універсальні, загальнолюдські, Дємокріт був переконаний у тому, що бідність при народовладді є вагомішою від благоустрою при володареві, як вагомішою є свобода перед рабством. Для Демокріта власність мала сенс, якщо накоплювалася власною працею, бо прибутки, отримані несправедливістю, руйнують доброчестя. Головним засобом досягнення останнього Дємокріт вважав переконання і виховання в дусі моральності. Універсальними правилами моральності вважаються досягнення доброї думки життєвої рівноваги і поміркованості. Добра думка є тим ключем, який веде людину до закону і справедливого життя, бо тільки тоді, коли вона діє правильно і з розумінням, тобто свідомо, людина стає гідною і прямодушною, не здійснює нічого негідного ні таємно, ні явно.
Підводячи підсумок викладеного вище, можна зробити висновок, що розкріпачення теоретичної думки від антропоморфізму обернулося в старогрецькій філософії досократиків закріпаченим натуралізмом, згідно з яким коли все є світ, то і думка є елементом світу. Тому всі перші стародавньогрецькі філософи були натурфілософами, яких починаючи з Фалеса цікавило насамперед питання про першоначало (архе) речей і відношення його до багатоманітного світу явищ. Таким мислилося дещо природне, космічне, що володіє не тільки якістю субстратності (речовинності), а й іншими цінними властивостями. Воно й зумовлює все існуюче в світі, є оформленим началом, основою об’єднання речей, цілісним космосом і, нарешті, причинною основою всього існуючого.
Оскільки світ досократиками розглядався як багатоманітність речей, то об’єднуюче їх начало характеризувалося як субстанція, котра володіє статусом речовинності, субстратності. Це те, що може бути спільним для всього речовинного за складом і походженням, деякий матеріальний субстрат, який можна охопити теоретичною думкою. Отже, уже біля самих витоків філософії простежується формування принципу матеріальної єдності світу, початків стихійного матеріалізму та наївної діалектики, котрі забезпечували методологічний підхід до розуміння розвитку наукового знання, пояснення світу таким, який він є у своєму розвитку під дією природних сил та об’єктивної закономірності. Водночас механіцизм у поясненні процесів та явищ природи рано чи пізно мав би призвести до ідеалізму, пошуку якоїсь нематеріальної сили, що стоїть за існуючими речами. Цьому сприяло й те, що в межах сумативно-субстанційного розуміння світу залишалося відкритим питання про співвідношення форм буття, їх переходу одних в інші. Питання, досить суттєве в розумінні природи в цілому, через свою складність при розв’язанні оберталося абстрактними схемами і містифікацією самих форм буття при умоглядній їх реконструкції.
Загальна натурфілософська традиція, орієнтована на пошуки всього сутнього, не могла пояснити характеру розвитку самого мислення, духовного виробництва і наполегливо вимагала переходу до осмислення суб’єктивної людської формотворчої і цілеспрямованої діяльності, протиставлення природного і духовного, встановлення зв’язку між ними. Звернення до цієї проблематики, започатковане софістами, було підтримане філософією Сократа.
Софістика формується у період найбільшого розвитку рабовласницької демократії та її політичної організації у вигляді міст – республік континентальної Греції у другій половині V – наприкінці IV ст. до н. е. Провідну роль серед них відіграють Афіни – гегемон морського союзу, який об’єднав майже всі головні грецькі міста та колонії у боротьбі з персами. Основу політичного життя Афін на той час становила повна рівність вільного населення перед законом з правом участі його у справах полісу, що вимагало певних знань з історії культури, основ господарського життя, риторики, філософії, політики, судочинства. Носіями їх стали професійні вчителі загальної освіти, які називалися софістами – мудрими. Оцінка їхніх поглядів та діяльності є неоднозначною і включає в себе як повну негацію, так і порівняння їх з просвітниками XVIII ст.
Античні софісти не створили єдиної школи чи течії, навпаки, їм властиве розмаїття поглядів та вчень, які мають навчити учнів використовувати набуте знання в дискусіях і полеміках. За історичною послідовністю їх умовно поділяють на старших і молодших. Найбільш відомими представниками старшого покоління софістів були Горгій, Протагор, Гіппій, Продік, Антіфонт, молодшого – Крітій, Алкідом, Лікофрон, Фрізмах, Полемон.
Горгій (483 – 373 до н. е.) першим назвав себе “вчителем мудрості” і почав брати плату за навчання. Використовуючи стихійну діалектику Геракліта в елейській інтерпретації, він довів їх до релятивізму, що межував із скептицизмом, втіливши їх у своїх тезах: “ніщо не існує”, “якщо ж щось існує, то його неможливо пізнати”, “якщо його можна пізнати, то не можна передати і пояснити іншому”. Найкращим і найдосконалішим інструментом людини Горгій вважав мову, почавши точно розрізняти значення слів, використовувати їх у різних контекстах, що сприяло усвідомленню відмінності між тим, що пізнається, і тим, хто пізнає, між думкою і формою її викладу, розвитку риторики та логіки.
Протагор (490 – 420 до н. е.) визнавав матеріальність світу, комі одне приходить на місце того, що вже відійшло. Це склало основу його поглядів, зумовивши їх гносеологічний релятивізм: матерія може бути всім, чим вона здається кожному, а істиною є лише те, що таким вважається. Релятивізм Протагора виявлявся і в ставленні до богів, при яких не можна сказати, чи існують вони насправді, чи не існують, ні того, яку подобу вони мають. Таке ставлення до богів було властиве й іншим софістам, зокрема Продіку. Значну увагу Протагор приділяв мові, він один з перших визначив рід іменників, розділив мову на чотири види прохання, питання, відповідь, настанова, котрі розглядав як корені мови. Звертаючись до людини, її життя і практичних потреб, він висунув своє відоме положення. “Людина – міра всіх речей, існуючих, що вони існують, неіснуючих, що вони не існують”.
Загалом софісти, як старші, так і молодші, перенесли орієнтацію філософських інтересів на людину, на ті науки, які стосувалися людської діяльності. Звертаючись до суспільного життя, вони надавали перевагу природному порядку речей, ставлячи його вище закону, й обстоювали думку про рівність людей від природи (Антіфонт, Алкідом), право їх свободи, відносного характеру добра і зла, вказавши на те, що для одного є добром, то для іншого може стати злом. Та все ж безпосереднє звернення до проблеми людського буття у руслі критики релятивізму і скептицизму софістів в античній філософії було здійснене Сократом.
Сократ (469 – 399 до н. е.) народився в Афінах, прожив тут усе своє життя, мету якого бачив у вихованні людей. Викриття людського невігластва обернулося для нього смертним вироком, який він виконав добровільно, випивши чашку цикути.
У центр своєї філософії Сократ поставив питання про людину як мету всього в світі, протиставивши матеріалістичному світоглядові релігійно-моральний, побудований на визнанні світу божеством вічним і всюдисутнім, а основою світу проголосив духовний принцип у логічному та історичному смислі слова. Відповідно до цього принципу думка поставала не тільки і не стільки як фізична реальність, деяке іманентне формуюче начало космосу, а особливою ідеальною реальністю, яка протистоїть матеріальній реальності й спирається на свою власну основу.
Усвідомивши, що наші побутові уявлення мають відносний, умовний і навіть випадковий характер, Сократ вимагав визнання таких загальних понять, без яких не могли б виникнути ні часткові, ні умовні й випадкові поняття. Теоретичне освоєння світу людиною для нього полягало в тому, щоб організувати суперечливий суб’єктивний дух, об’єднати всі форми духовного виробництва, підпорядкувати їх деякому всезагальному і безумовному началу. Пути мудрим у цьому плані означало виявити це безумовне начало, яке не можна піддати сумніву, пізнати самого себе, прислухаючись до своєї совісті, “внутрішнього голосу”. Цей “внутрішній голос” є даром Божим, яким боги наділяють людину і надають сенсу всьому світові, завдяки чому він постає гарантом дійсної істини і моральності.
Орієнтація Сократа на пошуки істини в суб’єкті зумовила специфічність його стилю мислення і методу. На його думку, умовами збуджуючої діяльності є любов до мудрості і принцип іронії. Суть останнього полягає втому, щоб правильно підібраними питаннями виявити слабкі місця у знанні людини, показати їй те, що вона нічого не знає, примусити прагнути до знання.
Засобом самопізнання для Сократа поставали логічне мистецтво доведення (мейєвтика), яке характеризується чіткістю і послідовністю думки, та інтелектуальний умогляд. Сама мейєвтика як спосіб самопізнання грунтувалася на діалозі, прагненні зрозуміти себе через осмислення чужої позиції.
Думка, що грунтується на прагненні зрозуміти різні позиції, точки зору, доходить до такого знання, яке володіє всезагальністю, необхідністю і є першоосновою доказового мислення, котре долає суб’єктивізм і релятивізм. Ллє вона ще не може бути універсальною. Універсальною формою самопізнання є умогляд, коли думка в процесі досягнення загального натрапляє на такий феномен, який не підлягає доказовій інтерпретації і рефлексії. Він міститься за межами часових параметрів думки, володіє статусом вічності і пропонує не доказову, а споглядальну форму свого досягнення. Отже, кожне “Я” знаходить у собі інше, яке є “не Я”, а загалом інше. Воно непізнаване, але воно є. Це ідея (ейдос) – мета і те, до чого прагне знання, вихідне джерело всякого знання. Ідеї не можна досягти, але від неї не можна відмовитися. Треба лише виробити в собі любов до мудрості, прагнення до її досягнення. Тільки так можна здолати впертість думки, розвинути її до рівня знання, стати щасливою, доброчесною і вищою мірою вільною людиною. Маючи в собі “світ істини”, ідея досягається не вивченням одиничних речей, а уточненням понять, які тягнуть за собою суперечливі висновки, підведенням їх під одне загальне визначення. Це загальне міститься в розумі і відкривається розумом.
Саме вказаним способом, за справедливим зауваженням О. С. Богомолова, замість властивого досократикам наївного визнання реальності зовнішнього світу в його мінливості та біжучості було висунуте не менш наївне переконання в реальності всезагального (ідеї), що існує в “розумному місці”. Та саме завдяки цьому відкривалася діалектичність мислення з його вимогою надати специфічним ідеям не абстрактно-всезагального, а справді конкретно-одиничного характеру, самої діалектики як особливої науки, хоча і пов’язаної на той час з абсолютизацією чуттєво-матеріального космосу, але такої, що заслуговує вивчення самої по собі.
Загальне розуміння Сократом суті пізнавального процесу, теоретичного освоєння світу, досягнення істини було покладено ним і в основу етичної концепції, пізнання суті доброчестя. У пошуку моральних основ окремих випадків людської поведінки, їх порівняння Сократ намагався знайти деякі загальні риси, котрі й вважалися загальною моральною основою людської поведінки як такої. Починаючи з цілком понятійного питання про те, чи може себе вважати моральною людина, якщо вона не знає, що таке доброчестя, Сократ дійшов висновку: істинна моральність є знання того, що є благо і прекрасне, корисне для людини, що допомагає досягти блаженства і життєвого щастя. Поєднуючи мораль із знаннями, основними доброчестями Сократ вважав стриманість (вгамування пристрастей), мужність (подолання загрози), справедливість (слідування божественним і людським законам). Ці доброчестя, як і моральні норми та закони, засновані на них, є вічними, незмінними і набуваються людиною самопізнанням як основним законом розуму, зумовлюючи виконання суспільних і державних функцій полісу. Одним із перших Сократ розробив класифікацію форм держави, виділяючи монархію, тиранію, аристократію, плутократію і демократію. Правильною і моральною він визнавав тільки аристократію як владу невеликої кількості освічених і моральних людей.
Оцінюючи погляди Сократа, можна стверджувати, що, відкривши духовний світ людини, її самоцінність як особистості, діалектику мислення, він дав напрям ряду шкіл, які зайнялися розробкою проблем людини, її буття, підготував грунт для побудови діалектичної системи об’єктивного ідеалізму Платона.
Як мислитель Сократ мав немало учнів та послідовників. Через різні обставини вони залишили Афіни – одні ще при житті свого вчителя, інші після його смерті. Вони створили власні школи, які мали назву “малих сократичних шкіл”. Та хоча їх об’єднувала спільна назва, але вони мали різну філософську орієнтацію, нерідко виступаючи одна проти одної, так що назва “сократичні” означала швидше певне учнівське відношення засновників цих шкіл до самого Сократа. Найбільш відомими серед них були мегарська, елідо-ерітрейська, кінічна та кіренська школи.
Мегарська школа – історично перша сократична школа, заснована найстарішим учнем Сократа – Евклідом із Мегари. її представниками були Евбулід з Мілету, Стільпон з Мегари. Основною проблематикою школи стала розробка мистецтва дискусії. Для обгрунтування своїх поглядів мегарики наводили приклади, які були протилежними вже існуючим положенням; завдяки цьому виявлялася суперечність поглядів і суджень протилежної сторони і доводилася істинність власних посилок. Іншим способом доведення у мегарській школі було формулювання логічних конструктів у вигляді парадоксів, прикладом яких можуть слугувати парадокси Евбуліда: “купа”, “лисий”, “рогатий”, “брехун”, котрі пізніше стали предметом логічних роздумів.
Елідо-орітрейська школа (Федон з Еліди, Менедемос з Ерітрії) за способом і змістом філософствування була близькою до мегарської. Думки представників цієї школи дійшли до нас фрагментарно, через інших авторів.
Кінічна школа (Антісфен, Діоген із Синопу, Кратет та ін.) сприйняла в основному етичне вчення Сократа, його спосіб життя, різко розходячись з ним в інших питаннях. Так, Антісфен критикував принципи ідеалізму, обстоював точку зору про існування тільки того, що може сприйматися, тобто одиничних речей. Він відкидав ідеалістичну інтерпретацію душі як вічної і безсмертної, характеризуючи її як матеріальну, певною мірою аналогічною тому тілу, в якому вона існує. Інтенсивно займався Антісфен питаннями взаємовідношення одиничних та загальних понять, у сфері етики вершиною доброчестя вважав автономність моральної особистості (автараксії). Загалом кініки відкидали чистоспоживче відношення до життя, слави, почестей, багатства, чуттєвої насолоди. Ідеалом моральності для них було повернення до простого життя, природного задоволення потреб, байдужість до світу, суспільства. Виявляючи своє доброчестя презирливим ставленням до світу, кініки словом і діями повставали проти розкошів та розпусти частини представників свого часу. Виникнувши в IV ст. до н. е., школа кініків проіснувала майже до IV ст. н. е.
Кіренська школа (Арістіпп з Кірени, Феодор Атеїст) дотримувалася матеріалістичної орієнтації, визнаючи реальне існування речей, які даються нам у відчуттях. Самі відчуття кіренці брали за основу етики, яку розглядали як головну науку, а етичні проблеми – основу філософствування. На противагу кінікам вони не відхиляли чуттєвих насолод, а, навпаки, вважали, що насолодження та задоволення становлять щастя людини. Матеріалістичне вчення кіренців нерідко доводилося до відкритого атеїзму. Так, Феодор Атеїст виступав не тільки проти конкретних форм тодішньої грецької релігії, а й принципово заперечував існування богів. Вершиною щастя людини він вважав добрий настрій.
Розвиток філософського мислення в дусі Сократа продовжували не тільки сократичні школи, а й окремі його учні та послідовники, видне місце серед яких зайняли Ксенофонт і Платон.
Ксенофонт (бл. 430 – 354 до н. е.) народився в Афінах, але більшу частину свого життя провів поза їх межами. Член гуртка Сократа, він покинув Афіни ще при житті вчителя, перейшовши на службу до персидського царя Кіра, а потім оселився у Спарті. Написав понад 40 праць, присвячених в основному особистості Сократа та пропагуванню його поглядів. І хоча перу Ксенофонта належить перша економічна праця з обгрунтуванням принципів управління господарством та рабами, але в історію філософії він увійшов саме викладом учення Сократа. Робив він це, на відміну від Платона, без усяких змін і власних доповнень, завдяки чому його праці стали головним джерелом вивчення філософської спадщини Сократа.
Платон (427 – 347 до н. е.) народився у знатній аристократичній родині Афін, яка вела свій родовід від царя Аттики Кодра та Солона. Здобув високу освіту. Філософію вивчав спочатку в учня Геракліта Кротіла, від якого запозичив ідеї об’єктивної діалектики, а потім у Сократа. Після смерті Сократа виїхав до Мегари, але невдовзі повернувся до Афін, зайнявшись літературною та політичною діяльністю. Незабаром здійснив мандрівку до Південної Італії, Сіцилії, де ознайомився з ученням піфагорійців, потрапивши під їхній вплив. У 388 р. до н. е. в Сіракузах Платон брав участь у політичній боротьбі на боці рабовласницької аристократії. За рішенням сіракузького тирана Діонісія Старшого Платон був вивезений на ринок невільників для продажу в рабство. Викуплений кіренцем Аннікеридом, він повернувся до Афін, де в саду Академа заснував свою власну філософську школу, яка отримала назву Академії. Та, бажаючи втілити в життя свої ідеали, Платон знову виїздить до Сіракуз, намагаючись включитись у політичну боротьбу. Поїздка виявилась невдалою, через рік він повернувся до Афін, де й помер, залишивши значну філософську спадщину – близько 36 праць. Платон – єдиний стародавньогрецький філософ, праці якого дійшли до наших днів цілком.
Філософські погляди Платона змінювалися залежно від конкретних умов та етапів його діяльності, від прямої апології Сократа, глибокого осмислення сократівського етичного ідеалізму і його синтезу з ученням Геракліта й Піфагора він дійшов до створення цілісної системи об’єктивного ідеалізму. Продовжуючи лінію Сократа на об’єднання різних форм духовного виробництва, Платон поставив за мету об’єднати впорядкованість космосу як цілого, єдиної живої істоти, з’єднати природне і духовне, матеріальне та ідеальне. Оскільки тільки в думці світ трансформується в об’єкт, виступає як дещо значуще і реальне, то, на думку Платона, самоочевидною реальністю є думка, тоді як реальні речі є чимось вивідним, вторинним. Рубрикація понятійних форм мислення дала можливість йому вперше виділити сітку категорій, основними з яких стали сутність, рух, спокій, тотожність та відмінність. Однак понятійні форми розглядалися ним не як думка про буття, а як саме буття, бутійні онтологічні сутності, що не залежать від сутності речей.
Гіпостазуючи людську специфіку взаємодії з природою, коли людина перед тим, як приступити до конкретної дії, випереджає її ідеально, тобто, коли раніше від професійного, практичного формотворення постає чисто теоретичне, позбавлене всякої предметності, або предметної конкретності, Платон звів світ до сукупності ідей. Ці загальні абстракції, відірвані від чуттєвого світу і протиставлені йому, почали розглядатися як самостійні сутності. Теорія ідей склала основний зміст учення Платона, на якому будувалася не тільки система категорій, а й його онтологія, космологія, гносеологія.
У вченні про буття Платон зберігав уяву своїх попередників про чуттєво-матеріальний космос як абсолют, та на відміну від них розглядав його не просто як емпіричну данність, об’єкт споглядання, а як логічну систему, в якій зорове бачення і абстрактна думка об’єднувалися в дещо ціле. Матеріальність світу, реальність речей при цьому не заперечувалися, однак статус дійсної реальності і дійсної сутності надавався не матеріальному світові, а світові ідей, де перший витлумачувався як тінь другого.
В обгрунтуванні такого розуміння реальності буття і світу Платон спирався на наступні чинники. Засвоївши об’єктивну діалектику Геракліта з його умовою про світ як вічний процес буття – становлення – небуття, він усвідомив і те, що всі процеси і явища матеріального світу минучі, змінні, перехідні. Вони виникають, гинуть і змінюються, а тому не можуть бути справжньою сутністю. На відміну від них ідеї є незмінними, нерухомими, вічними, оформленими і завдяки цим якостям дійсно сутніми, існують поза матеріальним світом і не залежать від нього. Між світом ідей як дійсним, реальним буттям і небуттям (тобто матерією) існує видиме, похідне буття – світ дійсно реальних речей, які сприймаються відчуттями і розділяють дійсне буття від небуття. Отже, реальні речі є поєднанням ідей (дійсного буття) і пасивної, безформної матерії (небуття). Адже тільки тоді, коли безмежність отримує свою певну межу, визначеність, можна не тільки говорити, а й мислити про реальність речей.
Вищим началом, яке дає неподільну побудову “ейдосу”, Платон вважав категорію Першоєдиного, з якого виникає все сутнє, тобто те начало всього сутнього, яке не піддається ніякому визначенню, трансцендентне всякому реальному буттю – не тільки світові, а й логіці цього світу. Як вищий рід буття онтологізоване Першоєдине перетворювалося в абсолютно сутнє, Творця світу (деміурга), а сама діалектика космосу зводилася Платоном до опису його творчості.
На думку Платона, космос один, він вічний і створений Творцем. Центром космосу є Земля, яка оточена планетами і нерухомими зірками. Творець світу є джерелом творення космосу, джерелом руху і змін всякого сутнього. Тільки він є безсмертним, володіє дійсною безконечністю, бо лише йому властива відсутність всякого початку і всякого кінця, тому що з начала з необхідністю виникає все те, що виникло, а саме воно виникнути не може. “Якби, – заявляв Платон, – начало виникало з чого-небудь, воно вже не було б началом. Оскільки воно не має виникнення, то, звичайно, воно незнищуване” . Звідси випливає висновок про те, що все саморухоме безконечне, а те, що передає рух іншому, цей рух перериває. Творець світу повідомляє світові певний порядок і послідовність, завдяки чому космос постає як жива істота, наділена душею і розумом. Душа, як і Творець світу, безсмертна і протистоїть смертному тілу. Безсмертність душі полягає в тому, що небесний обрій містить її в круговому русі, і вона споглядає те, що перебуває поза межами неба.
Відповідно до цього світорозуміння Платон розглядає проблему виникнення живого та його існування. Він вважав, що Творець світу творить спочатку богів, які хоча й не безсмертні, але, завдячуючи їх творенню вищою істотою, не знають смерті і руйнування. Однак із створенням богів космос ще не знає завершення, бо для цього потрібна наявність трьох смертних родів. Створити їх сам Творець не може, оскільки при такому творенні вони будуть подібні до богів і не знатимуть смерті. Відповідно до акту вищого творення ці три роди мають бути створені богами. Щоб у них залишилося дещо безсмертне, божественне, Творець світу вручає богам насіння речей і початок творення, а решту боги добудовують самі, змішуючи смертне і безсмертне. Спочатку боги створюють людей, готують їм їжу, а після смерті беруть їх до себе. Що ж до тварин, то вони виникають як недосконалі модифікації людини відповідно до їх поведінки
В теорії пізнання Платон виступав проти сенсуалізму, заявляючи, що знання мають своїм предметом не природу, а духовні сутності. На основі цього він заперечував роль і значення чуттєвого пізнання, вважаючи, що воно дає лише “копії копій” предметів, не тільки не веде до істини, а й ускладнює її пізнання. Воно є вторинним, несуттєвим і, маючи справу з матеріальним світом, інформує нас лише про видиме буття, а не про буття дійсне. Істинним, дійсним є пізнання розумом, яке проникає у світ ідей.
Свою теорію пізнання Платон зводив до концепції амнезису (пригадування), згідно з якою знання виникає внаслідок того, що душа, перебуваючи в світі ідей, пригадує все, що вона там бачила. Знаряддям, яке допомагає пригадувати те, що бачила душа в світі ідей, є діалектика – мистецтво ставити питання до тих пір, доки людина не дасть на них відповідь, хоча в більш широкому розумінні Платон розглядав діалектику як логічний метод, з допомогою якого на основі аналізу і синтезу понять відбувається пізнання істинно сутнього – ідеї, рух думки від нижчих понять до вищих.
Платон вперше виділяє філософію як самостійну науку, завдання якої – давати людям уяву про світ, пізнання вічної і незмінної ідеї, вищого блага, на основі чого будується певний світогляд, котрий підіймає людину над життєвими потребами.
При розгляді соціальних проблем Платон виходив з того, що людина як індивід не може задовольнити свої потреби і досягти доброчестя. Єдиним способом досягнення і збереження останнього є держава. Проте Платон менше за все цікавився реальним процесом упорядкування суспільства, а будував теорію ідеальної держави, яка випливала з основних принципів його філософії. Відповідно до системи ієрархії ідей і душі ідеальною він вважав державу як суспільне утворення трьох соціальних груп: правителів, у яких переважає розумна душа; воїнів, у яких визначальною частиною душі є воля і благородність; ремісників і землеробів з їхніми перевагами чутливості та прагнення, які мають бути керованими і поміркованими. Цим основним станам держави повинні відповідати і три з чотирьох основних доброчестя: мудрість – правителів і філософів, хоробрість – воїнів, поміркованість – простого народу. Четверте доброчестя – справедливість – Платон розглядав як надстанове, державне, яке не належить до жодного стану. Основні державні форми Платон розділяв на дві групи: ті, що можуть бути прийнятими, до яких він відносив свою ідеальну державу рабовласницької республіки (аристократію), та регресивні, ті, що не можуть бути прийнятими, – тимократію (владу кількох осіб, побудовану на силі, тобто на доброчесті середньої частини душі), олігархію (владу кількох осіб, що спирається на торговців та лихварів), тиранію (диктатуру, спрямовану проти аристократії) і демократію (владу неблагочестивого демосу).
Крім названих вище природних доброчинностей, усвідомлення яких веде до справедливості, Платон в етичному плані особливої ваги надавав набожності, ідею якої ставив вище ідеї добра і краси.
На основі уявлення про ідеальну державу Платон обгрунтовував і свою систему виховання. Згідно з його поглядами, щоб правителі могли виконувати своє призначення мудрого управління державою, вони повинні вивчати діалектику і математику. Воїни мають вивчати гімнастику, поезію, арифметику, астрономію і теорію музики. Самі здібні воїни можуть вивчати діалектику і переходити до стану правителів. Простому народові достатньо оволодіти механічною діяльністю, ремеслами і гімнами на честь богів.
Вершиною розвитку стародавньогрецької філософії стала творчість Арістотеля, який узагальнив і теоретично опрацював надбання попередньої філософської думки, створив саму широку наукову систему з усіх існуючих в античності.
Аристотель (384 – 322 до н. е.) народився у м. Стагірі (Македонія) в родині лікаря Нікомаха. Навчався у Прак – сена, вивчав медицину Гіппократа і натурфілософію Демокріта, зберігаючи до них повагу впродовж всього життя. У 17 років стає учнем Платона, протягом 20 років навчається в його Академії. Перебуваючи під значним впливом учення Платона, Арістотель поступово виробляє свою систему поглядів і розходиться з Платоном, висловивши своє знамените: “Платон мені друг, але істина дорожча”. Залишивши Афіни, деякий час жив в Атарії, потім на о. Лесбос. У 342 р. до н. е. за запрошенням македонського царя Філіппа ІІ став вихователем його сина Александра. Після походу Александра в Азію повернувся до Афін, відкрив свою школу в Лікеї, викладаючи там філософію, риторику, суспільні та природничі науки. Навчання здійснювалося під час прогулянок, а тому, крім офіційної назви, школа Арістотеля отримала назву перипатетичної. Смерть Александра Македонського, зростання антимакедонських настроїв в Афінах змусили Арістотеля перебратися до Халкіди (о. Евбей), де він продовжував свою теоретичну працю. Арістотель залишив після себе близько 150 праць (діалогів, збірників, навчальних посібників, трактатів).
Представник античної філософії зрілої класики, Арістотель синтезував увесь попередній розвиток філософського знання, глибоко й систематично дослідив усі доступні праці своїх попередників, поставив питання про роль філософії як теоретичної науки, покликаної пояснити світ, створив цілісне філософське вчення. Він визначив ряд нових наукових напрямів, систематизував науку, дав класифікацію наук, виділивши вперше предмет і методи більшості з них. Учень Платона, враховуючи досягнення науки і практики того часу, Арістотель виступив з критикою його вчення про ідеї. Обмеженість цього вчення він бачив у тому, що платонівські ідеї замість дійсного пояснення світу ведуть до його подвоєння, ускладнюючи пояснення природи; вони не можуть пояснити сутність речей, бо відриваються від сутності того, чим вони є самі; платонівські ідеї незмінні, нерухомі, а тому вони не можуть пояснити об’єктивної дійсності.
При побудові своєї системи Арістотель виходив з того, що світ (космос) існує об’єктивно як сукупність речей матеріальної природи, які перебувають у стані постійних змін і руху. Центром космосу, який складається з багатьох концентричних сфер, є Земля, що, як і космос, має кулясту форму.
Найближчою до Землі є сфера Місяця, потім Сонця та інших планет, а у найбільшому віддаленні від Землі йде сфера нерухомих зірок. Все в просторі від місячної сфери до Землі наповнене матерією, яка складається з чотирьох елементів: землі, води, повітря, вогню. Простір від сфери Місяця до Сонця, планет і зірок, аж до самої межі космосу, наповнений ефіром, п’ятим елементом надмісячних сфер. Вони незмінні й перебувають у круговому русі, тоді як Земля постійно змінюється, але залишається нерухомою. Матеріальний світ існував і буде існувати, не вимагаючи надуманого світу ідей. Вивчення світу означає пізнання природних предметів та явищ. Це пізнання становить зміст науки, в тому числі й філософії як науки про перші причини і роди буття. Головним ядром філософії Арістотель вважав науку про сутнє (буття), викладаючи його категорії у тій логічній послідовності, в якій вони беруть свій зміст в дійсності. Основою буття Арістотель вважав матерію. Вона існує вічно і не зникає. Якби вона виникала, то потрібно було б шукати її попередників, що суперечить справжньому стану речей.
Основа кожної речі, матерія буває першою і другою. Перша матерія – це матерія не визначена, не оформлена, загальний субстрат, і її не слід ототожнювати з чимось конкретним. У бутті вона проявляється поєднанням чотирьох елементів (землі, води, повітря, вогню). Результат їхніх різних поєднань у різних відношеннях і є буття. Матерія друга – це будівельний матеріал речей, матерія оформлена, визначена завдяки діяльності форми. Остання з потенційного буття утворює дійсне реальне буття, що в своїй конкретності є єдністю матерії і форми. При цьому Арістотель розглядав матерію пасивною, потенційним буттям, буттям можливості, тоді як форму – активною, активним буттям, його активним началом. Як і матерію, форму він поділяв на першу і другу. Перша форма позбавлена матеріальності, найбільш досконала, той верховний розум, який мислиться сам і не піддається ніяким змінам, а друга – це форми конкретних речей, які задають їх визначеність.
У вченні про буття Арістотель виступав як діалектик, наголошуючи, що воно перебуває у стані постійних змін, руху, завдяки чому йде становлення буття. Рух Арістотель пов’язував з конкретними формами буття, вказуючи, що поза речами руху не існує. Рух “був в усі часи і в усі часи буде”, а його джерелом є співвідношення матерії і форми, де друга діє на першу, викликаючи певні зміни, і там, де немає зіткнення матерії і форми, немає і самого руху. Доходячи здебільшого до розуміння руху як саморуху, Арістотель тим наче допускав існування першого двигуна – Бога, який служить зовнішньою причиною всякого руху, тоді як йому цей рух не повідомляється. Він доходив до розуміння руху як зміни загалом, перетворення потенційного буття в актуальне, реалізацію здійснення сутнього.
Даючи одну з перших класифікацій форм руху, Арістотель найбільш загальними з них вважав субстанційний (виникнення і знищення), кількісний (збільшення і зменшення), якісний (перехід однієї речі в іншу), просторовий (зміна місця). Арістотель наголошував, що всякий рух відбувається завдяки наявності певної причини, а саме: матеріальної, формальної, діючої, конечної. Матеріальна причина міститься у першій матерії, є потенційною причиною. Формальна пов’язана з формою, тим активним принципом, який творить з матерії дійсну реальність. Діюча причина також з’єднана з джерелом руху, процесом переходу можливості в дійсність. Конечна причина пояснює мету і сенс руху, реалізацію мети, яку Арістотель називає ентелехією. Вказуючи, що потрібно знати всі причини, вирішальне значення він все ж надавав формальній і конечній.
Водночас, поставивши питання про причинність, Арістотель визнавав об’єктивність необхідності та випадковості, називаючи необхідністю те, що повинно бути обов’язково, або чого не може не бути, фактично розуміючи під необхідністю діяльність форми. Випадковість виступала тут як діяльність матерії, опір формі, те, що може бути іншим. При розгляді проблем буття Арістотель ставив питання про тісний зв’язок конкретного буття з часом і простором, наголошуючи на їх тісному взаємозв’язку з рухом. Час він визначав як число руху, що проявляється відносно попереднього і наступного, а простір витлумачував як особливу реальність, котра проявляється у русі тіл, існуючи незалежно від них.
Основні положення теорії пізнання Арістотеля органічно випливали з його розуміння душі, взаємозв’язку душі й тіла. В цілому він дотримувався точки зору, що душа властива всім об’єктам, які належать до живої природи, тобто рослинам, тваринам і людині. Відповідно до цього виділяв три рівні душі: вегетативну (душа рослин як певна здатність до життя), чуттєву (тваринна душа), розумну (властиву тільки людині). Підкреслюючи взаємозв’язок душі й тіла і наголошуючи на тому, що діяльність душі зумовлюється станом тіла, у якому душа не існує без матерії, Арістотель розглядав душу як пануючий принцип, а тіло – принцип підлеглий, оскільки “душа є причина і начало живого тіла”, “причина як те, звідки рух, як мета і як суть одухотворених тіл”. Наявність різних частин душі зумовлює їх відношення до світу. Сприйняття – це здатність відчувати характерні для нижчих частин душі, тоді як здатність мислити є функцією душі розумної. В широкому розумінні розумну душу Арістотель розглядав як ту частину, яка пізнає і мислить. Якщо відчуття тісно і нерозривно пов’язані з тілом, то розум (розумна душа) не зв’язаний з тілесністю. Звідси розуміння Арістотелем процесу пізнання. Він визнавав первинність матеріального світу по відношенню до сприймаючого суб’єкта, вважаючи основним і першим рівнем пізнання чуттєве пізнання, за допомогою якого ми отримуємо знання конкретного буття, оволодіваємо одиничним, індивідуальним. Досягнення загального є привілей розуму, який спирається на чуттєвий досвід.
Конкретними ж шляхами пізнання Арістотель вважав відчуття як пізнання конкретного буття, що дає одиничні поняття: уявлення – повторення в мозку людини взаємодії відчуттів; досвід – результат повторення відчуттів та уявлень; мистецтво і науку. Чуттєве пізнання, на його думку, є в основному істинним, а помилки виникають тоді, коли пізнання від відчуттів і сприйняття переходить до уявлень. Помилки долаються поєднанням чуттєвого сприйняття предмета з відповідним поняттям, завдяки чому істина постає як відповідність думки предмета. Досягнення істини є прерогативою наукового пізнання. Оскільки відчуття дають нам знання одиничного, а завданням науки є досягнення загального, то вищим ступенем пізнання є раціонам, не знання у формі понять. Щоб проникнути у сутність предмета і явища, треба абстрагуватися від конкретного, звести все до загального, що й досягається методом індукції. Однак цей метод є лише одним з можливих, підпорядкованих. Загальні поняття мають надприродний характер, доведені раніше, а тому в процесі пізнання потрібно йти від загального до одиничного, тобто спиратися на метод дедукції. Цей метод у філософії Арістотеля є основним методом наукового пізнання як мети душі на розуміння загальних уявлень.
Арістотеля, з повними на те підставами, називають творцем логіки. Саме він вперше виділив логіку як особливу науку, знаряддя наукового пізнання, зробив її керівництвом і засобом наукового дослідження. Він виділив основні форми мислення (поняття, судження, умовиводи), сформулював основні закони логіки (закон тотожності, закон протилежності та закон виключеного третього). Важливим доробком Арістотеля в галузі логіки стали обгрунтування першої наукової теорії про категоричні силогізми, розробка правил дефініції і визначення понять, принципів побудови наукової систематики.
З ученням Арістотеля про силогізми, розробкою загального методу пізнання пов’язані рубрикація понятійних форм, вичленувания категорій як родових понять не тільки на рівні буття, а й сутності. Такими категоріями Арістотель називав сутність, місце, час, якість, кількість, відношення, дію, положення, володіння, страждання. Характерно, що на відміну від Платона, який онтологізував категорії, Арістотель розглядав їх і як роди буття, і як роди пізнання, завдяки чому вони набували як онтологічного, так і логіко – гносеологічного статусу, виступаючи основними родовими поняттями, в яких відбивалися властивості буття і їхні відношення, сутність речей у певному аспекті й з певного боку. Розробка логіко – методологічного аспекту категорій, його вихід у методологію наукового пізнання виявили значний вплив на вивчення природи, в тому числі й органічної, за що Арістотеля з повними підставами називають “батьком біології”. Він дав одне з перших визначень життя, висунув принципи класифікації живих істот, загальне уявлення про походження живих форм і їх генетичний взаємозв’язок у вигляді “природної драбини”, заклав основи ембріології як науки, чим зробив значний крок в обгрунтуванні концепції епігенезу і трансформації.
Однак, як і його попередники, Арістотель не ставив питання про рух сутності, яка залишалася для нього стабільною і незмінною. Вважаючи головною особливістю сутності те, що “як тотожна і одна за числом, вона через власні зміни нездатна протиставлятись”, він обмежився висновком: для категорії сутності руху не існує, бо суттєве їй не протилежне. Такий висновок призвів до того, що жива природа описувалася ним не в динаміці, а в статиці, описового підходу до дослідження живої природи. Телеологія, переоцінка силогізмів і дедукції у поглядах Арістотеля пізніше були використані для відродження містичних ірраціоналістичних учень у період розвитку середньовічного світогляду.
Значне місце в творчості Арістотеля займало вчення про розвиток та організацію суспільства, походження та сутності держави. Вірний своєму методологічному підходу, він звертався до пізнання дійсності й при формуванні своїх поглядів на ідеальну державу: вивчив широкий матеріал з історії політичної організації грецьких полісів, описав майже 150 держав з різними формами правління. Розглядаючи людину як політичну тварину, Арістотель вважав, що держава властива людям від природи, формується для досягнення блага. Людина, з його точки зору, не може жити, щоб не дати собі подібної істоти. Ось чому першою формою держави виступає сім’я, завдяки якій виникають поселення. З розвитком обміну виникає і сама держава як форма спілкування кількох поселень, общин. Форма держави залежить від розстановки політичних сил.
Державні форми можуть бути правильними і неправильними. До перших Арістотель відносив монархію, аристократію, республіку, до других – деспотію, олігархію і демократію. Син свого часу, Арістотель послідовно захищав рабовласницький лад, який він вважав природним станом організації людства, стверджуючи, що уже з самого народження одні істоти мусять підкорятися, а інші – панувати, одні стають рабами, а інші займають панівне становище, стають рабовласниками. Водночас, стверджуючи, що суспільство вільних людей має складатися з трьох станів (багатих, бідних і середнього стану), він різко виступав як проти крайнього багатства, так і крайньої бідності.
Велике багатство Арістотель розглядав як наслідок протиприродного способу збагачення, що суперечить людському розуму і державній будові, а зовсім бідних він вважав громадянами нижчого гатунку. Найкраще функціонування держави він пов’язував з діяльністю середнього класу (стану), вбачаючи головне завдання держави у запобіганні надмірному нагромадженню майна, надмірному зростанню політичної влади в руках окремих громадян, утриманню рабів у покорі. Ідеальною Арістотель бачив таку державу, яка забезпечує максимально можливий рівень щасливого життя для найбільшої кількості вільних громадян з їх обов’язковою участю у житті держави, передусім політичному.
Звертаючись до реального життя, Арістотель шукав обгрунтування і для своїх етико – моральних поглядів, виводячи моральні принципи із становища людини в суспільстві та її відношення до держави, яка вимагає від своїх громадян певних доброчинностей, без яких неможливе досягнення благоустрою суспільства. Ці доброчинності він розділяв на розумні, які відносяться до розумової та інтелектуальної діяльності і виникають завдяки навчанню, та етичні, що пов’язані зі звичками людини. Обстоюючи принцип активності людини, основу доброчинності, благополуччя її життя Арістотель вбачав у поміркованості, відмові від крайностей.
Філософія Арістотеля, завдячуючи фундаментальності теоретичних узагальнень і переосмисленню поглядів своїх попередників, стала не тільки завершенням античної філософської думки, а й основою подальшого розвитку світової духовної культури, формування ряду філософських напрямів. Природно, що відношення до неї у різні історичні епохи було неоднакове, як і неоднакове було ставлення до самої філософії. Проте і сьогодні, переосмислюючи багато проблем, ми нерідко звертаємося до творчої спадщини цього видатного мислителя. Творчість Арістотеля підвела підсумок класичної стародавньогрецької філософії, за якою наступив її елліністичний період.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)