Вступ до філософії – підручник
РОЗДІЛ VIII
НІМЕЦЬКЕ ПРОСВІТНИЦТВО XVIII СТ. ТА НІМЕЦЬКА КЛАСИЧНА ФІЛОСОФІЯ (КІНЕЦЬ XVIII – ПЕРША ПОЛОВИНА XIX СТ.)
Антропологічний матеріалізм Фейєрбаха. Криза класичної філософії
Людвіг Андреас Фейєрбах (1804 – 1872) народився в сім’ї криміналіста у м. Ландсхуті (Баварія). Після закінчення місцевої гімназії 1823 р. вступив на теологічний факультет Гейдельберзького університету. Згодом перейшов до Берлінського університету, де слухав лекції Гегеля. Під їх впливом і формувалися погляди Фейербаха.
Початок і розвиток філософської діяльності А. Фейєрбаха припадають на період глибокої кризи класичної філософії. Гіпертрофований раціоналізм та рафінований ідеалізм виявляють свою принципову обмеженість. Перетворення філософії Гегеля у 20-ті роки XIX ст. на офіційну філософію пруської монархії викликало сильну і стійку реакцію. Проти гегелівського панлогізму виступили романтики Ф. Шлегель, який видав “Філософію життя” (1828), брати Гумбольдти, Ф. Шлейєрмахер. Вони закликали виходити з чуттєвої реальності, природи. Проти гегелівської абсолютизації розуму виступив молодий Артур Шопенгауер, який протиставив розумові волю.
Сильним ідейним опонентом Гегеля протягом багатьох років був Шеллінг, котрий в останній період своєї творчості протиставляв логіцизмові колишнього друга свою філософію одкровення людини людині. Полеміка пізнього Шеллінга з філософією Гегеля справила великий вплив на молодого Ф. Енгельса – одного з основоположників філософії марксизму – некласичної філософської доктрини. Одночасно з Енгельсом лекції Шеллінга у Берліні (1841) слухав датчанин Серен К’єркегор. Він протиставив класичному раціоналізмові гегельянства та теології пізнього шеллінгіанства свою, теж некласичну філософію – екзистенціалізм.
У жорсткій полеміці з класичним раціоналізмом та логіцизмом у ці ж часи народжується інша впливова посткласична філософська доктрина – позитивізм О. Конта, Дж. С. Мілля, Г. Спенсера та інших. В аналогічних умовах з’являється так званий “вульгарний” матеріалізм Л. Бюхнера, К. Фогта, Я. Молешотта, який прагнув підмінити рафіновано – раціоналістичну філософську класику природознавством. Поглибленню кризи класичної філософії сприяли і послідовники Гегеля, особливо младо – гегельянці Д. Штраус, Б. Бауер, які прославилися своїми лівими поглядами та атеїзмом. Дослідники вважають, що саме праця Д. Штрауса “Життя Ісуса” (1835) зламала офіційну гегелівську традицію.
Незважаючи на те, що в буремній філософській атмосфері Німеччини, в яку був занурений і Л. Фейєрбах, вже зароджувалися вихори нових, некласичних філософських течій, він починав як ідеаліст, послідовник і учень Гегеля. Але досить скоро філософ відійшов від правовірного гегельянства. Поштовхом для цього стала проблема людини. Готуючи лекції, які він читав у Єрлангені, філософ помітив, що ні Гегель, ні теологія не знають і не відображають дійсної людської істоти. Місце останньої займають прозорі абстракції, крізь які людина постає простим “гвинтиком” системи, виконавцем задуму абсолютної ідеї. Вже у “Думках про смерть та безсмертя” (1830) Фейєрбах дійшов висновку: конкретною істотою індивіда робить лише любов, оскільки вона є вершиною людської чуттєвості. Чим глибший предмет любові, тим вона сильніша, а цією силою визначається цінність любові: чим більше ти віддаєш самого себе, тим істинніша твоя любов. Неможливо любити без самовіддачі. Самовідданість, з якою пов’язується любов, розкриває людину як чуттєву дійсну істоту, означає одночасно самоздійснення людини, робить її образом “сутності всіх сутностей” – Бога. Сам Бог є любов, і людина, яка любить, причетна до нього.
Повний розрив Фейєрбаха з гегельянством та ідеалізмом знаменувала його стаття “До критики філософії Гегеля” (1839). У ній автор критикував не лише Гегеля, а й Шеллінга. Останній тяжіє до східної мудрості, його філософія утверджує спокій і загальну єдність. Гегель – уособлення Заходу, його думка все розчленовує, у всьому бачить різноманітність, пурхає, як метелик. Саме у Шеллінга Фейєрбах запозичив головний аргумент проти Гегеля, який зробив початком своєї системи “чистого буття”, що збігається з “ніщо”. Слідом за Шеллінгом філософ заперечував Гегелю: буття не може бути “чистим”, його не можна відірвати від його ж носія. Буття єдине із своїм носієм. Таким носієм буття повинна бути матеріальна, чуттєва природа.
З точки зору Фейєрбаха, ідеалізм, який заперечує самоцінність природи, стверджує її вторинність і залежність від ідеї, є не що інше, як раціоналізована релігія. Дійсна філософія протилежна релігії. В основі останньої лежить віра, в основі філософії – знання, прагнення розкрити дійсну природу речей. Тому найперше завдання філософії, вважав Фейєрбах, є критика релігії.
Релігія розтинає світ людини навпіл; поряд з дійсним виникає умоглядний світ, який панує над першим. Аналогічно “теологія роздвоює і відчужує людину”. В релігійних віруваннях, стверджував Фейєрбах, людина об’єктивує, опредмечує свою недовершеність; усі нерозв’язані земні проблеми вона переносить на небо. Безконечна, або божественна, сутність, писав філософ, – духовна сутність самої людини, яка, однак, відокремлюється від людини і уявляється самостійною істотою. Так виникає стійка ілюзія: справжній творець Бога – людина – розглядається як його творення, ставиться в залежність від нього і позбавляється свободи і самостійності.
Для звільнення від таких ілюзій, на думку Фейербаха, необхідно зрозуміти, що людина – не творення Бога, а частина, причому найбільш довершена, вічної матеріальної природи.
Такі погляди на природу як істинного носія буття, самоцінну і первинну реальність відрізняються від поглядів просвітників. Природа, за Фейербахом, є не механізмом, а складним організмом, який живе за своїми власними законами. Ставлячи органічне буття природи у центр своїх інтересів, філософ інколи називав розроблену ним форму натуралізму “органіцизмом”. Така увага до переважно живої, органічної матерії пояснюється тим, що у центрі його системи стоїть людина – єдиний, універсальний і найвищий предмет філософії.
Нова філософія, стверджував Фейербах в “Основах філософії майбутнього” (1841), має своїм принципом не абсолютний, тобто абстрактний, дух, не розум сам по собі, а дійсну і цілісну істоту – людину. Навіть природу, на його думку, треба розуміти лише як базис людини. Нова філософія робить людину виключним, універсальним предметом філософії, а антропологію – універсальною наукою.
Редукція (зведення) буття взагалі до людського буття лежить в основі антропологічного матеріалізму Фейербаха. Сам філософ не прийняв терміна “матеріалізм”, скомпрометованого “вульгарними” матеріалістами. До того ж він прагнув вийти за межі класичного розмежування головних філософських течій, у самій назві концепції відобразити її принципову посткласичність.
Вихідною позицією дотеперішньої філософії, писав Фейербах у “Основних положеннях філософії майбутнього”, була така: “Я” – абстрактна, лише мисляча істота; тіло не має відношення до моєї сутності; що ж стосується нової філософії, то вона виходить з положення: “Я” – справжня чуттєва істота; тіло входить до моєї сутності; тіло в повноті свого складу і є моє Я, становить мою сутність. Попередній філософ, щоб захиститися від чуттєвих уявлень, щоб не забруднити чистих понять, мислив у безперервній суперечності й розбраті з почуттями, а новий філософ, навпаки, мислить у мирі й згоді з почуттями.
Людина відрізняється від тварини зовсім не одним лише мисленням. Скоріше все її єство відмінне від тваринного. Зрозуміло, той, хто не мислить, не є людиною, але не тому, що причина лежить у мисленні, а тому, що мислення є неминучий результат і властивість людської істоти. Людина не є окремою істотою, подібною до тварин; вона – істота універсальна, безмежна і вільна. І ця свобода не зосереджена в якійсь особливій здатності – волі, а також ця універсальність не покривається особливою здатністю сили думки, розуму, – ця свобода і ця універсальність захоплюють всю її істоту.
Мистецтво, релігія, філософія або наука є виявами або розкриттям справжньої людської сутності. Людина, завершена, дійсна людина лише та, яка володіє естетичним або художнім, релігійним або моральним, а також філософським або науковим смислом. Взагалі лише той є людиною, хто не позбавлений жодних істотних людських властивостей. “Я – людина, і все людське притаманне мені”. Цей вираз, якщо взяти його у загальному, найвищому смислі, є лозунгом сучасного філософа.
Л. Фейєрбах зробив надзвичайно важливий висновок, який справив значний вплив на подальшу філософську антропологію, екзистенціалізм, персоналізм та інші напрями. Людина як найвищий предмет філософствування є не лише індивідуальністю, окремою чуттєвою істотою. Її сутність – в єдності з іншими людьми, що виявляється у зв’язку між “Я” і “Ти”. Проте ця єдність спирається лише на реальну відмінність між “Я” і”Ти”.
Антропологічний принцип Фейєрбаха та інтерсуб’єктність “Я” – “Ти” наклали відбиток на інші розділи філософії. Так, у теорії пізнання вони спричинили нове розуміння об’єкта. За Фейєрбахом, поняття об’єкта спочатку формується у досвіді людського спілкування, а тому першим об’єктом для кожного є інша людина, “Ти”. Саме любов до іншого – шлях до визначення його об’єктивного існування, а відтак – до визнання існування зовнішніх речей взагалі.
Вищезазначені нововведення Л. Фейєрбаха зумовили також модифікацію форми діалектики. Якщо у Гегеля вона була вченням про саморух понять, їх взаємоперехід, взаємосуперечливість, заперечення і зняття, то фейєрбахівська діалектика прагне відобразити єдність відмінних “Я” і “Ти”, їх діалог. Фейєрбах критично ставився до ідеї Гегеля про єдність протилежностей. Він вважав, що безпосередня єдність протилежних визначень можлива і дійсна лише в абстракції. Лише час є засобом з’єднання в одній істоті протилежних або суперечливих визначень відповідно до дійсності.
Діалектика стає у Фейєрбаха суб’єктивною діалектикою зміни внутрішніх станів індивіда, що зумовлюються спілкуванням та діалогом з іншими людьми. Мислитель антропоморфізує суперечність; остання є виявом складності й суперечливості людських стосунків.
Етика Фейєрбаха – евдемонізм, тобто вчення, яке обгрунтовує моральність як прагнення до щастя. Філософ переконаний, що лише “суспільна людина” є людиною, індивіди живуть і можуть бути щасливі лише в спілкуванні з іншими. Якщо поза “Я” немає “Ти”, то немає і моралі. Індивідуальне прагнення кожного до щастя Фейєрбах доповнив загальнозначущим моральним імперативом: “Моя моральна вимога до людей обмежується лише тим, щоб вони не робили нічого злого”. Дотримання даного імперативу сприяє розв’язанню суперечностей у стосунках між людьми, допомагає утвердженню гармонії в їхніх душах.
Як яскраве вираження кризового стану класичного раціоналізму в середині XIX ст., філософія Л. Фейєрбаха зробила і свій внесок у поглиблення цієї кризи. Вона розбудила значні інтелектуальні сили, які не лише довершили критику попередніх поглядів, а й створили нові оригінальні посткласичні напрями, які стали провідними у філософії XX ст.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)