Історичні джерела формування філософської культури Київської Русі

Вступ до філософії – підручник

РОЗДІЛ IV

ФІЛОСОФСЬКІ ІДЕЇ В КУЛЬТУРІ КИЇВСЬКОЇ РУСІ

Історичні джерела формування філософської культури Київської Русі

Такий процес формування і зміни світогляду дає можливість зробити висновок, що філософські ідеї Київської Русі мають свої корені в міфологічному, міфоепічному, язичницькому уявленні східних слов’ян. Народна культура, народна творчість стала головним джерелом формування української філософії. Як зазначає Д. Чижевський, “національними підвалинами”, на яких виросла

національна філософія, був народний світогляд. Проте були й інші джерела української філософії. Як пише Д. Чижевський, він не знає в історії

Культури Європи випадків, “коли б філософічний інтерес та філософічна творчість проявилися в якогось народу спонтанно, незалежно від чужих впливів… Не роблять виїмку в цьому відношенні і українці” .

З введенням християнства, поширенням писемності, грамоти та особливо з розвитком літературної мови давньоруська культура отримала можливість познайомитись з надбанням світової філософської думки минулого. Київські книжники знали твори Іоанна Дамаскіна,

Піфагора, Демокріта, Діогена, Сократа, Платона, Арістотеля, Епікура, Софокла, Есхіла та інших мислителів минулого. Значне місце у формуванні філософських ідей займають Біблія, перекладені твори “священного писання”, твори “отців церкви”. Серед представників патристики на Русі популярними були імена Василія Великого, Григорія Богослова, Іоанна Златоуста, Афанасія Александрійського та ін. Саме християнська філософія першою підвищила інтерес до філософської думки на Русі.

Велике значення для давньоруської філософської думки мала творчість Іоанна, екзарха Болгарського, автора досить популярного на Русі “Шестиднева”. Цікаві роздуми містяться у відомому на Русі того періоду “Ізборнику” 1073 р., який включає понад 300 статей, присвячених питанням богослов’я, етики, логіки, поетики, історії, філософії, ботаніки, астрономії тощо. Поширеними на Русі були збірники “Діоптра”, або “Зерцало”, “Бджола” та ін. Та й саме розуміння філософії київськими “книжниками” формувалося значною мірою на основі попереднього духовного розвитку, в першу чергу християнської філософії, якою вона була в патристичній, а потім у специфічно візантійській традиції.

В “Ізборнику” 1073 р. наводиться переклад уривку з “Діалектики” одного з найавторитетніших християнських авторів – візантійського філософа VII – VIII ст. Іоанна Дамаскіна, у якому філософія є майже універсальною системою знань. “Філософія, – говориться там, – є пізнанням сущого, оскільки воно суще, тобто пізнанням природи сущого. І ще: філософія є пізнанням речей божественних і людських, тобто видимих і невидимих. Далі, філософія є помисленням про смерть, як довільну, так і природну… Далі, філософія є уподібненням Богові… Філософія є мистецтвом мистецтв і наукою наук, оскільки філософія є початком усякого мистецтва… Далі, філософія є любов’ю до мудрості: істинна ж мудрість є Бог. А тому любов до Бога є істинна філософія” . Характерною рисою філософської думки Київської Русі було “софійне” розуміння філософського знання. “Софія” (мудрість) тлумачиться не як абстрактно-монологічне, а як особистісно-плюралістичне знання.

Вітчизняною філософською думкою велись пошуки відповідей на фундаментальні онтологічні проблеми. Тут значною мірою відчутний вплив античної філософії, особливо праць Арістотеля. Характерним у цьому плані є “Ізборник” 1073 р., у якому міститься добре розроблена система категорій для змалювання картини буття світу.

Проте не варто обмежувати давньоруську культуру, навіть початкового періоду, тільки запозиченими досягненнями. У тих же міфологічних уявленнях східних слов’ян виробилась своя “модель світу” з наївно пантеїстичної, натуралістичної позиції. Пізніше, у християнському світогляді, ця міфологічна “модель світу” була роздвоєна на “наявне” буття (природа, людина) і “бажане” (божественний, трансцендентний світ). Природа втрачає божественну сутність, вона створена Богом з нічого і може в ніщо перетворитись. Лише Бог вічний, він начало всього.

Незважаючи на таке роздвоєння світу, християнське світобачення не заперечує світ природний, позаяк він вважається творінням Божим, а звідси виникає своєрідне вирішення проблеми єдності світу. Це, передовсім, проблема відношення духовного і матеріального, яка вирішувалась з позицій дуалізму. Світ земний, природний, матеріальний був відображенням світу божественного, духовного, а разом вони становили єдине, гармонійне, упорядковане ціле. В києворуській думці навіть з’явились спроби віднайти посередників, які б подолали відчуження між цими світами. Такими посередниками в уяві києворусичів поставали Богоматір Діва Марія, ангели, насамперед архангел Михаїл, які й забезпечували єдність світу.

З вирішенням проблеми єдності світу розв’язувались і натурфілософські проблеми, проблеми розуміння природи. Світ природи уявлявся гармонізованим та ієрархізованим, упорядкованим, закономірним, у якому центральним регулятивним принципом є Бог як вище благо і досконалість. Важливим моментом у цих поглядах є те, що порядок природи визначався не тільки Богом, а й людиною як дійсним об’єктом божественного світоправління і кінцевою ціллю світоустрою.

Глибоке бачення світу природи, Всесвіту київські книжники знаходили у “Шестидневі” Іоанна, екзарха Болгарського, в “Ізборниках” 1073, 1076 рр. та ін. Тут же містяться певні уявлення про Землю, Сонце, Місяць та інші планети з позицій геоцентризму, викладаються ідеї про першоелементи, про “стихії”, з яких складається світ матеріальних речей, про живу й неживу природу, деякі погляди на простір і час.

Центральною філософською проблемою давньоруської думки була проблема людини. У Київській Русі філософська думка сприймалась передусім як філософія людини, суть якої полягала в тому, щоб навчити людину, як їй наблизитись до ідеалу, якими є смисл її життя та покликання.

Слід зазначити, що у давньоруській філософській думці світоглядна орієнтація зміщується у духовний світ людини. Людина мислилась не як частина космосу, природи, вона усвідомлювала себе її господарем, її “вінцем”. Складалась думка про людину як про “малий світ”, “мікрокосм”, у ній бачилось відтворення Богом моделі Всесвіту як цілого. У цьому погляді помітний вплив середньовічного світогляду, Іоанн Дамаскін пише: “Створив Бог людину… наче якийсь інший світ: малий у великому. Людина – це світ малий, адже він наділений як душею, так і тілом, і є серединою між розумом і матерією, він пов’язує собою видиме й невидиме, чуттєве й те, що тільки розумом осяжне” .

Проблема тіла і душі займає важливе місце в роздумах київських книжників, які в її вирішенні спирались на “Шестиднев”, “Ізборник” 1073 р. та інші пам’ятки писемності. Вважалось, що на відміну від тіла душа безтілесна, безсмертна, являється “сутністю живою”, але тільки в поєднанні з тілом вона стає реальністю. Робилася спроба обгрунтувати дуалізм двох субстанцій у людині. Як зазначає В. С. Горський, “домінуючу інтенцію давньоруської філософської думки складає так би мовити екзистенціально-антропологічна редукція філософського знання” (4, с. 6].

Виходячи з такого погляду на людину, формувались і певні моральні норми, вимоги, цінності, орієнтації та моральні ідеали. Характерним є те, що саме цей бік людського життя вважався настільки важливим, що це призвело фактично до етизації всієї філософської думки Київської Русі. Конфлікт між добром і злом проходив через усю філософську проблематику.

Отже, філософська культура Русі постає як результат попереднього духовного розвитку східних слов’ян. Крім того, на основі сприйняття, творчого осмислення перекладних джерел світової культури на початку XI ст. створювались оригінальні твори вітчизняної книжності.