ПСИХОЛОГІЯ ТА ПЕДАГОГІКА
5. Психологія індивідуальності
5.1. Темперамент
5.1.2 Історія розвитку вчення про темперамент
Існування індивідуальних відмінностей у психічній діяльності людини було помічено давно. Першу спробу з’ясувати їх причини зробив давньогрецький лікар Гіппократ (V – IV ст. до н. е.). Грунтуючись на тодішній матеріалістичній філософії, що визнавала чотири основні начала (землю, воду, вогонь і повітря) і пов’язувала з ними чотири властивості (твердість, рідинний стан, тепло і холод), він за аналогією стверджував,
Флегматичний тип, вважав Гіппократ, зумовлений переважанням у красисі слизу (phlegma). Для людей цього типу властиві сповільненість дій, важке переключення на іншу діяльність, емоційна невиразність.
Переважання жовтої жовчі (chole) визначає холеричний тип, якому властиві велика енергійність і активність, поривчастість рухів, нестримність у діях.
Домінування крові (sanguis) визначає
Меланхолійний тип характеризується переважанням чорної жовті (melas chole), і йому властиві мала активність, уповільненість у діях, швидка втомлюваність.
Учення Гіппократа розвивав давньоримський лікар Гален (II ст.), який для позначення поняття “нервово-конституційний тип” використав латинський термін “темперамент” (temperamentum), що означав узгодженість, устрій, правильне співвідношення частин. За його твердженнями, кожна людина належить до одного з тринадцяти темпераментів.
Наївна гуморальна (рідинна) теорія темпераменту існувала тривалий час, хоч і не давала правильного пояснення фізіологічних основ властивостей людини.
Аристотель вважав, що темперамент залежить від якості крові людини (густини і теплоти). Ця точка зору була підтримана в пізніші часи у працях німецького психіатра і психолога Ернеста Кречмера (1888-1964) та інших дослідників.
Цікаві думки щодо природи темпераменту висловлював німецький філософ Еммануїл Кант (1724 -1804), стверджуючи, що сангвінічний темперамент характеризується швидкою зміною емоцій за незначної їх глибини, холеричний – гарячковістю, поривчастістю дій і вчинків, меланхолійний – глибиною і тривалістю переживань, а флегматичний – повільністю і спокійністю.
В. Вундт трактував темперамент як індивідуальну схильність до афектів. Холериків і меланхоліків він зараховував до групи із сильними афектами, а в сангвініків і флегматиків відзначав слабкі афекти.
Гуморальний підхід не зміг розкрити природу темпераменту. Тому на зміну йому в XIX-XX ст. прийшли нові теорії, автори яких намагалися знайти фізіологічні основи темпераменту в морфологічних особливостях людської голови (Ф. Галль), у товщині нервових волокон (В. Бехтерев), у особливостях будови організму, його конституції (Е. Кречмер, Вільям Шелдон (1899-1977) та ін.).