Ціннісні орієнтири людського життя

Філософія посбіник

Тема 8. ФІЛОСОФСЬКА АНТРОПОЛОГІЯ

§ 3. Питання сенсу людського буття

Ціннісні орієнтири людського життя

Ціннісна орієнтація – це вибіркове ставлення до носія цінності, який може бути реальним предметом задоволення потреб окремої людини чи соціальної спільності. В ціннісній орієнтації акумулюється життєвий досвід людей. Наявність усталених ціннісних орієнтацій свідчить про зрілість людини як особистості. Виявляються вони в діяльності та поведінці людини. Вони є своєрідним індикатором ієрархій переваг,

які людина надає матеріальним чи духовним цінностям у процесі своєї життєдіяльності. Ціннісна орієнтація, сформована на рівні переконань, адекватно виявляється в реальній поведінці й діяльності людини.

Діяльність людини невіддільна від ціннісної орієнтації, яка спирається на ціннісні уявлення. Ціннісна орієнтація завжди має індивідуальний характер. На відміну від неї, ціннісні уявлення, хоч і здаються людині суто індивідуальними, насправді ж завжди є типовими уявленнями певних соціальних груп, представником яких є певний індивід. Вони є зовнішніми стосовно конкретного індивіда, який може привласнити

їх шляхом засвоєння. У такий спосіб забезпечується механізм взаємозв’язку і взаємодії індивіда й суспільства, одиничного і загального, внутрішнього й зовнішнього.

Своєрідною моделлю становлення ціннісної орієнтації особи виступають її життєві плани, які є прерогативою індивідуальної сві-домості. Вони діалектично поєднують найближчі цілі з широкою програмою дій на віддалене майбутнє, суб’єктивний світ людини, її прагнення й ідеали з реальними життєвими обставинами. Об’єктивні умови, які є первинними щодо суб’єктивних планів, змушують людину будувати своє майбутнє з урахуванням реальних можливостей.

Отже, життєві плани – це відображення в індивідуальній свідомості панівних суспільних відносин, специфіки соціального стану, особливостей мікросередовища та інших чинників, які зумовлюють ймовірність реальної життєвої програми індивіда. Життєві плани можуть спонукати людину до діяльності з метою подолання меж свого наявного буття, оскільки під впливом суспільства вона сформувала певні прагнення, виробила відповідні настанови тощо. У цьому розумінні життєві плани не тільки відображають об’єктивні обставини, але певною мірою і створюють їх. Ціннісна орієнтація формується на підгрунті базових (основних, ключових) цінностей, зміст і співвідношення яких в історії як окремої людини, так і людства в цілому, надзвичайно різноманітні. Ціннісні орієнтації визначають смисл життя людини.

У різні часи (епохи) у різних адресатів цінностей – окремої людини чи соціальних спільностей – орієнтації були різними. Вони спрямовували свого адресата або на потойбічний світ, або на особисте життя, або ж на суспільство, до якого він належав. У першому випадку чітко простежується ціннісна орієнтація релігійного та об’єктивно-ідеалістичного типу. Гносеологічно це пояснити неважко. Обмеженість людських знань про природу як Всесвіт, залежність людини від тематичних (для неї) сил природи, вічність Світу в часі і його нескінченність (безмежність) у просторі – що є апріорно очевидним – змушують її схилятися перед ним. Людина відчуває і переживає страх перед таємничими силами природи. Будучи незадоволеною своїм “поцейбічним” життям, не знаходячи виходу із структури, в якій опинилася, але продовжуючи пошук такого виду, вона змушена апелювати до “потойбічної” сили. Для такої людини остання надія – знайти порятунок десь “там”, оскільки в реальному оточенні вона його не знаходить. Саме ось “та” сила і є основною (якщо не єдиною) цінністю, на яку орієнтується людина. У другому випадку людина зорієнтована на себе (за формулою “на Бога надійся…”), розраховує на власні сили.

На нашу думку, важливим при цьому було б дослідження аксіологічного аспекту проблеми духовного світу людини, зокрема її світогляду. Специфіка останнього полягає в тому, що його предметом є не просто світ речей та явищ, не абстрактний світ загалом, який протистоїть людині, і не сама людина, а людина стосовно світу, який відображається в її свідомості через його значущість для суб’єкта відображення і для суспільства загалом.

При світоглядному відображенні людина не просто пояснює дійсність як позалюдське буття, а й оцінює її через призму індивідуального і соціального досвіду, суспільних потреб та інтересів, виражаючи при цьому певне ставлення до неї, мотивуючи необхідність перебудови її в потрібному для себе напрямі. Ціннісно-орієнтаційна (аксіологічна) функція світогляду є однією з провідних серед інших його функцій. У світогляді людини навколишній світ відображається не сам собою, поза залежністю від людини, а через призму її інтересів, завдяки чому вона стає реальною силою, здатною перетворювати дійсність у бажаному для себе напрямі.

Розуміння суб’єкта пізнання як суспільного індивіда передбачає не пасивно-споглядальне відображення світу, а критично-творче його перетворення в процесі суспільної практики. При світоглядному відображенні людина не просто споглядає, пояснює дійсність у чистому її бутті, а оцінює через призму індивідуального і соціального (можливо, навіть історичного) досвіду, з позиції суспільних і особистих потреб та інтересів, виражаючи при цьому відповідне ставлення до неї, мотивуючи певним чином необхідність її перетворення. Це пояснюється насамперед тим, що в процесі трансформації знань у світогляд беруть участь не тільки розум (тобто раціональна сфера духовного світогляду особи), а й чуттєво-емоційна та вольова сфери. Те чи інше явище суспільного життя – як і особистого – сприймається людиною через призму її почуттів, що стає можливим лише при суб’єктивному переживанні актуальних подій, при особистій зацікавленості в тому, що відбувається. Людина оцінює навколишню дійсність, формує своє ціннісне відношення до неї. Відбувається процес, у якому формується соціальна настанова, внутрішня готовність людини до дії відповідно до засвоєних знань. Такі знання перетворюються в переконання лю-дини, стають її життєвими правилами, духовною основою життєвої позиції.

Так, переконання людини (на особистому рівні вони синтезуються у світогляд) є своєрідним сплавом раціонального, чуттєвого, емоційного і вольового. Виявляються вони як ціннісні орієнтації особи і як такі, що регулюють її свідомість, поведінку і діяльність. Світоглядна позиція завжди є діалектичною єдністю гносеологічного й оцінкового моментів, пізнання і тлумачення, знання й усвідомлення навколишнього світу. Ця специфічна риса світоглядного відображення є загальною. Вона відрізняє світогляд від наукового пізнання, хоч і не може бути основою для їхнього принципового протиставлення, бо наукове пізнання теж супроводжується ціннісними судженнями і доповнюється ними. При світоглядному відображенні суб’єкт, вступаючи у відношення з об’єктом (іншим суб’єктом), єднаючись з ним, прагне відобразити його точку зору, а також з’ясувати потреби (інтереси, бажання, прагнення, цілі, ідеали) тієї соціальної групи, представником якої є сам. Тому важливою особливістю світогляду є його ціннісний, аксіологічний характер.

Виступаючи загальним орієнтиром у житті людини і регулятивним чинником її фактичної поведінки, світогляд виражає розуміння й оцінку найважливіших явищ суспільного життя. Головне його призначення полягає в тому, щоб правильно орієнтувати людину в надзвичайно складних ситуаціях розвитку як навколишньої дійсності, так і буття самої людини. Він потрібен людині для того, щоб вона могла правильно оцінювати значення соціальних процесів і власних вчинків, спрямовувати свою життєдіяльність згідно з тенденціями і закономірностями суспільного прогресу. Звідси стають зрозумілими вимоги до сучасної школи, в тому числі й вищої, яка покликана дава-ти молоді основи знань, виробляючи в неї вміння самостійно оцінювати життєві явища. Кожний індивід на відповідному етапі соціалізації відчуває потребу особистісного сприйняття певних норм, ідеалів, тобто потребу в науковому світогляді.

Потреба людини в науковому світогляді пояснюється низкою факторів. По-перше, будучи специфічним утворенням у свідомості людини, світогляд є таким компонентом духовного світу людини, в якому синтезуються, інтегруються інтелектуальні, морально-політичні й емоційно-вольові можливості індивіда. Саме тому світогляд функціонує як струнка система переконань, особистісних установок, пов’язана з практично-перетворювальною діяльністю і стимулює її. По-друге, світогляд слугує способом узагальненого усвідомлення людиною свого ціннісного відношення до дійсності. По-третє, світогляд, до якого людина приходить у підсумку великої і важкої свідомої роботи, в загальній структурі соціальних якостей особи виконує провідну роль. Він інтегрує в життєву позицію її різноманітний індивідуальний і соціальний досвід з питань пізнавального й емоційно-оцінного освоєння дійсності. Особистістю може бути тільки людина, яка має своє соціальне “Я”, тобто свій світогляд, своє яскраво виражене відношення до життя, усталену (стійку) позицію. По-четверте, у змістовому плані світогляд є системою ціннісних орієнтацій людини. Формуючись на основі актуальних потреб, здібностей, нахилів і переконань людини, ціннісна орієнтація організовує і спрямовує її суспільну поведінку, соціальну діяльність, обгрунтовує вибір найбільш раціональних шляхів і засобів реалізації сутнісних сил людини. Вона функціонує як своєрідна вісь структури особи; осередок її життєвої позиції. Навколо ціннісної орієнтації групуються почуття і помисли людини. Людина відчуває потребу в науковому світогляді тому, що проблема світогляду, по суті, є проблемою самої людини. Ця проблема безпосередньо пов’язана з такими життєво важливими пи-таннями, як усвідомлення й розуміння людиною свободи і необхідності, цінності й оцінки, сущого і належного; перспективне бачення своїх життєвих цілей і смислу буття; уміння вибирати доцільні засоби активізації своєї позиції.

Як особлива форма суспільної свідомості людини світогляд формує спрямованість, тип активності особи, її натуру як діяча. На підставі світогляду людина формує головні орієнтири життєдіяльності – цілі, ідеали, критерії оцінки й особистого вибору, життєві проекти і т. п., приймає ті чи інші життєво важливі рішення, їхня реалізація і становить смисл життя людини. У третьому випадку переважає орієнтація на суспільство. Це відбувається тоді, коли у людини послаблюється віра в авторитет “святого духу” (свідченням чого може бути процес секуляризації) або ж вона втрачає (втратила) віру у власні сили. Тоді вона переорієнтовується на суспільство як основну цінність.

Людина живе в суспільстві, ставить перед собою цілі й прагне їх здійснити, шукає смисл життя, своє призначення у своїй же діяльності. За тим, у чому людина бачить сенс свого життя, які цілі переслідує, якими засобами намагається їх досягти, тобто на що спрямовані сутнісні сили людини як діяча, можна судити про саму людину, про її ціннісну сутність, про її мораль, місце в суспільстві (колективі), її цінність для життєдіяльності інших людей, серед яких вона живе.

Отже, характер діяльності людини в системі суспільних відносин як об’єктивоване в діях і вчинках суб’єктивне розуміння нею мети свого життя є синтезованим критерієм її суспільної цінності як особи. Виходячи з гармонії особистих і суспільних інтересів, індивід формує суспільний ідеал, який і є його життєвим орієнтиром, дороговказом у житті. Тут ми вже виходимо на надзвичайно складну проблему, яка вимагає свого дослідження, – діалектики потреб та інтересів у динамічній системі “людина – колектив – суспільство”. Проблема органічного поєднання ціннісних орієнтацій на самоцінність світу, на зобов’язання людини перед суспільством і самореалізацію зберігає свою актуальність і чекає на своїх дослідників. Актуальність її підсилюється ще й тим незаперечним фактом, що історія розвитку суспільства підійшла до межі, коли проблема орієнтації окремого індивіда (соціальної спільності) на загальнолюдські цінності стала безальтернативною.