Філософія посбіник
Тема 2. МЕТАФІЗИКА
§ 2. Онтологія як підрозділ метафізики
Матерія та її фундаментальні властивості
З давніх-давен філософські вчення виявляють тлумачення того, чим є й як існує нескінченна множинність різноманітних речей, об’єктів та процесів світу. Фундаментальна філософська категорія матерії (від лат. “materia” – “речовина”) позначає безконечне багатоманіття всіх наявних у світі об’єктів та систем, субстрат будь-яких властивостей, зв’язків, відношень та форм руху.
Стародавньоіндійські
Р. Декарт визначав матеріальною ту субстанцію (самодостатнє начало), що відкривається людині опосередковано. Суб’єктивний ідеалізм (Д. Берклі, Д. Юм) відкидав ідею матерії як безпідставну, – таку, що не додає нічого до властивостей самих сприйманих речей (вони є лише комбінацією людських вражень, позбавлених об’єктивного змісту).
У притаманному класичній природничо-науковій парадигмі детерміністичному механічному світогляді пояснення природних та соціальних процесів визначалося межами засадничих для тогочасної науки законів механіки, що поставали як універсальні. Згідно з механістичним поглядом на світ, увесь Всесвіт – від атомів до космічних тіл – був замкнутою механічною системою незмінних елементів, які, рухаючись за законами механіки, пов’язані між собою жорсткими детерміністичними (причинно-наслідковими) зв’язками. У механічному матеріалізмі нового часу в основі визначення матерії лежить вже не поняття матеріалу, а поняття основних, первинних незмінних властивостей, таких як подовженість, непроникливість, вагомість, фігура, переміщення тощо. В цілому ж поняття “матерія” витлумачується як рівне поняттю “природа”, або пов’язується виключно з нею (Спіноза, французькі матеріалісти XVIII ст.).
Природничо-науковою підставою механічної картини світу були досягнення класичної механіки ХVІІ-ХVІІІ ст., творець якої І. Нью-тон, виходячи з ідеї атомізму, ввів у фізику фундаментальне поняття маси. Ньютон відкрив і сформулював три закони руху (закон енергії, закон пропорційності сили та прискорення, закон рівності дії й протидії), які є фундаментом класичної фізики, йому ж належить математичне формулювання закону всесвітнього тяжіння, що завершив геліоцентричні уявлення про Сонячну систему. Розвинуте в межах атомістично-механічного світогляду вчення про дискретність матерії постало основою молекулярно-кінетичної теорії теплоти, періодичної системи хімічних елементів Д. Менделєєва.
У діалектичному матеріалізмі ключовою для матерії є власти-вість бути об’єктивною реальністю, поданою у відчуттях (чуттєвому сприйнятті) та відображуваною ними, й такою, що є поза людською свідомістю. Матеріальний світ існує лише у взаємодії різноманітних речей та процесів, а отже, іншою властивістю матерії є її невичерпність. Нарешті, будучи відображуваним відчуттями, зміст законів об’єктивного світу визнається таким, що збігається із змістом законів мислення, а значить, є принципово пізнаваним. Отже, матеріалізм ототожнює буття з існуванням чуттєвих речей, обгрунтуванням якого є матерія.
Атрибутивними (невід’ємними) властивостями матерії у сучасній науковій парадигмі є структурність, системність, взаємодія, рух, самоорганізація, простір, тривалість, відображення. Різноманітність речей, властивостей та відношень має системну організацію, так що всі об’єкти реальної дійсності можна розглядати як системи. Під системою (від грец. – “ціле”, “складене з частин”; “поєднання”) розуміють сукупність пов’язаних між собою елементів, які становлять певну цілісність. Стійкі ж внутрішні зв’язки об’єкта, що зумовлюють його цілісність і тотожність самому собі (збереження основних властивостей), визначають структурність (від лат. – “будова”, “розташування”) системи.
Світ існує як упорядкована цілісність конкретних матеріальних систем, атрибутом яких, є структурність. Виділяють, передусім, упорядкованість (будову) матеріального світу на рівні систем неживої та живої природи. Системи неживої природи мають рівні: субмікроелементарний, мікроелементарний, ядерний, атомарний, молекулярний, макроскопічних тіл, зірок, планет і планетних систем, галактик (сукупностей взаємопов’язаних систем планет та зірок) та їхніх систем, метагагалактик, Усесвіту, світу в цілому. На противагу космологічним уявленням про стаціонарність Усесвіту сучасною астрофізикою висунуто ідею мінливого Всесвіту, що підлягає процесам розширення чи стиснення із постійним перетворенням одного виду матерії на інший.
Рівень живої природи має два напіврівні – біологічний і соціальний (суспільний). На біологічному підрівні до структури матерії входять нуклеїнові кислоти (ДНК й РНК у клітинах усіх живих організмів виконують найважливіші функції зі збереження і передачі генетичної інформації) та білки – біологічні системи до клітинного рівня; клітини, одноклітинні й багатоклітинні організми (рослини і тварини); види, популяції (сукупності особин одного виду, що упродовж тривалого часу займають певний простір і відтворюють себе у потомстві) й біоценози (сукупності популяцій, що населяють частину суходолу, води й утворюють цілісну збалансовану систему) – понадорганізовані системи; біосфера (глобальна система життя, утворена внаслідок взаємодії біоценозів).
На соціальному рівні до соціально-організованих систем належить: людина (індивід), родина, колективи різних рівнів, соціальні групи; етноси, нації, племена, раси; держави й системи держав; суспільство, людство в цілому. Соціально-організовані системи досягають своєї цілісності завдяки розвиненим соціальним зв’язкам та стосункам, що становлять найвищий рівень системної саморегуляції. Засадничою умовою функціонування окремих соціальних сфер і суспільства загалом є мислення, свідомість індивідів, а відтак питання про первинність соціальних структур та вторинність свідомості на соціальному рівні не можна вирішувати однозначно.
Нежива, жива й соціально-упорядкована матеріальні системи на кожному з підрівнів утворюють певну цілісність із власною сутністю. Постаючи відносно самостійними і специфічними, форми організації світу є генетично пов’язаними між собою, розвиваючись одна з іншої. Системний розвиток світу як цілого відбувається через структурне й функціональне ускладнення його інтегративної (єдиної) якості та цілісності. Украй значущий для сучасного цивілізаційного мислення екологічний компонент – екосвідомість – грунтується на якісній специфіці рівнів упорядкованості матерії як збалансованої цілісності взаємопов’язаних систем, що на соціально-організованому рівні упорядкування світу безпосередньо визначається людиною та її принциповим усвідомленням меж техногенного впливу на природу промислової діяльності суспільства.
До атрибутивних властивостей об’єктивного світу належать рух як спосіб існування матерії та простір і час як об’єктивні форми буття матерії. Адже існувати означає взаємодіяти, і взаємна дія є самий рух. Відтак, матерії без руху не існує. Оскільки матерія постає абсо-лютною, рух як атрибут матерії також є абсолютним. Проте разом з тим рух виявляється через конкретні форми, види матерії, які мають щодо сталу природу, а отже, має відносний характер. Так, Земля нерухома відносно людини – мешканця Землі, але рухається відносно Сонця. Питання про те, чи рухається Земля “насправді”, передбачає абсолютну систему відліку, якої, згідно з релятивістською фізикою, просто не існує.
Філософське поняття руху позначає будь-які взаємодії, а також зміни станів об’єктів, що відбуваються у процесі цих взаємодій, тобто будь-яку зміну взагалі. Усі речі світу перебувають у постійному русі та змінах, при цьому деякі стани руху не змінюють якісних характеристик предметів. Так, ми не сприймаємо органами чуття “танок” елек-тронів усередині речей, нам видається, що вони перебувають у спокої, тобто у стані руху, який не порушує якісної специфіки, стабільності предмета. До кількісних змін належать механічні явища переміщення тіл у просторі, процеси нагрівання й охолодження об’єктів, оптичні, електромагнітні, акустичні процеси. Стани руху, що ведуть до зміни якісного стану, спричинюють розклад предмета на простіші елементи чи новоутворення складнішого об’єкта. Незворотна закономірна зміна, внаслідок якої виникає новий якісний стан, що є розгортанням можливостей попередніх якісних станів, докорінна перебудова вну-трішньої структури об’єкта називається розвитком. Розвиток, який на кожній якісно новій стадії підвищує рівень організації об’єктів, є прогресом, натомість розвиток, який знижує рівень організації, називають регресом.
Відповідно до різних рівнів системно-структурної упорядкованості світу виділяють форми руху в неорганічній (неживій) природі (про-сторове переміщення об’єктів, рух елементарних частинок та полів – електромагнітна, гравітаційна взаємодії тощо; процеси перерозподілу зв’язків між атомами в молекулах, зміни структури молекул, властиві хімічній формі руху матерії; зміни структури макрооб’єктів – теплові процеси, звукові коливання, зміна агрегатних станів тіл тощо; геологічна форма руху матерії; зміни у космічних системах, планетах, зір-ках, сузір’ях, галактиках та їхніх системах) і форми життя в органічній (живій) природі (виникнення видів та популяцій живих організмів як здатних до самоорганізації відкритих систем із притаманними їм процесами обміну речовин, росту, розвитку, онтогенезу й філогенезу, розмноження, спадковості тощо).
Вищою, соціальною формою руху матерії є людське суспільство як складна система зв’язків та відносин, історично встановлених у процесі спільної діяльності людей. Механічна, фізична, хімічна, біологічна й соціальна форми руху матерії взаємопов’язані. їхня взаємодія є передумовою розвитку Всесвіту. Так, саме завдяки постійній величині елементарних взаємодій утворюються атоми, молекули й, урешті, людина, можливість виникнення якої закладена, отже, власне в особливостях взаємодії елементарних частинок. Найменші зміни зазначеної величини зробили б Усесвіт іншим. Тому соціальна форма руху, людина та суспільство як певна системно-структурна упорядкованість світу є зумовленим взаємодіями у масштабі всієї Метагалактики космічним явищем.
Простір і час – об’єктивні форми буття матерії, що виражають протяжність об’єктів, їхню будову з елементів та частин, і, відповідно, тривалість процесів, послідовність зміни станів у ході розвитку матеріальних систем. Протяжність простору виявляється у співіснуванні різних об’єктів, тривалість же часу означає здатність тіл змінюватись у просторі, а також послідовність їхнього існування. Позаяк науковий “горизонт” пізнання завжди історично конкретний, то природничий рівень вивчення, природничо-наукове пізнання простору та часу має свій “первинний” культурно-історичний контекст, так що природничий рівень знань доповнюється історичним, психологічним, культурним, філософським тощо.
Втіленням подібних принципів є онтологізація геометрії Евкліда. І. Ньютон, виходячи з подібної концепції, вибудував фізичну модель світу, що суттєво вплинула на подальшу пізнавальну активність (світоглядні послідовники Ньютона, застосувавши його ідеї до історичного процесу, обгрунтували філософію механіцизму, що визнає єдино об’єктивними механічні форми руху матерії). У системі Ньютона простір та час як “порожні” форми, у яких взаємодіють окремі тіла, є відокремленими один від одного і від власного змісту.
У концепції І. Канта включені в пізнавальний процес категорії простору і часу постають формами свідомості, що поєднують досвід (чуттєві сприйняття) та мислення (дію розуму). Як і у Ньютона, простір та час тут – “порожні” форми, які, утім, є суб’єктивними: час “організовує” внутрішнє бачення (сприйняття), а простір – зовнішнє. Змодельовані Кантом функції простору й часу виходять з самої активності людської діяльності, завдяки якій створюється світ. У Г. Гегеля виявом руху в часі постає власне історія, історичний процес як наслідок духовної діяльності людей, тоді як ідея (й природа) виявляється у просторі. Природа, отже, не вимірюється однаковим з історією часом. Час пов’язаний із простором і взаємодіє з ним. Минулим та майбутнім часом, за Гегелем, є простір, оскільки він є часом, що підлягає запереченню, тоді як “знятий”, розвинутий для себе простір є часом. Інакше кажучи, час відповідає рухові, “процесу” праці, діяльності, простір же – її “матеріалізації” у предметах.
Інший, реляційний, або ж атрибутивний, підхід, що походить від перипатетиків та підтриманий у філософії Нового часу Г. Лейбніцем, від початку складався як опозиція до першого, а у XX ст. набув наукового підтвердження. Простір і час у реляційній концепції постають не як самостійні сутності, а як вид, система відносин матеріальних об’єктів (їхніх послідовностей), що існує, поки існують об’єкти та створювані ними відносини, як невід’ємні від матерії способи її упорядкування – форми буття матерії. Позбавлені у такий спосіб самостійного статусу, простір і час породжуються самою матерією, властивостями фізичних тіл та їхньою взаємодією, станом множинності, диференційності й будь-яких змін, що об’єктивно відбуваються у матерії.
Так, Аристотель виступав проти існування порожнечі, простору самого собою, розуміючи під останнім сукупність меж тіл охоплюваних і таких, що охоплюють. При рухові ж одне тіло, що рухається, поступається місцем іншому. У XX ст. уявлення давніх філософів про відносність, взаємозалежність простору й часу виявились природничо-обгрунтованими (у загальній теорії відносності просторово-часові відношення визначаються як функція мас, які тяжіють, а отже, позбавлені без матерії будь-якого смислового значення). Мінливість часопросторових характеристик, згідно з сучасними уявленнями про світ, визначається специфікою самої матерії, що є змінною.
Основними властивостями фізичного простору є: протяжність, однорідність, ізотропність і тривимірність. Час характеризується тривалістю, одномірністю, незворотністю й однорідністю. Простір і час всезагальні та об’єктивні. Фундаментальна властивість три-вимірності простору, що констатується емпірично, виражається у тому, що положення будь-якого об’єкта можна визначити за допомогою трьох незалежних величин: довжини, висоти й ширини. Час є одномірним, оскільки для фіксування положення, факту, події у часі достатньо однієї величини. Поняття багатомірності простору з будь-яким числом вимірів – продукт математичної творчості, що ви-користовується для опису різних фізичних процесів. Однорідність простору означає відсутність яких-небудь виділених точок, а ізотропність – рівноправність усіх можливих напрямків руху. Час же має лише властивість однорідності, що виражає рівноправність усіх його моментів. Специфічна властивість часу – незворотність, тобто неможливість повернення в минуле. Час плине з минулого через теперішнє в майбутнє. Виділяють об’ктивно-реальний, функціональний та концептуальний час. Об’єктивно-реальний час – це функція усіх без винятку матеріальних речей, явищ, процесів, притаманна їм з моменту виникнення й до зникнення. Концептуальним є той час, що вимірюється: вимірювання водяними, сонячними, пісочними, механічними, атомними тощо годинниками. Функціональний час – це реальний час, утворюваний завдяки послідовній зміні станів конкретних матеріальних об’єктів, що при чіткому підході може бути виміряний лише ідеальним годинником, здатним точно повторювати ритми і тривалість, які утворюються при послідовній зміні станів матеріальних об’єктів.
Свою специфіку мають простір і час життя суспільства, що є формами буття соціальних процесів, соціальних суб’єктів з усією сукупністю відношень людини до природно-соціального світу, соціально-історичних спільнот, відносин між ними, засобів побудови структур соціального буття тощо. Структурування у соціальному часі різноманітного досвіду соціальних суб’єктів (спільнот, націй, поколінь) визначає формування й реалізацію різних інтересів людей, норм спільного життя, форм культурної творчості. Основною формою опанування соціального буття людини виявляється, передусім, практична діяльність, праця, в якій складаються соціально-історичні уявлення про простір та час. Несоціалізована людина набуває досвіду сприйняття простору з усвідомлення руху власного тіла, осягаючи у вимірі повсякденної діяльності просторові межі власного тіла, власне “Я”. Відомо, що тривалість життя окремої людини, будучи функцією людської активності, має, на відміну від астрономічного виміру, вимір соціальний: людина, що має сповнене глибинно-значущим змістом життя, охоплює більшу площину соціально-культурного часу й простору.
Різноманітні процеси у суспільстві відбуваються з різною “швидкістю.” Соціальний час поєднує теперішній час діяльності людей та час, що існує в об’єктах культури минулого. Він характеризується нерівномірністю плину, а також багаторівневою структурою (час історії виникнення людського роду, час утворення націй, час розвитку й зміни епох, час індивідуального буття людини), детермінується майбутнім і має знакову природу. Так, М. Трубніков обстоює необхідність на-кладання на фізичну тривалість індивідуально-людського часу, “людської міри” як якісної міри наповненості буття.
Загальними властивостями соціального простору є смислова, знаково-інформаційна “насиченість” (вимірюваність), багатошаровість – “внутрішнє” та “зовнішнє” його вираження, безпосередня пов’язаність із природним, географічним простором тощо.
(2 votes, average: 2,50 out of 5)