Філософія світ людини
Особистісні виміри людського: духовність, свобода, творчість, моральність
Духовність як безупинна турбота людини про себе
Якщо духовне життя людини – своєрідна внутрішня дійсність, не менш (принаймні!) значуща, ніж світ, котрий довкіл людини, то й клопотів вона завдає також принаймні не менше. Якщо “мікрокосм” є середовищем, де людина “програє”, “моделює” будь-які варіанти світо порядку та розмаїття способів свого життя у ним (розмаїття типів власної поведінки), то й значущість його воістину
Кожен з нас знає хвилини, коли він немовби віч-на-віч, наодинці з Космосом… Літній вечір, пагорб, на котрому ти присів, ущухла суєта, заволоклося темрявою все минуще, що відволікає твою увагу від неминущого, ти дивишся на міріади зірок над собою, бачиш Чумацький шлях і раптом прозріваєш – адже то твій шлях. Куди бредеш ним, чоловіче? Чи маєш лад у власній душі, співмірний отому космічному ладові? Чи його даруєш світові, чи допоміг ти “обладнатися” ще бодай хоч одній душі… Так поєднуються для кожного з нас духовність та душевність, так кожна пересічна людина стає хоч трохи – а філософом,
Звідки ж він виростає, отой моральнісний закон? Коли вище мовилося про те, як мислив співвідношення “людина-світ” Мартін Гайдеггер, ми привертали увагу до ключового поняття, що ним позначив німецький мисленник справді людське ставлення людини до світу, – турбота.
Але, якщо такою важливою є турбота про те, що поза людиною, наскільки ж важливою є її здатність турбуватися про саму передумову отієї, спрямованої назовні, турботи. Як сказав би психолог, передумовою турботи “екстравертної” є “інтровертна” турбота. Чи не є ця остання свого роду синонімом духовності?
У лекціях з теми “Герменевтика суб’єкта”, читаних 1982 року в Коллеж де Франс, Мішель Фуко слушно зауважує, що духовність – не що інше, як спрямування людиною погляду всередину себе. Він посилається на твердження Платона, котрий бачив не лише суто моральні або інтелектуальні, або лише “інтровертні” наслідки такої здатності, але й наслідки “екстравертні”, зокрема політичні: я повинен турбуватися про себе, щоби бути здатним управляти іншими людьми та державою. Така турбота передбачає: здатність до духовної концентрації, здатність любити істину й платити високу ціну за її осягнення, здатність абстрагуватися від усього другорядного, навіть здатність до терплячості у знесенні страждань, до аскези та зречення багато від чого. Духовність є тим пошуком, тим досвідом, що завдячуючи їм людина чинить у самій собі перетворення, необхідні для осягнення істини, проте особливої: М. Гайдеггер поіменував її “істиною буття” – як того, котре довкіл людини, так і буття прихильної до нього оцієї, неповторно-конкретної особистості; або, каже М. Фуко, – щось таке, що дає змогу останній самоздійснитися, дає змогу реалізувати власне буття.
На думку Фуко, головне питання європейської філософії (питання про духовність) полягає у тому, чим є перетворення, здійснювані у бутті суб’єкта світо-відношення, необхідні для осягнення істини.
Йдеться тут, як бачимо, про істину як кінцеву мету не просто певних пізнавальних зусиль, а всієї сукупності таких зусиль, переплетеної з усвідомленням найвищого покликання людини. Здатність, яка забезпечує подібне переплетення, – то наша давня знайома, котра у попередніх лекціях поіменовувалась Кантовим витлумаченням “мудрості” як уміння ставити все добуте знання (котре убезпечує тільки “часткові” цілі людства) у зв’язок з найвищими цілями людства.
Кант кваліфікує таку здатність як “культуру розуму”. Фуко пов’язує її також зі “справжнім розквітом культури” власного “Я”. Неприйняття ієрархічності “гранднаративів”, таке типове для філософського постмодерну, поступається тут місцем визнанню неминучості орієнтації духовності на “вертикальні” цінності. “Під культурою маємо на думці деяку систему цінностей, розташованих у певній послідовності й ієрархічно впорядкованих. Ті цінності мають універсальний характер, проте водночас доступні лишень декому…”. Щоби нам не дорікнули довільним витлумаченням наведених висловлювань, зауважимо, що вони побудовані “двоярусно”: Фуко вислідковує бачення духовності та культури “Я” Платоном, акцентуючи кілька разів упродовж кожної лекції на величезній екзистенційній значущості подібного бачення для “олюднення” людини.
Відштовхнувшись од спадкоємності наведених філософських та філософсько-антропологічних витлумачень феномена духовності, Сергій Кримський слушно акцентує на тому, що духовність постає як спосіб “самовибудовування” людської особистості. Духовність конституюється у вигляді покликання свого носія, поза як пов’язана з вибором своєї власної подоби, своєї долі й ролі, зрештою із зустріччю кожного із самим собою.
Отаким екзистенційно насиченим є сучасне філософське та філософсько-антропологічне бачення духовності як передусім турботи суб’єкта світо-відношення про самого себе.
Лейтмотив же усіх згаданих тут розмірковувань – усвідомлення того, що принцип, згідно з яким необхідно турбуватися про себе самого, – то основа власне людської, раціональної поведінки у будь-якій формі активного життя.
Турбота людини про себе, про своє самоздійснення, самореалізацію є водночас турботою про світ; ставлення до себе, котре виходить за межі егоцентризму, поширюється на інших та на цілий світ, найвищою метою такого ставлення стає злагода зі світом та із самим собою. Те, що Григорій Сковорода поіменовував дуже ємним поняттям – ” сродність”.
(2 votes, average: 3,50 out of 5)